Спочатку ми були в Нью-Йорку, потім у Нью-Хейвені на обстеженні, в Єлі, – клініка за клінікою, і, на жаль, всюди казали, що в мене поки що шансів на повернення зору немає. Але всі були одностайні в тому, що треба відновити структуру обличчя, щоб не руйнувалось далі. І ця пластика потрібна не для краси, а для функціоналу: щоб можна було поставити протези очей, і знову ж таки не для краси, а для того, щоб туди не потрапляла інфекція.

​

І от я дізнався, що нашим військовим робив подібні операції доктор Рамірез[1] у Детройті, ми поїхали туди з надією, що й нам він не відмовить. Справді це дуже приємна, хороша людина, він нам не відмовив. Доктор сказав, що з нас навіть грошей не братиме, однак була одна проблема - треба дочекатися, коли буде вікно, тобто вільна операційна, вільний анестезіолог і вся команда медична для цієї операції. Це очікування тривало більше року.

​

А ми тим часом продовжували знайомитися з іншими лікарями. Можливо, думав я, мені треба шукати біонічні очі, у новинах чув, що є вже певні результати. І завдання вже стояло - не повернути зір, а хоча би налагодити контакти, щоби в разі, коли знайдеться біонічне око, яке підійде мені, можна було прилетіти і повернути зір. Тільки-но прилетіли в Сполучені Штати, мені відразу запропонували собаку-поводиря, але я відмовився. Мовляв, для чого мені собака, я ж в Америці, тут обов’язково повернуть зір. На жаль, так не сталося.  Але лицьову кістку-імплант все ж таки вставили, причому спочатку планувалося пересаджувати кістку, але поставили 3D імплант - точну копію кістки, яка зруйнувалася. В Україні першу таку операцію зробили кілька років потому. Тобто на той час в Україні стовідсотково мені таке не зробили б. Звичайно, досягти симетрії неможливо, бо і м'язи порушені, і шрами не дозволяють. Але все, що можна було зробити, зробили якнайкраще, і я дуже вдячний доктору Рамірезу, може він десь побачить це інтерв’ю, велике йому вітання передаємо.

​

Відразу після операції мені знову запропонували собаку-поводиря, і я вже, скажімо так, дозрів до цього. У місті Коламбус, штат Огайо, три тижні вчився з ціпком ходити, а потім уже з собакою. Операція була важка і важко мені було тренуватися, але професіоналізм інструкторів і їхня розумна підтримка мені допомогли. Я стараюся на YouTube каналі донести, що підтримка - не означає робити щось замість людини з обмеженнями, це означає - допомогти їй самій працювати й жити, а не жити замість неї. У школі Pallet Dog все побудовано на цьому, умова - без супроводжуючих, там навчають бути самостійними. До сих пір пам'ятаю Стіва й Роя, хоч уже багато років пройшло. Багато чому я там навчився.

​

А потім ми з сестрою і з Хеною повернулися до України, Хена – собака-поводир. У перші роки мені дуже допомагали – і морально, і фізично, і матеріально. Мене запевняли, що стосовно усіляких рутинних питань проблем взагалі не буде: мовляв, звертайся, і волонтери допоможуть. Але проходить час, люди мають свої проблеми, тим паче зараз війна, багато людей на фронті, багато нових поранених, багато нових викликів, і ця допомога ставала все меншою, меншою й меншою. Зараз буває так, що роками взагалі ніякої допомоги я не отримував ні від кого, хіба що за маленьким винятком. Це важко, бо нога не виросла і зір не з'явився. Так, я багато чого навчився, я маю професію, роботу, я заробляю, але все одно важко це прийняти. Можливо, таке відношення до мене зараз тому, що я усім показую, як багато вмію. Жартую… Словом, стараюсь не опускати руки.

​

От на тому ж YouTube каналі дуже багато праці, багато чого треба обдумати, багато тривоги стосовно того, вдасться чи не вдасться. А поки що ніякої віддачі. І я вже задумуюся: продовжувати мені чи не продовжувати, бо й за комунальні треба платити, а вони дорожчають, тобто треба заробляти, а не просто допомагати. Я, звичайно, за те, щоб допомогти, підтримати. В одному своєму відео розказував, що один із гормонів щастя - це окситоцин, і виділяється він тоді, або коли ми комусь допомагаємо, або коли нам допомагають, і що допомагати комусь - це приємно. Але, буває, люди дивляться YouTube канал, дзвонять, пишуть, що ось треба допомогти пораненому чи людині в депресії: мовляв, нічого робити не треба - тільки поговорити з ним. «Ну що, тобі важко поговорити?» На жаль, для багатьох психолог – це не робота…

​

У мене було багато професій, і захоплення є - сільське господарство. Ще я масажами займаюся, хоча до масажів теж так ставляться: ну, що то за робота -  погладити?.. А насправді масаж – це дуже важко. Та все ж набагато важче провести психологічну терапію, розібратися в проблемах людини, вислухати. Інколи потік негативу - а він є в кожного, повірте мені, в кожного, тим паче у військових, тим паче у поранених під час війни - так знесилює… Якщо чесно, я вигорів, признаюся вам - вигорів…

​

У Сполучених Штатах я познайомився з Ольгою Запорожець[2], яка є засновницею центру  «Open Doors». Вона запропонувала мені навчатися, а на той момент мене чекали ще багато пластичних операцій, до речі, вітання пану Олегу Антонишину[3] з Канади, який в Одесі мене оперував і у Львові. Тоді навчання було стаціонарне, дороговартісне, і я змушений був відмовитися. Крім операцій, треба було й побут налагодити, багато питань було стосовно виплат, пенсії, усе це в мене було не оформлено. І досі ще є проблеми з оформленням, - це також мене підкосило, я не очікував такого ставлення від держави. Пішов добровольцем на захист країни, отримав такі поранення, а тепер треба було судитися за пенсію. Суму пенсії називати навіть незручно – вистачає заплатити комунальні, а от за що жити - про це мені вже треба думати й заробляти. Ви скажете, але ж комунальні послуги таким інвалідам стовідсотково безкоштовні. Тільки на 70 квадратів. Мені належить від держави 70 квадратних метрів житла, причому ще такого, знаєте, комуняцького, якщо, звичайно, я не мав свого. А якщо я заробив житло собі сам, то тих 70 квадратів уже ніхто не дасть. Мені належить автомобіль, а я зараз шукаю, де його купити, і якщо я куплю, то від держави мені уже нічого не перепаде. Тобто не дають те, що ти заслужив. Досі діють оті комуняцькі принципи, ще за Сталіна прийняті: якщо тобі належить, чекай – може, колись дамо. Із 14-го року в Хмельницькій області ще нікому автомобіля не дали. Раніше людям з інвалідністю видавали автомобілі, а після 14-го це все зупинилось.

​

Ще в 2016 році я задумався, чим маю займатися, і мені дуже допомогли приклади людей із втратою зору. В госпіталі у Києві відвідував курси з допомогою гаджетів, комп'ютера, де викладали незрячі люди. Якщо вони можуть, і я зможу! У мене знайомі, друзі - юристи, психологи, актори, співаки - вони подорожують, живуть повноцінним життям. Мені також дуже хочеться так жити, і я почав добиватися пенсії, страхової виплати. Із страховою виплатою мене надурили: у 18-му її розмір сягав 800 тис. грн, але мені дали 300 тисяч, бо я отримав поранення в 16-му, проте пенсію нарахували з 18-го, тому що не написав у 16-му заяву, а з 16-го по 18-ий ніхто нічого не платив. І за все треба судитися, я ще до кінця цих судів не пройшов - не вистачає сил і натхнення цим усім займатися.

​

Коли ми дізналися, що військовослужбовцям сплачують за навчання, а я вже мав рік стажу військового психолога (служив у розвідгрупі, але перебував на  посаді військового психолога), то хотів поглибити ці знання і поєднати навчання з масажами. Отож, чекав на операцію, спілкувався з тамтешніми українцями, вони возили мене на різні майстер-класи по масажах. Тобто ми приїжджали, наприклад, на тайський масаж, а після сеансу мені показували, як це робиться. Пам’ятаю, в Чикаго пані Наталя водила мене на міофасціальний масаж, навіть відео на Фейсбуці є, і мені показували, як робити точковий масаж стопи.

​

Тобто ще тоді, в 16-17-му роках я вже вивчав аудіокниги із психології під керівництвом пані Ольги Запорожець, вчився робити масажі. Повернувшись додому, пішли в інститут «Україна» на спеціальність «соціальна робота, практична психологія» на магістерський рівень. Закінчили з дружиною навчання, нам дуже сподобалося, там є інклюзивний відділ, тобто для людей з фізичними обмеженнями, з інвалідністю, де добре розуміють таких, як я. Дружина не хотіла навчатися зі мною, казала: «Я буду з тобою їздити».  А в нас тоді ще доньки не було, і я наполіг, щоб вона сиділа зі мною на лекціях і теж отримала диплом. Спочатку обіцяли, що для обох це буде безкоштовно, але оплатили тільки мені, за Олесине навчання ми платили самі.

​

І ось перед початком повномасштабного вторгнення пані Оксана Сивак, одна із співзасновниць «Open Doors», запросила мене на навчання заочно, через Zoom, яке оплачувало НАТО. Тоді якраз батько помер і донька народилася, нам було важко, але ми погодилися, хоч навчання було дороговартісне і вимоги ставилися дуже серйозні. Вимагалося 260 годин практики прямого контакту з клієнтами і, здається, десь у межах 300 годин непрямого контакту. Тільки приступили до навчання, як почалася повномасштабна війна. Але ми вирішили продовжувати, і це тримало нас у тонусі. Уявіть, в одному будинку жило нас дванадцятеро людей, маленька дитина, собаки…

​

Але, дякувати Богу, ми справилися, закінчили курс успішно, і «Open Doors» запропонував освоїти ще професію супервізора. Паралельно в Інституті соннотерапії ми вчилися на соннотерапевтів, тобто на психологів, які працюють з розладами сну. Мабуть, це було неправильне рішення, я переоцінив свої сили. Робота, після обіду навчання, увечері навчання, в суботу-неділю навчання, фактично не мав ні відпочинку, ні особистого життя. І війну ніхто не відміняв - обстріли, сирени… Важко було, та й досі важко…

​

Коли ще був у Сполучених Штатах, волонтери допомогли мені стати у чергу на житло, я телефонував до знайомих, питав, як рухається справа. Потім з’ясувалося, що документи мої загубили. Просив батька, він знову збирав документи, я писав доручення… Нервував, дратувався: ну як так - загубити документи? Але, дякуючи цьому, я був одним із перших, хто отримав не житло, яке пропонували держслужбовці, а кошти, і сам міг обирати, де й що купити - не за місцем прописки, а будь-де в Україні. За умови, що це житло матиме ванну, туалет, кухню і не менше 70 квадратних метрів на сім'ю. Тобто більше можна, менше ні.

​

Будинок без меблів, але з ремонтом, а ділянка нам дісталася занедбана. Потрошку ми наводили тут лад. Я також долучався. Сідав на табуретку з сокиркою  і вирубував, корчував, старався десь перекопати, щось посадити. Просив і родичів, і друзів, щоб допомагали. Взявся пересаджувати свій виноград, мав цілу колекцію: приблизно намалював схему присадибної ділянки, мене підводили до вказаного місця, брав рискалик, лопата така, копав ямку, а посадити мені допомагали. Обробляли землю де трактором, а де вручну. Я пробував копати, і виходило, знаєте, такими манівцями. Потім здогадався ставити дошку і йшов по ній. Уже краще, але земля нерівна, на горбочках дошка з’їжджала.  З часом прилаштував дріт арматури, щоб триматися рядка. Для мене було дуже великим задоволенням.

​

У нашому саду росли і плодові, і декоративні рослини. Проте, коли почалася повномасштабна війна і постало питання, чи буде де купити харчі, я почав переходити на плодові дерева, кущі, саджанці. Раніше не звертав уваги на те, чи дають плоди рослини, які ростуть на моїй клумбі. Тепер звертаю.

​

Наприклад, жимолость. Має кисло-солодкі корисні плоди. Вона у нас не дуже поширена, одна з перших цвіте навесні жовтими продовгувастими квіточками. Насправді я ніколи не бачив як вона цвіте, але мені розказували, і в моїй голові намалювалася така картинка. Ще один дуже незвичний кущик  - гумі з родини лохових, як і обліпиха. Але в обліпихи кислі маленькі ягідки, а ягоди гумі за смаком щось середнє між вишнею і ананасом. Квіти схожі на маленькі дзвіночки. Це мені також дуже-дуже допомагає. От зараз розповідаю вам і настрій піднімається…

​

Мої батьки з Дунаєвців, це селище міського типу. Батько помер, а мама приїхала в Хмельницький, біля нас живе. Народився я в 85-му році, тоді ще був Радянський Союз, але свідоме життя, навчання в школі було вже в незалежній Україні. Батьки мої жили добре, але після розвалу Союзу вони втратили роботу, змушені були зайнятися сільським господарством, щоб вижити. Тому дитинство я провів у полі, пас худобу з рюкзачком із книгами. Це привчило до праці і сформувало любов до землі, яка залишилася зі мною назавжди.

​

Я ніколи не був у Криму, але переконаний, що Крим – це Україна. Є і буде! І коли зайшли «зелені чоловічки» в Крим, мені дуже дивно було, що його здали без бою. Є статут, і якщо хтось чужий лізе на нашу територію, то перший постріл угору, а далі - на ураження. А там ходили колонами з прапором України, як діти. Я тоді дзвонив по військкоматах, бо навчався в Кам'янець-Подільському військово-інженерному інституті. І знову мої документи загубили…

​

Я пішов на війну, бо зайшли в мою країну, в мою державу. Так, тут далеко не ідеально, але це моє, і я не сидів склавши руки, коли ворог взявся стирати її з лиця Землі. Багато хто зараз каже: а чого туди йти, бо, мовляв, влада не така. А я кажу: «Ви за себе відповідайте! За свою країну і за те, хто ви такі». Я втратив зір, не маю ноги, але, якби усе це знав наперед, все одно пішов би, бо сидіти ще нестерпніше. Зараз, коли почалася повномасштабна війна, важко тут бути, хоча не скажу, що немає страху. Подумки переносишся туди, до хлопців, особливо, коли спілкуєшся, - страх є, але вдома сидіти, коли побратими там, дуже важко. От така в мене мотивація була, а не через те, що батьки, наприклад, мали коріння націоналістичне.

​

Хоч я добре пам’ятаю прабабусю по маминій лінії, яка дожила до 106 років від дня хрещення. Вона добре пам'ятала день хрещення, бо на той час вже була такою собі дівчинкою, сиділа на табуреці, і священник сварив її, бо вона ногами матиляла - це їй запам'яталось. Тобто насправді вона дожила десь до 110-ти, плюс-мінус… Її чоловіка розстріляли в 30-х роках ні за що, просто прийшла на село рознарядка - знайти скількись там, як тоді казали, «ворогів народу», а він був дуже спокійною, хорошою, доброю, неконфліктною людиною, і його серед інших забрали в Кам'янець-Подільський. Вона передавала йому передачки. А що в тій передачці? Казала, що варили квасолю і сушили - оце єдине, що можна було передати. А одного разу передачку не взяли. Сказали, що розстріляли їх. Потім і її забрали як дружину «ворога народу» у в'язницю.

​

А моя бабуся і двоє її братів - бабусі було тоді п'ять чи шість років, брати старші на три роки - залишилися одні в хаті. Була у тій хаті не плита, а піч, у нас кажуть «п'єц», тобто її треба було всередині розпалювати і ставити туди каструльки й банячки, і ця маленька дівчинка залазила всередину тої печі й розпалювала її. Уявіть, наскільки це було незручно і небезпечно. Коли прабабуся повернулася з в'язниці, вони вчотирьох жили, потім у колгоспі працювали.

​

Про голод розказували. Тут, на Хмельниччині, він не був такий тотальний. Харчі забирали, але людей не так багато гинуло, як на сході чи в центральній Україні. Бабуся розповідала, що жили біля ставка і ховали в очереті якісь продукти, навесні бур'яни їли, ворон і горобців ловили. Так виживали… І в  46-му голод пережили, але тоді люди вже не дуже нарікали, бо зрозуміло ж, тільки війна закінчилася.

​

По батьковій лінії також колгоспники були. Розказували, що в Другу світову маминого батька, ще підлітка, забрали в Німеччину, він там був найменшим серед робітників, і його один із охоронників підгодовував потрошку, дякуючи цьому й вижив. Розказували про важкі роки в колгоспі, як працювали, як сільське господарство піднімали.

​

Я родився українцем, я родився в Україні, я родився, коли певні  кордони були в державі, мирним шляхом встановлені. Ми нічого не вкрали. Розвалився Радянський Союз, визначились кордони колишніх республік, які входили до цього Союзу, - будь ласка, поважайте їх! А той «недоісторик» починає щось розказувати. То ми візьмемо ще старші документи, коли була Київська Русь, а Московії взагалі не було, і скажемо, що вся Росія – наша…

​

Від тих радянських часів залишилося дуже багато чиновників радянських. І тут справа не в роках. Є молоді люди, а подивишся - «радянщини» у них… А є старші, які дуже сучасні. Про корупцію я не з телевізора знаю. От інвалідам війни багато чого «положено», а попробуйте добитись. Я чотири роки добивався протеза. І це вже якась традиція: до повномасштабного вторгнення зібрав документи, щоб подати на протезний завод, - загубили… Сам же я не можу їх збирати – треба, щоб хтось допомагав.

​

Щодва роки я маю доказувати, що в мене немає ноги і очей. Проходити індивідуальну програму реабілітації – тобто записатися до сімейного лікаря, потім в поліклініці всіх лікарів пройти, далі МСЕК, отримати від МСЕКу документ і вивчити напам’ять увесь перелік того, що мені належить. Бо не можна покладатися на того, хто буде слухати і вивчати твої документи. Кажу: «Мені належить взуття» - «Яке взуття?»  - «Індивідуальне, бо у мене одної ноги нема, а друга пошкоджена». Тим, у кого просто ноги нема, взуття вже не дають, а якщо ще маєш пошкодження другої ноги, то в такому разі взуття належить. Далі цю писульку від МСЕКу несеш у соцзахист, там на все це дивляться і відправляють тебе додому, бо потрібні оригінали документів. Вісім років я ношу туди ці оригінали! Ну, невже ви їх не маєте?..

​

Приносиш оригінали, пишуть тобі направлення вже від соцзахисту у Фонд інвалідів. А Фонд інвалідів глянув: «Тут код не такий», і починається все заново… Знов ідеш у МСЕК, там кричать: «Чого ви прийшли? Ми ж вам усе зробили!» - «Будь ласка, код треба написати» - «Та тут же написано» - «Ні, треба десь отут написати…» А як мені, незрячому, розказати й показати? Прошу і знайомих, і друзів, і журналістів - усіх піднімаю.

​

Був період, що я плюнув на все й кажу: «Коли закінчиться війна, я з цим протезом піду на Майдан!» Зараз я цього робити категорично не буду, бо знаю, що підключаться прокацапські сили і будуть це використовувати в інформаційній війні, - а от коли все закінчиться, я не буду ні протеза добиватися від держави, ні чогось іншого таким приниженням і жебрацтвом.

Так, нам доведеться не тільки перемагати Росію зовні, а й всередині України оцей клятий совок… Часом спілкуєшся з чиновниками – начебто адекватні люди… З депутатом Верховної Ради розмовляю: «Слухайте, майте совість, ну, поміняйте оту норму. Доки можна про це говорити? Ви знаєте, що інвалідам війни досі належить така «пільга», як дротовий телефон і дротове радіо позачергово?» А він каже: «Розумієте, ми не можемо забрати, ми можемо тільки добавити» - «Не треба забирати. Поміняйте на дротовий Інтернет. Але приберіть оте позорисько!»

​

Але щось трошки й міняється. Ось кошти на будинок отримав, пенсія яка не є, а прожити на неї можна. От жити навряд чи… Хоч на комунальні вистачає. Але якщо є сім'я – дружина,  дитина, то на пенсію не виживеш, треба десь працювати…

З Олесею ми познайомилися в Штатах. Біля мене була сестра. А Олесю попросив набрати мій номер наш спільний знайомий - він також з обмеженнями, має ще більші травми, ніж я, а був дуже великою підтримкою для мене. Це людина -  приклад! Леся спочатку сестру набрала, але Таня була чимось дуже зайнята. Так слово за слово ми зговорилися, та, чесно, я не дуже хочу про це, щоб не зурочити…

​

Коли почалися перші обстріли, дружина запанікувала: «Давай тікати!» Кажу їй: «Бери дитину, наших мам і виїжджайте. Чим зможу, підтримаю, буду просити за кордоном, щоб вам допомогли, але я не поїду». Важко було мені в Штатах, хоч дуже багато допомагали. Бо я був на чужині…

 

 

[1] Оскар Рамірез (США) - пластичний хірург, входить в ТОП-3 кращих пластичних хірургів світу. Автор методики ендоскопічного і малоінвазивного омолодження обличчя. За внесок в науку ХХІ століття в галузі пластичної хірургії та естетичної хірургії був включений в число 200 провідних та видатних вчених за рейтингом Міжнародного Біографічного центру (Кембридж, Англія).

 

[2] Ольга Запорожець – генеральний директор Центру «Open Doors», який є структурним підрозділом Міжнародного інституту післядипломної освіти. Доктор філософії у сфері підготовки та супервізії в консультуванні, Ліцензований консультант із психічного здоров’я, спеціалізується на травматерапії та хімічних залежностях, доцент Університету Ріджент (США)

 

[3] Олег Антонишин  - керівник програми черепних травм Медичного центру «Санібрук» (Sunnybrook Health Sciences Centre) у Торонто, професор пластичної хірургії Університету Торонто.

​

​