У нього ще був старший брат Василь – це на його честь мене назвали, він теж був в ОУН. Але один про одного хлопці не знали. І ось виникла така сварка. Батько мій каже: «Я сьогодні ночуватиму в клуні». А Василь: «Ні, сьогодні я в клуні ночую!» Дід гримнув на них: «Обидва будете спати в хаті!» І тоді батько сказав: «Брате, мені потрібно ночувати в клуні». А той: «І мені потрібно…» Так вони зрозуміли, що перебувають в одній організації, але у різних «п’ятірках». Конспірація була налагоджена таким чином, що ні брати, й ніхто в хаті не знав про їхню приналежність до організації. І їх хтось видав. Прийшло НКВС[1], оточили хату, заарештували батька. А Василь спав у клуні (очевидно, вони не знали, що і в клуні можна спати), то він утік. Батько здогадувався, хто міг видати. Пізніше дядя Володя Грицовник мені розповідав, що один хлопець вирішив похвалитися перед дівчиною своїм геройством. А там понеслося…

​

Отож у 1939-му батька заарештували і ув’язнили. А діда - він був письменним, гарно співав, керував церковним хором – люди вибрали якимось сільським начальником, чи то головою сільради, я точно не знаю. Він почав писати скарги кругом, щоб сина врятувати від розстрілу. І Верховний суд замінив розстрільний вирок на ув’язнення.

​

Хоч я, аналізуючи ситуацію, дійшов висновку, що зробили вони так не через те, що пожаліли.  Радянський Союз на той час захопив три балтійські республіки – Литву, Латвію, Естонію – без жодного пострілу, були також захоплені Буковина й Бесарабія, Галичина і Західна Україна зустрічають їх хлібом-сіллю. А тут якісь хлопчаки надумали чинити збройний опір… Вирішили просто не акцентувати на цьому увагу.

​

Батькові присудили 10 років таборів і вісім років заслання. А дядько Василь загинув у 1944-му, коли радянська влада знову повернулася після того, як вигнали звідси німців. Він був в УПА.

​

Потім заарештували і бабусю, маму мого батька. А у діда доля, можна сказати, дивовижно складалася. Його заарештували, бо не змогли знайти старшого сина, Василя, і кинули в Луцьку тюрму. Він був одним із небагатьох, хто врятувався під час розстрілу тюрми[2] на самому початку війни.

​

Розповідав бабусі, як це відбувалося. Коли усіх вигнали у двір, він побачив, що на кутах стін ставлять кулемети. Зрозумів, що їх будуть розстрілювати і почав присідати. Двір був забитий людьми так щільно, що відхилитися убік не можна було, тому він присів на коліно і став опускатися, опускатися… А перед ним стояв пан з їхнього села, граф польський. І коли почали стріляти з кулеметів, кидати гранати, пану розірвало черево. А біля нього хтось із відірваними ногами, ще живий, кричав: «Кати, добийте!» Дід підповз під уже мертвого графа. Розстрільна команда ходила по тілах і добивала поранених. Діда не побачили. А потім відчинили ворота й підігнали вози. І раптом: «Поднимайся, кто живой! Стрелять не будем». Виявилося, що нікому було вантажити тіла на вози…  Дід трохи почекав і вирішив, що коли дійде черга до нього, знайдуть живим і пристрелять. Тому й піднявся. Енкаведист навіть жахнувся, коли побачив його – весь у крові, обліплений кавалками вмісту кишківника. Наказав піти вмитися. Дід умився, а в голові одна думка: за ворота, за ворота, там хоч якийсь шанс є на втечу.

​

Тіла вантажили на вози і вивозили у рів недалеко від тюрми. І тут нагодилися німецькі мотоциклісти – очевидно, розвідгрупа.  Енкаведисти, побачивши німців, почали скидати з себе форму. Але врятуватися їм не вдалося. Так діду пощастило вернутися з тої тюрми додому живим.

​

А згодом, у 1941-му, коли стала діяти активно УПА, хтось доніс німцям, що син діда Андрія воює в її рядах. Почалися облави, і під час однієї з них дід знову потрапив у тюрму. Бабуся носила йому передачі, а одного разу вийшов німецький офіцер і сказав: «Більше не носіть, його немає». Він загинув, і, мабуть, десь там у тому рові й похований.

​

Про діда мені бабуся розповідала, а її саму я добре пам’ятаю. І те, як навчала, а мені тоді років п’ять було: «Ти ж дивися, хлопчику, нікому не говори, про що в хаті говорять, навіть якщо тобі цукерки будуть давати чи машинку, чи ще якусь  іграшку. Нікому не розповідай, про що в хаті говорять, бо біда буде велика».

​

У 1944-му, коли повернулася радянська влада, хтось доніс, що в селі Воротнів чи Романів, вже не пам’ятаю, здається, таки Воротнів, діє банда українських націоналістів, і в цьому доносі першим у списку стояв Василь Міщук, тобто мій дядько. Звісно, НКВС почало працювати. Тоді бабусю й заарештували і відправили в табори.

​

Я знайшов жіночку, у якої переховувався дядько Василь. Це вже була старенька бабуся, і вона мені показувала, де в хаті ляда була, тобто вхід у бункер, в якому переховувався дядько. А ще сказала: «От доторкнися, отут на голові у мене череп проломлений, руки багнетом потикані – так мене катували, але я нікого не видала». Я доторкнувся і відчув вм’ятини на черепі. Досі в руках це відчуття… Ця бабуся, а в ті часи ще молода дівчина, теж пройшла через табори.

​

Там ліс був недалеко. Мені розповідали такі дивні речі, що в тому лісі діяли дві сотні УПА: сотня Леніна і сотня Сталіна. Неймовірно, але люди розповідали. Можливо, з гумором їх так називали.

​

Ще запам’яталося з дитинства, як бабуся згадувала ті часи. Сидить, бідненька, уже старенька, сухенька, усміхається: «А він мені каже: «Мовчіть тітко, бо повісимо!»  Я дивлюся на неї недовірливо, бо хто ж це сміє таке сказати моїй бабусі? А вона давай розказувати, що вони пекли хліб партизанам. З лісу приходили й забирали. Недалечко від хати була дорога, і чути, як по ній суне навала, день і ніч суне, гудуть машини. Вона до хлопців: «Куди ж ви, діти, рветеся зі своїми пукалками, подивіться, яка у них техніка, загинете ж усі». А один з них і каже: «Мовчіть, тітко, бо повісимо»...

​

Бабуся була неймовірна, гостра на язик і така бідова. Лише чоловіків поважала:  батько - перш за все! Мати моя, царство небесне, прожила все своє життя зі свекрухою. І навіть вже після смерті батька, – а він рано відійшов, –  бабуся не визнавала нікого. Приїжджаю додому, вже студентом був, а мати плаче: «Вася, ну поговори з бабусею, бо вона, буває, такі речі творить, що мені соромно стає. Поговори з нею, мене вона не слухає». Кажу: «Мам, коли ви будете старенькі, те ж саме буде». – «Ні, я такою ніколи не буду». Бабуся померла, матуся постаріла, і Ніна, сестричка моя, каже: «Наша мати гірше нашої баби в сто разів»…

​

Бабуся на старості стала забувати. З одного боку, вік, а з другого, давалися взнаки оті страшні поневіряння і голод, які вона пережила і яких боялася. Тому стала збирати різні шкарлупки, хліб ховати. От на Паску одягалася у щось стареньке і сідала біля двору, а наша хата стояла недалечко від цвинтаря – люди йдуть поминати своїх рідних і дають бабці гостинці. А вона все те ховала під своє ліжко. На випадок голоду… Ми навіть уявити не можемо, які жахливі часи пережили люди. Оцей страх залишитися без хліба сидів у них все життя і не відпускав до смерті.

​

Я добре пам’ятаю бабусин хліб. У нас була піч, і вона зажди пекла його сама. Він у неї був неймовірно смачний. Найперша їжа для мене – кусень хліба і молоко, а якщо на хліб ще меду покласти чи варення, то більше й нічого не треба. Моя старша сестра Танюша, і їй царство небесне, вчилася в інституті, вийшла заміж, народила дитину, і бабуся поїхала до них доглядати правнука. А хто ж хліб буде пекти? Мати на роботі. Отак з’явилася у нас на столі купована хлібина, державна. Я попробував і сказав, що їсти цього хліба не буду. Батько прогнав мене з-за столу. Я образився, пішов на вулицю, зголоднів, прокрався тихенько на кухню, налив домашнього борщу з м’ясом у тарілку, відрізав скибку того хліба і тільки ложку до рота підніс, як тут батько в хату. У мене аж похололо все всередині. А він усміхнувся й каже: «Запам’ятай, синку: якщо є хліб на столі, людина вже голодною не буде. Я мріяв про шматок хліба, чи бодай якусь скоринку у кишені, щоб можна було у будь-який час дістати її і погризти. Я мріяв про це, ти можеш уявити?»

​

А він у сталінських таборах тричі доходягою був. Це вже коли наставав білковий голод, коли залишалися лише шкіра і кістки – у повному розумінні цього слова. Після таборів тата вислали у Туруханський район Красноярського краю. Бабуся, відбувши покарання в таборах, поїхала до сина. Мама в цей час потрапила в трудармію[3], і їх, дівчат, послали в тайгу ліс валити. Згодом її перевели на засольню – там ще й рибу ловили і солили. З того батальйону залишилося чоловік 18 чи 20 – мало не всі полягли, бо норми були великі і дівчата мусили їх виконувати. Матері потім приходили всілякі нагороди ювілейні, були навіть від Путіна… Вона не любила совєцьку власть, вони з батьком були однодумцями. Єдине, чого довго не могла йому пробачити, - що він мене таким виховав. Незадоволена була нашими розмовами, бо розуміла: це небезпечно перш за все для мене. Дуже боялася, щоб нічого зі мною не сталося. Знала, чим це може закінчитися - табором і зламаною долею.

​

А я трохи запальний був. Коли організували Народний рух України, я тут, у Дніпрі, очолив міську організацію. У 90-і роки доводилося битися і за українську мову, і за синьо-жовті прапори - ті, перші, які ми тут підіймали. Пам’ятаю, у 89-му році була бійка, щоб із вивіски «Вареничная» прибрати останню букву, бо ж українською «Варенична». Різні були епізоди…

Коли в 1992-му Верховна Рада Криму прийняла рішення проводити голосування за відокремлення від України, а головував на той час у ній такий Багров, Народний Рух вирішив провести всеукраїнську акцію. Телефонують з Руху: так і так, треба очолити делегацію. Кажу, що ні проїзними документами займатися не можу, ні людей шукати, бо на роботі. Мені відповідають: ми все організуємо, ти тільки очолиш. От я з роботи на вокзал, у Сімферополі вже зустрічають хлопці: ми розгорнули синьо-жовтий прапор, щоб вони нас упізнали.

​

Це була не перша моя поїздка, але ця пам’ятна тим, що, як сказали мені сімферопольські рухівці, я вперше підняв у їхньому місті, на вокзалі, синьо-жовтий прапор. Проходив з ним цілий день. Після акції хлопці хотіли його згорнути. А я сказав: «Прапори не для того піднімають, щоб потім згортати».  Кримчани навіть не знали, що то за прапор. Мене питали: «Чей это флаг?» Кажу: «Независимой Украины».  «Продай!» – «Прапор не продається!» А був ще такий цікавий випадок: підходять до мене двоє молодих хлопців і кажуть: «Ви можете нам прапор дати?» Питаю: «Для чого він вам?»  «Ми, – кажуть, – морські піхотинці із Севастополя, хочемо у своїй частині підняти, бо у нас ще червоний висить, радянський». «Цього я не можу дати, бо він належить міській організації, а оцей, – дістаю з дипломата, – мій, власний. Беріть, хлопці, тільки не збрешіть мені». А згодом надіслали газету із заміткою про те, що над військовою частиною вночі хтось підняв синьо-жовтий прапор. Там такий кіпіш через це зчинився… Молодці, хлопчики, не просто так взяли…

Тому мати й хвилювалася за мене. Одного разу навіть сказала: «Та не чіпайте ви їх». Я ледь не вибухнув: «Як це, не чіпайте?!»

​

Мати була вислана. І вперше я про це дізнався, коли проходив призовну комісію. Нас, ще хлопчиків, приводили на обстеження до лікарів: давали в руки особову справу і ти бігав по кабінетах. Випадково я помітив, що на моїй олівцем написано: «Родители были высланы. Проверить!»  Я тут же знайшов стирачку і витер цей напис. В особовій справі все детально було обліковано. Колись, років 14 мені було, на змаганнях із шахів зайняв третє місце, сам про це забув, а вони не забули, занотували у справі. Я був вражений.

​

Батько мене потихеньку приводив, як-то кажуть, до пам’яті. Бо я був дуже неслухняним, на все мав свою точку зору, сперечався з батьком, навіть сварився з ним, російську мову категорично не хотів учити. А він мене умовляв: «Та здай ти той екзамен…»

​

Літературу я дуже любив, знову ж таки батько прищепив мені цю любов. І в комсомол умовляв вступити: «Директор ходить, мене просить…» Старші сестри добре вчилися, батько був головою батьківського комітету школи. І вони з директором ровесниками були, у досить дружніх стосунках, поважали один одного. А я сперечався, гризся, батькові сказав, що не хочу вчитися, не буду й ніхто мене не примусить, і досить вже мене лупити. А батько поров мене, як сидорову козу. Було за що. Жорстке було виховання. У мене двоє хлопців, я ні разу їх не вдарив. А тоді ременем виховували не тільки мене, по-іншому, мабуть, не вміли. Вони і з матір'ю тільки через мене сварилися – вона не давала бити.

​

А ріс я босота босотою. Десь зо п’ять мені було, я втік від бабусі на вулицю, а там сусідські хлопчаки, років на три старші: «Хочеш у нашу банду?» Ну як це в банду не вступити? «Звісно, хочу!» - «Батько цигарки пале?» - «Пале». – «Ну, принеси пачку». Приніс. Викурили і мене навчили: «Набери в рота диму й кажи «і мамка йде». Звісно, закашлявся, а вони сміються. Ще й навчили акацією заїсти, щоб мати не унюхала. Через кілька днів знову вони до мене: «Принесеш ще дві пачки?» «Принесу…» Завдання банди треба виконувати.

​

Батько прийшов на обід, поскладав цигарки на припічок, щоб сохли, порахував пачки. Я поцупив дві і побіг на вулицю. Увечері приходжу додому, а там крик стоїть, сестри плачуть: «Ми не брали!» А батько стоїть на своєму: «Хто ж тоді брав? Бабуся брала? Ні! Мати взяла? Ні! Хто брав? Злодія в хаті не терпітиму!»  Про мене він забув. А тут я відчиняю двері… «О! І ще ж один є…» Затиснув голову між коліньми і всипав ременем по перше число…

​

А коли я почав дорослішати, отоді він і став мені розповідати. Запам’яталося, як вперше намалював тризуб і пояснив, що то за символ і що у ньому зашифроване. А потім порвав той аркуш і спалив. За батьком стежили, постійно стежили. Періодично викликали на профілактичну бесіду.

​

Пам’ятаю, приїхав дядя Володя Грицовник, його побратим, і між ними така розмова була. «Петре, не чіпай ти їх, не треба воно тобі». «Ні, – каже батько, – я доб’юся, немає у них нічого на нас. Немає! А мені треба дітей вчити, от для цього добиваюсь!» Він добивався, щоб з нього зняли судимість. І таки добився, в реабілітації не було написано, що через відсутність факту злочину, а - через неможливість його довести. Не було прямих доказів злочину. Здається, в 1967-му його реабілітували.

​

Батько ще за Польщі вступив у медичну гімназію, але війна не дозволила її закінчити. Однак це йому допомогло в таборі. Коли перетворився на доходягу, він потрапив у табірну лікарню. Медичних працівників не вистачало, його підлікували і залишили допомагати в лазареті. Працював і одночасно вчився у табірних лікарів. Уже пізніше закінчив Миколаївське медичне училище і працював фельдшером у селі. І двоє із п’ятьох дітей у нашій сім’ї отримали медичну освіту. Він, бідний, і мріяти не міг про те, що я закінчу медінститут. Врятувало читання, до якого він мене залучив.

​

Я так сумую за тими вечорами, коли збиралася вся сім’я. Матуся щось в’яже,  бабуся на кухні порається, тепла хата, завірюха за вікном, світла немає, на столі гасова лампа, і батько нам читає Жуля Верна чи Віктора Гюго, чи Конан-Дойла, чи ще когось зі світових класиків. Телевізора ж не було. Батько мав приємний оксамитовий голос, гарно співав, танцював.

Йому пощастило в тому, що на шляху зустрілося багато людей, які залишили слід у його житті. Батька ув’язнили в 1939-му, а випустили у 50-му. Після таборів мав ще 8 років заслання – в Туруханському районі Красноярського краю, поселення Мадуйка. Там мало було українців, але дуже багато прибалтів. Ще в 1944-му почали прибувати по етапу, а найбільше поповнення надійшло у 46-47-их роках. Це той період, коли великі загони УПА розпорошувалися на малі підрозділи і переходили у криївки. Якраз тоді багато упівців потрапило в табори, і з багатьма він зустрічався.

​

У тому поселенні народилися старші мої сестри, батько сам приймав пологи у мами. Найстарша сестра 1952 року народження. Я збиткувався з неї: «Тетяно, от скажи мені, що може вирости з того, хто народився в поселенні Мадуйка? Що путнє може там народитися?»

​

Батько помер у 1978 році, мені ще й вісімнадцяти не було. І я дуже шкодую, що ця розмова усе якось відкладалася, а з почутого я мало запам’ятав. Згадується щось про Індигірку – це на Далекому Сході. А ще про повстання. Казав, що підняли його військові. Повністю захопили табір і хотіли прорватися на Чукотку, у бік Америки. А літак тримав їх на прицілі – кружляв над ними і обстрілював із кулемета. Не давав рухатися. Потім другий підлітає. Тримали, поки війська підійшли, оточили і знищили. Розповідав і про повстання в Казахстані[4], – але, здається, про нього він чув уже від людей, яких зустрічав на засланні, - як танками їх давили. От що мене вразило тоді – дівчата наділи вишиті сорочки!

​

Шкода, що нічого не записав. Все думалося, що потім, потім, потім, а воно виявляється, що «потім» не буде. Але одна фраза засіла в мені глибоко і я ніколи її не забував. Батько якось, розповідаючи про українські символи – тризуб і прапор, сказав мені: «Синку, вір, ти доживеш до того часу, коли Україна буде незалежною, я не доживу, а ти доживеш. Буде Україна незалежною». Це його переконання мені передалося і пустило в душі міцні корені.

​

Коли я сидів коло його мертвого тіла, то відчуття в душі було таке, що він живий. Не може бути такого, щоб його мрії, його думки, його справи зникли разом з ним. Усе це не може відійти, щось має залишитися. Навіть не та його частинка, що є в мені, а щось поза мною, щось більше… Я заплакав лише тоді, коли труну почали забивати. Цей глухий звук забивання труни мене до цих пір бентежить.

​

Було сорок днів по батькові, і у той день мене призвали в армію. Воєнком запитав матір: «Ганно Іванівно, може, відстрочку дати хлопцеві?» Я дивлюся на неї: що вона скаже, бо чесно зізнаюся, не дуже хотілося йти. А мама каже: «Та нехай іде, поки в мене ще здоров’я є, нехай іде». 

​

Пішов служити, а тоді в армії процвітала «дідівщина»[5], це була не армія, а справжнє пекло. І, думаю, батько загартовував мене, можливо, якраз для того, щоб у цьому пеклі вистояти, бо хлопці втрачали розум. І в моїй роті був такий випадок. «Діди» не давали спати, а тобі треба йти в караул. Спати хочеться неймовірно, бо дві-три години сну на добу – це ще можна витримати два-три дні. А ти в такому стані тижнями. Я в куток на посту забився, автомат поставив між ноги, присів і попросив його: «Тату, якщо ти є на тому світі, допоможи, розбуди мене». І відрубився сидячи. Уявіть, через якийсь час я відчув, як мене хтось трусонув за плече.  Скочив на ноги - тиша. А потім кроки почув: ідуть перевіряти пост...

​

Скільки разів потім, уже в бойових ситуаціях, мені вдавалося отримувати таку виручку. Це просто неймовірні речі. Одного разу мене, як від удару, переломило різко, я нахилився, і в ту ж мить прошелестіла куля крупнокаліберна, голову повернув – а в стіні ого яка дірка. Якби влучило, знесло б голову…

​

Якось я запитав батька: звідки вони черпали переконання в тому, що український спротив переможе?  Німці не змогли перемогти - така сила була! А він каже: «Це була свята віра в те, що ми переможемо. Рано чи пізно переможемо». І провидці українського націоналізму, це були справді провидці, коли вони побачили, що боротьба завершується, вирішили, що всі ті, хто був у визвольному русі, але не був висвітлений, має легалізуватися. Я читав статті Бандери, зокрема, ту, у якій він говорить, що ми, тобто їхнє покоління борців, маємо стати гноєм для майбутньої нашої нації. Не в прямому розумінні цього слова, а в плані добрива для зрощення майбутніх поколінь, які повинні продовжити боротьбу. І ця легалізація (читав, що була така програма «ОЛЕГ»)  дійсно справдилася.

​

Як голова міського осередку Народного Руху в Дніпрі, я аналізував склад організації і дійшов висновку, що найбільш активні її члени -  це якраз діти тих бійців ОУН, УПА, які пройшли через важкі табори. Взяти навіть мою родину. Батько казав, що ми козацького роду, що наші прадіди були реєстровими козаками, ніколи не гнули спину на панщині, мали свою землю, свій статок. Із покоління в покоління ця волелюбність передавалася. Пройшовши через табори, звісно не всі, але багато хто з них брали активну участь у подальшому житті України. Вони йшли в Рух[6], в УРП[7], ДемПУ[8], в «Просвіту»[9].

​

Я зустрічався з членами ОУН і УПА, які жили і працювали на теренах Дніпропетровщини. Тут, виявляється, була Організація українських націоналістів, вона виконувала певні завдання, був добре налагоджений зв'язок. Здивувався, коли почув, що от, наприклад, у Карпатах пройшов бій, а вже через три дні тут мали цю інформацію і друкували її у своїх листівках. І це під час окупації.

​

В таборах у той час, коли вони стали наповнюватися українськими націоналістами, починаючи десь із 1944-го, було величезне засилля кримінальників різних мастей. Їх налаштовували проти українців, і табірна адміністрація використовувала цей елемент, щоб гнобити і знищувати українських патріотів, перш за все намагалися перевести їх в стан недоторканних[10]. Але вони зіштовхнулися з такою силою, що їм довелося відступити.

​

Українці тут же почали організовуватися в боївки, створювали своє підпілля і вели дуже активну протитабірну роботу, з одного боку, проти кримінальників, з другого, проти адміністрації. Там велися справжні кримінальні війни, у батька тіло було просто пошматоване, все у шрамах. І тоді кримінальники почали розуміти, яка це непереборна сила, з нею треба рахуватися. Доходило до того, що вони навіть співпрацювали в деяких питаннях проти табірної адміністрації - коли треба було виступити разом, то виступали. Тоді лише табірне начальство зрозуміло, що цей тандем несе загрозу для них. Почали роз'єднувати: створювали табори окремо для політичних і окремо для кримінальників.

​

Українські націоналісти дуже активно співпрацювали з «лісовими братами»[11], особливо з литовцями. Це питання, на жаль, погано висвітлено, і покоління те, від якого можна було почерпнути інформацію, уже відійшло.

Після таборів і заслання нікому не дозволили повернутися у рідні краї. Батькові дали на вибір Запорізьку або Херсонську області, тільки не Західна Україна. Батько потрапив на Херсонщину.

​

А його знайомий Володимир Симчич - у Запоріжжя, йому теж додому, в Західну Україну, не дозволили їхати. Я з ним зустрічався. Це був кремезний чоловік, по всьому видно, бойовий, на жаль, уже покійний. Коли він потрапив у ГУЛАГ, строк мав 25 років. Тоді перестали розстрілювати, бо людей було мало після війни, а комусь же треба працювати -  давали 25 років і поселення без права повернення в Україну довічно.

​

В той час у Норильську, який саме будувався, вікна на першому поверсі ставили загратовані – така напружена була кримінальна обстановка. А чоловіки, упівці, які тут були на довічному поселенні,  почали організовуватися в добровільні дружини. От виходить зміна з заводу і йде вулицями. Коли бачать, що якийсь грабіжник нападає на перехожого, хапають його за руки й ноги, спиною об камінь і в кювет. А на морозі з перебитим хребтом довго не пролежиш. Там же пів року темно – полярна ніч. Жінок своїх з роботи виходили зустрічати теж гуртом. Отак чистили місто. Перші добровільні народні дружини, які потім по всьому Союзу створювалися, тут започаткувалися і були зорганізовані саме українцями.

​

Про Симчича батько мені розповідав. Коли він тільки потрапив на зону, там спалахували жорстокі сутички між самими кримінальниками: «суками», які воювали на фронті, і тими, хто відмовився брати в руки зброю. І от приходить на зону якийсь знаменитий Варшава, здається, так його звали, - «сука» зі своїми головорізами, і починає встановлювати свої порядки. Насамперед вони бралися за тих кримінальників, які проти них виступали, і за бандерівців. Він дуже сильно дошкуляв упівцям. Симчичу дають завдання вбити цього авторитета.

​

Чому вибір на Симчича упав? Бо він щойно прийшов – кілька місяців тільки просидів. Це ж не строк, якщо їх добавлять до тих 25 років, які він уже має. А більше не дадуть. І Симчич погодився. Сокиру йому дали. А там великі сніги, я служив у Росії – знаю.  Коли чистять дорогу, то по обидва боки від неї виростають двометрові снігові насипи. Тобто ні вправо, ні вліво не звернеш. Простежили, коли той авторитет повертатиметься з їдальні один, і Симчич зустрів його на цій дорозі. Так, йому добавили тих кілька місяців чи пів року, і він благополучно відсидів свій термін. Потім, уже після Запоріжжя, повернувся в Західну Україну. З'ясувалося, що був командиром партизанської сотні, одного разу до нього в засідку потрапила ціла колона енкаведистів, яку його загін розбив ущент. Про це, звісно, тоді не говорилося, а такий факт у біографії Симчича є. Потім у статті Валерія Марченка [12] я прочитав про те, що чув ще від батька і був вражений.

​

Коли оунівці потрапили в табори, вони взялися організовувати свою підпільну структуру. Це була досить потужна сила, яка дійсно могла не просто збунтувати зону, а провести повстання і перебрати управління на себе після втечі адміністрації. Тільки завдячуючи Організації українських націоналістів і досвіду їхньої підпільної роботи під час війни, такі повстання були можливі. Звісно, вони були приречені і, звісно, організатори це розуміли. Однак жевріла надія, що чогось та доб'ються, і дійсно вони добивалися змін в утриманні політв'язнів. Але якими колосальними жертвами, людськими жертвами…

​

Коли я дивився фільм про Кенгірське повстання, як їх танками там чавили, то одразу в пам'яті зринув епізод уже, так би мовити, з новітньої історії – як БТРом хотіли прорватись через наші барикади на Хрещатику у 2014 році. Я боявся лише одного - що БТР почне стріляти, тоді б ми нічого там не втримали. БТР - це крупнокаліберний кулемет, один з найпотужніших, куля пробиває броню 30 мм. Вони хотіли зруйнувати барикаду, але ми підготувалися: коли будували, то не просто снігом її завалювали, там в основі були «їжаки», які засипалися снігом і заливалися водою, щоб усе це трималося купи. Почали кидати запалювальні суміші.

​

До речі, неправильно їх називати коктейлем Молотова. Ці суміші придумали фіни в 1939 році. Коли Радянський Союз бомбив Гельсінкі, то на заяви світової преси Молотов відповідав, що ми не бомби скидали, а корзини з хлібом для голодуючих жителів міста. Тоді фіни сказали: якщо Молотов скинув нам хліб, то ми приготуємо для нього коктейль. Тобто насправді це – «коктейль для Молотова». Росіяни почали його використовувати під час Другої світової війни, підпалюючи ворожу техніку.

​

От і ми стали його виготовляти, але на Майдані чомусь він називався не коктейлем, а йогуртом. І був такий смішний епізод: коли я в сотню потрапив, у 15-ту молодіжну, яка тільки формувалася, дивлюся, хлопці несуть якісь сумки і один каже: «Як мені набридло ці йогурти носити!» Я йому порадив: «То роздай їх хлопцям, нехай п'ють!» Усі засміялися, а потім пояснили мені, що то за йогурти.

​

Оце ж і в таборах цими коктейлями-йогуртами намагалися зупинити танки. Я розумію відчай тих людей, вони протрималися, здається, місяць, а потім їх просто розчавили… Але той місяць – це був ковток свободи, якого вони так прагли і за який так дорого заплатили.

​​​​

 

[1] НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ, НКВД – рос.) - одне з виконавчо-адміністративних відомств (міністерств) уряду СРСР союзно-республіканського підпорядкування. Створений 7 листопада 1917 року як комісаріат тимчасового Раднаркому Радянської Росії.  В 1946 р. перейменований на Міністерство внутрішніх справ СРСР.

 

[2] 23-24 червня 1941 р. в'язні Луцької тюрми були розстріляні органами НКВС. Тюрма розташовувалась в межах Окольного Луцького замку. На початку XVII ст. луцький староста і литовський канцлер Альбрехт Станіслав Радзивілл передав свій палац для монастиря бригідок, а наприкінці XIX ст. тут розмістили тюрму. Слідством встановлено, що перед початком Другої світової війни у ній утримувалися під вартою близько 2000 засуджених і підслідних. 481 в'язня встановлено поіменно, з них 121 особу в квітні-червні 1941-го було направлено в місця позбавлення волі, в інші регіони СРСР, 11 - звільнено адміністрацією, 2 - втекло, 11 - загинули в тюрмі, 65 - випущені німецькою окупаційною владою, 271 - пропали безвісти.

 

[3] Cистема примусової трудової повинності населення СРСР. Застосовувалася в основному до іноземних громадян: етнічних німців, фінів, румунів, угорців, італійців, а також до радянських громадян-кримінальників. Радянські етнічні німці під час Другої світової війни вважалися особливо неблагонадійними, тому саме їх було найбільше в «трудармії». До них приєдналися також етнічні росіяни, українці, білоруси, які тривалий час проживали на окупованих територіях. Вони також вважалися «неблагонадійними». Контроль за мобілізацією та утриманням «трудармійців» покладалися на НКВС СРСР. Працю мобілізованих використовували на видобутку корисних копалин, лісозаготівлі і будівництві, у тому числі й надсекретних ядерних об'єктів із видобутком ртуті, і на уранових рудниках.

 

[4]Кенгірське повстання політичних в'язнів Степового табору (Степлаг) у табірному відділенні Кенгір під Джезказганом (Казахська РСР) відбулося 16 травня - 26 червня 1954 р. за участі близько 5200-8000 в'язнів, більшість із них - засуджені за політичними статтями українці, а також росіяни, балтійці, євреї та інші. Повстання було жорстоко придушене за допомогою армії із застосуванням танків (єдиний такий випадок у радянській історії придушення табірних повстань).

​

[5] Дідівщина — раніше в Збройних силах СРСР, нині у ЗС Російської Федерації, ЗСУ та  ряду армій країн колишнього СРСР найпоширеніша форма нестатутних стосунків, заснована на неформальному ієрархічному поділі солдатів і сержантів за призовом і терміном служби.

​

[6] Народний Рух України (Рух, НРУ) заснований як громадсько-політична організація у 1989 р. Із 1993 р. - політична партія «Народний рух України». НРУ відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України у 1991 році.

​

[7] 29-30 квітня 1990 р. в Києві відбувся з'їзд Української гельсінської спілки, який ухвалив рішення про перетворення її в Українську республіканську партію. УРП першою в Україні була зареєстрована як політична партія. Вона засудила комуністичну ідеологію, висловилася за націоналізацію власності КПРС в Україні. Головною програмною метою проголошувалося створення Української незалежної соборної держави. Першим головою УРП став дисидент часів СРСР Левко Григорович Лук'яненко.

​

[8] Демократична партія України заснована 28 грудня 1990 року у Києві. Виступала за незалежність України від СРСР і проведення демократичних реформ. ДемПУ стоїть на принципах сучасного світового та європейського лібералізму, основним пріоритетом якого є невід'ємні права та свободи особистості, сформульовані в Загальній декларації прав людини.

​

[9] Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка (колишнє Товариство «Просвіта») - українська громадська організація культурно-освітянського спрямування. Веде діяльність як в Україні (історичній і сучасній), так і в осередках української діаспори.

 

[10] «Опущені» («півні», «недоторканні», «ображені», «принижені», «ізгої», «голубі») - представники найнижчої касти в тюремній ієрархії, тобто неформальній системі відносин між ув'язненими. Їм призначають роботу, що вважається непридатною для інших ув'язнених через її «брудну» природу, як от прибирання вигрібних ям, туалетів, лазень. Переведення в «опущені» у більшості випадків проводиться за порушення тюремного закону. У цьому переліку - крадіжка в інших ув’язнених, неповернення боргу, роль інформатора або «стукача», неохайний зовнішній вигляд, випадковий дотик до іншого «опущеного» або його майна, ув'язнення за статеві злочини та злочини проти дітей.

​

[11] Лісові брати - загальна назва партизанського опору в країнах Балтії проти радянської окупації, розпочатої за пактом Молотова - Ріббентропа. Цей рух налічував приблизно 170 тисяч вояків, з них 50 тисяч загинули або зникли безвісти. В сучасній історіографії Литви, Латвії та Естонії цей рух характеризується як національно-визвольний, у радянській та сучасній російській - як профашистський. Назва «лісові брати» була успадкована від латиських партизанів-революціонерів, що діяли у період Російської революції 1905-07 років.

 

[12] Валерій Веніамінович Марченко  (1947 - 1984) - український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач, жертва радянського режиму. Двічі (у 1973 і 1984 був засудженний за антирадянську пропаганду). Помер 5 жовтня 1984 р. в тюремній лікарні в Ленінграді. 

​