Алла, В’ячеслав СВЯТЕНКИ
(Переяслав, Україна):
"МИ СПЕЦІАЛІЗУЄМОСЯ НА НАДАННІ ЖИТТЄВО ВАЖЛИВОЇ ДОПОМОГИ ПОРАНЕНИМ ВІЙСЬКОВИМ, ПАЛІАТИВНИМ ПАЦІЄНТАМ ТА ТИМ, ХТО ВІДНОВЛЮЄ СВОЄ ЖИТТЯ ПІСЛЯ НЕЙМОВІРНИХ ВИПРОБУВАНЬ ВІЙНИ. ЗАРАЗ НАШ РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ШУКАЄ ІНВЕСТОРА".
Get Involved: https://sv-recovery.com/
Support their mission: slava.svyatenko@ukr.net
Follow them on social media:
АЛЛА: Ми - велика родина Святенків, родина лікарів і медиків. Батьки, тато й мама, - лікарі, ми з чоловіком, В'ячеслав Юрійович і Алла Дмитрівна, - обоє військові медики. У нас війна за плечима з 14-го року. У мене здебільшого польова медицина, тобто більше на бойових позиціях, а чоловік був у госпіталі лікарем, завідував психоневрологічним відділенням, де і реабілітували, і лікували. А я після повернення працювала завідуючою госпіталю. Але побачивши проблеми в державній медицині, ми залишили її і почали зароджувати свою медицину, ту, яку хотіли би мати хлопці, - сімейну, родинну. Спочатку створили сімейну медицину, а вже із сімейної медицини подалися в реабілітаційний центр, у якому ви зараз в гостях.
Це їхня мрія, тут дуже багато їхніх сердець – тих хлопців, які вже не повернуться. Це центр Юри Качура, створений за допомогою його дружини Еріки Качур. Вона розказала нам, що свого часу хлопці, які сьогодні тримають небо над нами, дуже хотіли цей центр. У 17-му році, коли ми ще працювали в державному закладі і бачили реабілітацію з середини - більше мінусів, аніж плюсів, хлопці розповідали, що Юрка говорив їм: «Нічого, пацани, ми дочекаємося, і Святенки започаткують один з кращих центрів». От дочекалися…
В’ЯЧЕСЛАВ: Чи багато таких центрів в Україні? На пальцях можна перерахувати, недержавної форми власності - одиниці, а в основному - державні. Реабілітація, лікування хлопців у нашій клініці відрізняється від того, що запроваджено у державних закладах, наш центр багато в чому наслідує європейські стандарти. З самого початку війни, з 14-го року, ми бачили багато недоліків, знали, що можемо зробити, але тоді не мали можливості створити свою клініку. Лікуємо й цивільне населення, а звертаються не лише місцеві, і діток привозять, і людей похилого віку. Але головна наша турбота – лікування й реабілітація військових. Відновлюємо їх після поранень, витягуємо із важких станів, у які вони потрапили з різних причин. Цим людям потрібна і допомога лікаря, і соціальна реабілітація, і фізична.
АЛЛА: За вісім місяців, а це були дуже шалені темпи роботи, через нас пройшло близько 400 осіб - і амбулаторно, і стаціонарно, більше, звичайно, стаціонарно. Щодо цивільного населення, якому до найближчих медичних закладів треба їхати, то, напевно, чоловік 60-70 щодня звертається. По журналах можна простежити. Це і дитячі хвороби, і алергії, і травми, бо майже всі місцеві жителі займаються сільським господарством - мають теплиці, вирощують городину, і ми вже знаємо, хто, коли і з чим, залежно від сезону, може звернутися. Крім реабілітаційної клініки, у нас відкриті ліцензії на послуги сімейної медицини і, згідно з ліцензіями, договорами, наказами, ведемо всю медичну документацію. За послуги сімейної медицини маємо близько 100 000 гривень і за приватні прийоми, згідно з прайсами, ще десь 50 000. Отже, разом 150 000 гривень – це наш загальний заробіток на сьогоднішній день. Реабілітацію військових поки що ніхто не фінансує. Інколи частково погоджується проплатити якийсь фонд, а матеріально, і скоріш не фінансами, а технікою, нам чимало допомагають з-за кордону. Завдяки українській діаспорі ми маємо ліжка, штативи, і більшість того, що ви сьогодні бачили, - це їхня допомога.
Рентгенівський апарат і чимало іншої апаратури взято в кредит. Величезний кредит ми сплачуємо також за сам центр, а чистого нашого заробітку - 150 000 грн – вистачає лише на оплату комунальних послуг. Решта – зарплата колективу, інші якісь нагальні витрати – залежить від отих фондів, які оплачують перебування когось із військових. Завдяки цьому витягуємо колектив. Подали пакет документів, щоб і від держави якесь фінансування мати. Але поки що ця справа на рівні листування.
До нас приїздить не менше двадцяти лікарів, які допомагають, які бажають тут працювати навіть на волонтерських засадах. Ми співпрацюємо з інститутами, із вторинними і третинними рівнями. Але ситуація, яка склалася на сьогодні з лікарськими кадрами, не порівняти з тою, що була ще на початку повномасштабного вторгнення. Величезна кількість лікарів виїхала. Лікувати нікому. На селі люди взагалі без медичної допомоги, і про це чомусь не говорять вголос.
Коли ми цей центр запускали, то запровадили певні вимоги, яких неухильно дотримуємося. Можна сказати, що ці вимоги поставили перед нами самі хлопці. Вони повертаються з окопів не тільки з важкими пораненнями, а й з купою різних проблем, з якими їх не можна залишити сам на сам. Тут і туга за родиною, яку довго не бачив, і психологічні травми, і документальне оформлення, яке відіграє велику роль у тому, яка перспектива його чекає. Кожен з них западає в серце. І Богдан, і Рома, і Сергій, і Саша… Немає такого: ліг, пролікувався, пройшов реабілітацію, виписався і забули. Ти його ведеш і надалі. У нас не один такий хлопець, якого ми забирали у дуже важкому стані, якому треба було лікувати не тільки тіло, а й душу, і довгий час боротися за його життя. А потім - батьки в окупації. Потрібно було допомогти, щоб вони виїхали з окупованої території, щоб вони прийняли цю дитину такою, якою вона є на сьогоднішній день, - покаліченою, понівеченою, прикутою до ліжка. Нинішній її стан і вигляд відображається і на психологічному стані батьків, нерідко з глибокими наслідками.
А у них свій непростий період життя. Бо мало виїхати з окупації, треба десь знайти житло і вирішити ще чимало інших проблем. І коли ти оцим усім починаєш перейматися… Ось родина вже з чиєюсь допомогою купує житло. І ти в цей старенький будинок приїжджаєш і допомагаєш там щось відбудувати, або відремонтувати, десь навіть якісь дизайнерські ідеї народжуються, - тільки щоб цій дитині було зручно, бо ти розумієш, який шлях вона вже пройшла… Жодна доля не проходить повз…
В’ЯЧЕСЛАВ: Знаєте, як кажуть хлопці? «Історія буде після війни, після її завершення». Хочемо ми чи не хочемо, а війна рухається далі. Й історії цих хлопців також мають свій розвиток. Але вони праві в тому, що після війни вже можна буде говорити про це, як про історію. А зараз це життя.
АЛЛА: Я не скажу, що у нашій державі немає змін, чи що все погано. Але ті зміни великою мірою залежать від кожної людини. Отут вони, в тобі… Якщо ти починаєш із себе, то ти і у справі своїй ідеш далі. І якщо ти будеш ставитися до когось так, як хочеш, щоб ставилися до тебе, то і сил у тебе побільшає, і тобі буде легше прожити найважчий день.
Ми, напевно, залишилися й надалі волонтерами, бо коли звертається бабця чи дідо, чи мама з дитиною, у яких батько на війні, а немає ще ні зарплати, ні виплат, бо його тільки-но забрали, то заплющуєш очі на все. Людина приносить тобі десяток яєць, і навіть їх ти брати не хочеш… А коли пропоную звернутися у державний заклад, де мають лікувати безкоштовно, то чую: «Ой дитино, ти знаєш скільки там це коштує?»
Ми перейшли на електронні системи, але й досі у нас безліч журналів обліку, які ще велися за радянських часів. А за час, що втрачається на ці записи, можна було б людині допомогу надати. Про військових окрема мова: бачиш реальний стан, знаєш реальну проблематику, пишеш рапорти, звертаєшся у військову частину, і добре, якщо там є начмед, який тебе чує, і якщо командир тебе чує, і якщо вони беруть до уваги твої рапорти і звернення, бо їм важливо, щоб цей військовий повернувся у гарному стані, з добрим здоров'ям і міг далі воювати.
Але ж буває й інакше. От є у нас Гена Шевченко. Час зіграв із ним злий жарт: коли хлопчина лежав у реанімаціях, його «кинули» в СЗЧ, тобто самовільне залишення частини. Це при тому, що медичні працівники всіх закладів фотографували документи, були на зв'язку з військовими частинами, дотримуючись вимог законодавства. А коли потрібно було передавати цього хлопця на інший етап – для оперативного лікування, то зробити цього не змогли: немає направлення з військової частини, а частина не може його надати, бо військовослужбовець перебуває в СЗЧ…
Зараз хлопець на грані того, що може зостатися без ноги, бо майже два місяці ту ногу ніхто не рятував, а інфекція всередині множилася, пошкоджена кістка толком не зрослася. І от тепер, після всіх консультацій, стоїть питання ампутації.
І такі випадки, на жаль, непоодинокі. Госпіталі перенавантажені, і при цьому вони працюють чудово. Але коли хлопці потрапляють у районні лікарні, то таке може статися. Ми досі не можемо зрозуміти, що є причиною: чи лікарів не вистачає, чи якісь інші чинники впливають на ситуацію. І чому в госпіталях, яким на сьогоднішній день, в умовах війни, підпорядковуються всі лікарні в районі, заплющують на це очі? Чому таке відношення до хлопців? Чому за оцією паперовою тяганиною втрачається дорогоцінний час, і хлопці потрапляють до нас із занедбаними пролежнями й ранами і великою кількістю проблем?
У нас з бригадами підписані меморандуми і, крім того, наш колектив, він великий, розкиданий у зоні бойових дій, і коли там не вистачає медиків, ми виїжджаємо як волонтери. Буває, самі хлопці звертаються: в разі, якщо медики загинули або якщо їх просто не вистачає у ситуації, яка склалася. Їдемо, як робили це завжди, починаючи з 14-го року.
Ось і минулої ночі їздили за Херсон. Маємо свої дві «швидких», спецтранспорт для перевезення. В цьому році, можна сказати, ситуація краща по стабпунктах[1]. Але коли не вистачає рук і коли ще й цивільне населення у тій місцевості залишається без медичної допомоги, то, звичайно, виїжджаємо на допомогу своїм колегам. Є ситуація, коли наша дітвора - парамедики, які пройшли навчання, зокрема, і у нас, а зараз в зоні бойових дій, просять: у нас хлопці вийшли важкі, одні пройшли стабпункт, другі вже у шпиталі, але ще чимало їх лишається на місці базування. Наша команда лікарів-волонтерів у таких випадках виїжджає на кілька днів. Одне слово, ми там, де наші пацієнти і де потрібна наша допомога.
[1] Стабпункт (стабілізаційний пункт) – мобільна операційна, в якій бійцям не лише надають первинну допомогу після евакуації з поля бою, а й проводять хірургічні втручання перед відправленням до тилових лікарень.
У цих фотографіях, напевно, всі історії, які запам'яталися. Ото вгорі у шлемі Катя, 67-а бригада. Хтось із дівчат має вищу освіту, хтось не має відношення до медицини, а стали парамедиками, вони у нас проходили навчання. Тео наша маленька, яка загинула. Уже майже два місяці, як вона загинула. Теж пройшли у нас навчання з тактичної медицини, 67-а бригада, і в районі Часового Яру вони загинули.
Ось Жора обнімає нашу малу Соломію. Жора, «Піккардійська терція», оперний співак, який покинув гарну кар'єру і, маючи дуже гарний, просто чудовий голос, на сьогоднішній день перебуває як медик у зоні бойових дій. У нас навіть кіт історичний, мама його і тих кошенят, яких ви сьогодні бачили, - із військового шпиталю, це від тої мами йде продовження, а не в кожному шпиталі дозволяють котика чи собачку. Ми дозволяємо. Коли хлопці приїжджають у важкому стані, ми дозволяємо навіть свого улюбленця брати з собою, якщо буде догляд, бо це велика допомога для психолога.
Он Еріка з Яною. То якраз перші дні, ми тільки-тільки сюди заїхали, тільки оформили документи, світло толком ще не працює, води нема, а дівчата хлопців годують домашніми смачними варениками.
А ось на фотографії знову парамедики, які проходили в нас навчання. Тут познайомились, тут одружилися і виїхали на бойові позиції. Усе це буквально сталося десь за місяць часу… На тому знімку - хлопці, яких уже немає в живих. То з 14-го року - наші… Ми розписували свій військовий центр до грамульки. Те, що ви сьогодні бачили, - це вже, напевно, на відсотків 80 зроблено з того, що планувалося. В пам'ять про тих хлопців, кого немає, центр є і буде і, надіємось, що ми зробимо його одним із кращих.
Поки що важко. Ви питали про борг. Великий - 13 мільйонів. За нами не стоїть жоден політик, взагалі ніхто не стоїть. Ці кошти нам дала в борг сім'я загиблого Юри Качура – з тих грошей, які вони отримали за нього. Якби ми брали кредит у банку, то умови, звичайно, були б набагато гірші. Ми намагалися трохи повернути. А дружина Юри сказала: «Ні, Юра був би проти. Давайте так: ви ставите все на ноги, чітко ставите на ноги, а тоді будете віддавати». Але коли виходить, ми хоч трішечки сплачуємо.
В Україні є приватні реабілітаційні заклади. Якісь ще з 14-року, якісь із 16-17-го працюють, коли ми були ще на бойових. За ними хтось стоїть – або якийсь меценат, або діаспора, або благодійні фонди допомагають, і хлопців беруть тоді безкоштовно. Ми прийшли із сімейної медицини і навіть стартового капіталу не мали. Працювали у невеличких волонтерських центрах – на орендованій базі у лісі.
А тут вийшло так, що ми в один день домовились, почали оформляти документи, а другого дня вранці уже заселялися. Машина, яка перевозила меблі, ще не від’їхала, а у нас уже хлопці на порозі стоять. Зв’язуємося з частиною, кажемо, що тут ні води, ні світла, та й взагалі нічого ще не працює. А вони: «Нічого страшного, гуртом легше й батька бити». І от дівчата взялися куховарити – варилося по 60 літрів, смажилося, пеклося… Хлопці якраз вийшли на ротацію, важкі... Потрібно було готувати до операції. А хтось одразу з бойових, потрібно було покупатися десь, то самі собі придумували душ, поки оце все запускалося.
За вісім місяців, ви бачили, який шмат роботи ми зробили. Так, фонди трохи сплачують. А решту… Ось дивіться зошит, у якому стоять галочки. Коли «летить» сантехніка, я набираю номер: «Юра, у нас біда». А він каже: «Та чого ж біда? Виїжджаємо…» Не стало світла, телефоную Олегу. Паралельно в зошиті «мінуси» ставляться… Часом відкриваєш той зошит і думаєш: яку галочку закривати першою? Коли якась сума зайшла, потрошечки всім розкидаю... Ми зараз шукаємо інвестора, розуміємо, що це буде на певних умовах.
Важко, бо кожного дня до нас стіна військових стоїть. Коли хлопчина приходить і каже: «Мене вивели поза штат», а у нього проблеми зі здоров’ям, платити нічим, а якщо ще й удома не все гаразд, то треба шукати фонд, який заплатить. Зараз багато фондів, які дуже допомагають у таких ситуаціях. Кожного дня у нас п’ятеро-семеро добавляється, реабілітаційних на сьогодні 72 людини.
Ми більше налаштовані на паліативних, яких ми можемо мати 25 чоловік, але не всі фонди готові підключатися, бо це величезні кошти - щоб лікувати таких поранених, потрібні дороговартісні препарати. Але ще раз наголошу, що це головна наша турбота, і у нас добре виходить піднімати таких пацієнтів. Ви бачили сьогодні хлопців, які поступили до нас зі страшними ранами і яких ми вже вивели з важкого стану. Далі їх чекають операції чи подальше лікування, чи реабілітація.
Кожна фотографія на цій стіні наштовхує на спогади і не дає забувати про них. Часом проходиш повз: «Ага, от цьому сьогодні не подзвонив і цей не показувався…» Про цю дівчину питаєте? Вона евакуювала поранених і сама загинула. Росіяни полювали за медиками. Піймали машину і вдарили по ній. Це ось недавно сталося. Часів Яр…
До нас звертається дуже багато волонтерів із медичних закладів і госпіталів, бо ми ведемо ще й соціалізацію. Вирішуємо питання виплати пенсії, поновлення документів, подачі рапортів, питання житла, виїзду сім'ї з окупації. Працюємо майже з усіма координаційними центрами, які є в Україні. З волонтерськими і ветеранськими організаціями. Бо у нас хлопці є не тільки з цього регіону. Тут і Львів, і Франківськ, і Тернопіль, і Суми, і Херсон, і Запоріжжя…
От, наприклад, історія Богдана. Вони вдвох із мамою. Богдан паліативний зараз, і мама приїжджає - старається раз або й два рази на тиждень. Їй 60 років, працює, виплат вони не мають жодних, от зараз тільки почали пенсію їм оформляти. І знову ж таки стали заручниками бюрократії: за місцем проживання звернулися в ТЦК. А там кажуть: «А ви його привезіть…» Вона зібрала все, чого вимагає закон, ми підготували весь пакет документів, юристи все пропрацювали. Ні, цього мало: а ви нам його покажіть, хай він буде тут, на місці! А як йому бути на місці, якщо він у такому стані?! Не кожен центр хоче брати, не кожна лікарня візьме…
Або Сергій чи Рома. Рома - це командир Сергія, побратими. Ромі 21 рік, завтра йому 22 виповниться, а Серьожа - він один-єдиний у нас розмовляє. Майже щотижня приїжджають їхні побратими. Якщо хтось поряд перебуває або проїздом, обов’язково до нас завертають, навіть начмед, коли буває недалеко, то заїжджає до хлопців.
Спочатку Рома отримав це страшне поранення, а трохи пізніше Сергій. Коли ми їх забирали, Рома мав кілограмів 35, а Сергій 40. Перші всі обстеження робимо в себе, консультуємось з лікарями, приїжджають фахівці з Феофанії, з госпіталів, з інститутів, бо хлопці - важкі, реанімаційні. Починалося з елементарного - годування… Зрозуміло, що з пролежнями боротьба. На сьогодні один важить 47 кг, другий 55. А ще й третій, Богдан, - 64 кг. І хлопці вже готові для подальшого оперативного втручання. Багато медиків і ті лікарні, куди вони на початку потрапили, ставили на них хрест. Але є сильні, толкові лікарі, які готові допомогти цим хлопцям. І ми з ними на зв'язку постійно, радимося, інформуємо про покращення, які є. Незабаром хлопці вже зможуть іти далі – на операції. А там буде видно – чи до нас на реабілітацію повернуться, чи їх направлять у якісь інші реабілітаційні заклади.