Юра Астахов (Бостон, США),
син одного з основників товариства інвалідів у СРСР, Юрія Георгійовича Астахова, інваліда першої групи (у 1941 році в трирічному віці під час бомбардування Москви отримав травму хребта, ускладнену кістковим туберкульозом, що призвело до паралічу ніг):
Що означало жити в Радянському Союзі
в родині, де є інваліди?
А життя було дуже непростим, тому що будь-який рух для батька був проблемою. Щоб піднятися з підлоги на крісло, потрібно було стрибнути. Це був такий фізичний труд. Але це навантаження точно так само лягало на маму, на мене. Скільки інвалідів, які жили на другому поверсі, не виходили на вулицю роками. Коли я став постарше, я їх просто носив на собі. Пам'ятаю, як нам з татом хтось подарував квитки в Кремлівський палац з'їздів, і ми намагалися припаркувати машину, але біля Кремля це було заборонено, і я півтора кілометра тягнув тата на спині, щоб дістатися до Кремля.
За даними Військово-медичного музею в Санкт-Петербурзі, під час Другої світової війни поранення отримали 46 мільйонів 250 тисяч радянських громадян. З цієї кількості близько 10 мільйонів повернулися з фронту з різними формами інвалідності, зокрема 775 тисяч — з пораненнями голови, 155 тисяч — з одним оком, 54 тисячі — осліпли, 3 мільйони — однорукі, 1,1 мільйона — без обох рук. Після війни в СРСР на багатьох громадських місцях (на вокзалах, ринках, площах) можна було побачити скалічених під час щойно закінченої війни людей у порваному одязі, часто з орденами та медалями на грудях, приречених на злидні та напівголодне існування. Ці бездомні герої просили милостиню у тих, для кого вони здобули мир. Але згодом вони зникли, вулиці були очищені від їхнього жалюгідного вигляду, і мало хто задумувався, куди вони поділися. Розповідають, що Сталін, проїжджаючи післявоєнною Москвою, висловив невдоволення численністю інвалідів на вулицях. Це було «зрозуміло» його підлеглими, і це стало однією з причин виселення бездомних інвалідів з Москви.
Юра: У мене унікальна родина, у мене унікальні батьки. Тата, мене назвали на честь тата, його також звали Юрій Астахов. І, відповідно, мене діти та онуки не балують різноманіттям імен. Тато — інвалід першої групи, один із засновників радянського суспільства інвалідів.
Грегорi: Незалежного від держави?
Юра: Ні, в ті часи воно не було незалежним від держави. Вони були в межах Міністерства соціального забезпечення. Але, пам’ятаєте, хтось сказав, що в Радянському Союзі немає сексу? Це було на телемості. Міністр соціального забезпечення РСФСР Домна Павлівна Комарова заявила, що в Радянському Союзі інвалідів немає.
Юра: Відповідно, для інвалідів, порівняно з тим, що відбувалося у світі, умов для життя не було. Не було пандусів, не можна було… Наприклад, мій тато — один із перших, хто отримав дозвіл, як інвалід першої групи, навчатися у вищому навчальному закладі. Інваліди першої групи не могли отримати освіту.
Грегорi: І після цього не могли отримати роботу.
Юра: І після цього отримати роботу було неможливо. Все було закрито. Я пам’ятаю крісла, на яких вони пересувалися — це, порівняно з німецькими, з тим, що існувало в світі, було в 10 разів важче. А протези, на яких тато ходив, важили 16 кілограмів. Тато був паралізований від грудей і нижче. Коли ти говориш про те, що означало жити серед інвалідів в Радянському Союзі... Мої батьки та їхнє оточення були дуже цікавими, цілеспрямованими людьми, незважаючи на їх фізичний стан. Вони були веселими, активними, діючими, але, тим не менше, я, наприклад, досі не можу дивитися на штучні квіти, бо це була одна з тих робіт, які давали інвалідам — це був рабський труд. Потрібно було робити величезну кількість квітів, щоб заробити мінімальні гроші. Або друга робота — накатка, коли сидиш і просто наклеюєш ярлики. Треба було зробити тисячі наклеєк, щоб заробити копійки. Це стосувалося всього. Пенсія інваліда першої групи складала 24 рублі. Інваліди, які жили в будинках-інтернатах, не мали права укладати шлюб самостійно. Це можна було зробити лише з дозволу органів соціального забезпечення.
Грегорi: Я знаю, що якщо це відбувалося і жінка народжувала, держава забирала цю дитину.
Юра: Через те, що батько активно допомагав іншим людям, на моїх очах розгорталися історії двох людей, яких я добре знав. Один із них — Геннадій Гуськов, який приїхав із Воронезького будинку інвалідів. У Воронежі... у нього були практично паралізовані руки і ноги, він був хворим на ДЦП, пересувався на такому візочку, і міг рухати тільки пальцем — це все, що в нього рухалося. Але він був феноменальною людиною. Він придумав собі автомобіль, почав бізнес прямо з будинку інвалідів, вони стали робити пробники для акумуляторів, і, відповідно, люди, які жили в цьому будинку інвалідів, почали заробляти. За це його арештували, забрали в міліцію, там побили. Це був Радянський Союз, 80-ті роки. Генка оголосив страйк прямо в поліції. Про нього розповіли інші дисиденти, це потрапило в світову пресу, і його перевезли до Москви. Не пам’ятаю точно, але, здається, це була Боткінська лікарня, і звідти ми з батьком приїхали і забрали його. Він жив у нас два роки, поки до нас не прийшов учасковий і не сказав, що або його тут не буде, або ми втратимо квартиру.
Yura: Я хотів про це сказати: у нашій квартирі завжди хтось жив, мої батьки — абсолютні альтруїсти. Постійно хтось приїжджав до Москви, щоб лікуватися, вступати до інституту, у когось були проблеми, найчастіше це були інваліди.
Напевно, варто сказати і про маму, тому що мама — здорова, красива жінка, з якою тато познайомився в школі. Тато пропустив два роки, поки хворів і поки його не паралізувало повністю. А потім вони були разом усе життя. Я пам'ятаю, як я вже тут запитав у мами: «Мамо, як ти взагалі за інваліда вийшла?» А вона відповідає: «Про що ти говориш? Я була щаслива, коли він погодився, тому що він користувався таким успіхом!» А життя було дуже непростим, тому що будь-який рух для батька був проблемою. Щоб піднятися з підлоги на крісло, потрібно було стрибнути. Тато любив гімнастів, і він мені розповідав про «Петлю Корбут». Це якраз те, що йому потрібно було робити, щоб зробити крок. Це був такий фізичний труд. Але це навантаження точно так само лягало на маму, на мене. Скільки інвалідів, які жили на другому поверсі, не виходили на вулицю роками. Коли я став постарше, я їх просто носив на собі. Пам'ятаю, як нам з татом хтось подарував квитки в Кремлівський палац з'їздів, і ми намагалися припаркувати машину, але біля Кремля це було заборонено, і я півтора кілометра тягнув тата на спині, щоб дістатися до Кремля.
Грегорi: До Кремлівського палацу з'їздів. Знаєш, мені досі не зрозуміло, як відбувся цей перехід людей, які хотіли, ну, може, навіть якось допомогти державі налагодити нормальне життя для інвалідів. Я говорю про ту організацію, яку вони створили. Власне, вони не вимагали нічого особливого. Просто розібратися з пенсіями, створити спеціальні будинки, пристосовані для життя інвалідів. Можливо, не всім сподобалося, що ця організація хотіла налагодити зв'язки з-за кордоном, з подібними організаціями в інших країнах, і щось у цьому роді. Як їх швидко перевели в розряд дисидентів і антирадянщиків?
Юра: Насправді була така ситуація... активна людина або дисидент, або не дисидент. Серед людей, які брали участь у створенні товариства інвалідів, як Юрій Кисельов, який був дисидентом, були й такі, як мій батько, були викладачі МГУ, які викладали науковий комунізм або щось інше. Кожен виживав, як міг. Я думаю, що основна їх ідея, яка не відповідала Радянському Союзу, полягала в тому, що людина без ніг, людина на колясці, людина на костилях — це псувало картинку. Пам'ятаєш, як після…
Грегорi: Так, після війни. Інвалідів без рук, без ніг, яких називали "самоварами", відправили на Валаам…
Юра: Так, ці люди абсолютно нормальні, вони можуть працювати, тільки потрібно створити умови, щоб їхнє життя було пристосоване. І те, що вдалося зробити їм... Насправді, в Сполучених Штатах, якщо пам’ятаєш, у 1991 році був прийнятий Закон про права інвалідів? У ньому були прописані обов’язкові з’їзди, доступність входів у метро, стандартні розміри туалетів, щоб інвалід міг увійти... Ось про що йшлося.
А в Радянському Союзі була така мотоколяска з одномоторним мотоциклетним двигуном — Іж-Юпітер. Це була бензинова пічка, яка знаходилася спереду і могла загорітися. Я завжди сміявся і називав тата Чичиковим, тому що у нас було 8 таких машин. Тато допомагав іншим інвалідам, комусь їх віддавали безкоштовно, а комусь за гроші, хоча ці машини швидко розвалювались, і на них було неможливо їздити.
Коли мені було 5 років, я також не міг ходити, у мене була рідкісна хвороба — хвороба Келлера. Раптом мені стало погано з ногами, і у мами замість одного інваліда стало два. Ми їхали з татом на мотоколясці, і вона зламалася, а до дому пішки було 12 хвилин. Ми жили на Воронцовській вулиці, на Таганці, прямо на Краснохолмському мосту. Ми простояли там цілий день, поки хтось нас не знайшов. Через те, що ми обидва не могли ходити, я пам’ятаю, як ми з татом на коробці сірників написали номер домашнього телефону, щоб хтось з нами зв’язався. І взагалі моє потрясіння в Америці було пов’язано з тим, що я побачив автобуси, де опускається передня платформа, і інвалід в кріслі виїжджає на вулицю. Але найбільше мене вразило навіть не це, а те, що в Бостоні, біля бейсбольного поля, ввечері горить світло, і підлітки грають у бейсбол, а якийсь хлопець на костилях грає разом з ними, і всі інші його чекають. І це було абсолютно нормально, бо в свідомості людей це було природно.
Напевно, це була одна з головних задач, яку ставила група, частиною якої був мій тато. Вони сперечалися, як і будь-яка опозиція, вони ніяк не могли домовитися, і це все... Розумієш, у мене був дивовижний приклад людей, які горіли цим, вони жили, вони жили дуже активно. Тато працював на звичайній роботі, і там теж було смішно — він працював у типографії № 19, яка друкувала розклад річкового флоту. Але в цієї типографії була ще одна задача — друкувати антирадянську літературу, Солженіцина, для членів Політбюро, в кількості 200 екземплярів, які вони передавали під підпис, а потім ці екземпляри здавалися назад, і в типографії їх…
Грегорi: Різали.
Юра: Так. А тато з начальниками витягували ці книжки, фотографували їх, а потім ми їх читали.
Грегорi: А друкували точну кількість?
Юра: Так, все під підпис. Їх накрили, і тато втратив роботу. Але насправді це дивно, тому що нас, при всіх наших недоліках, не можна назвати антирадянськими... хоча, напевно, це називалося антирадянська діяльність, але нас ніхто ніколи не преследував. Я не пам'ятаю, щоб нас десь притискали.
Грегорi: Ні, ну це відомо, що цим займалася організація КГБ, тому що це 100 відсотків, як будь-яка форма прояву людської активності поза якимось контролем, так? Я навіть прочитав, я теж цього не знав, що кілька разів зверталися до радянської влади з проханням дозволити людям з фізичними вадами брати участь у Паралімпіаді. І це завжди був категоричний відказ: "У нас таких немає взагалі." Юро, я хотів тебе запитати: життя в цій родині та спілкування з цими людьми, що тобі це дало для життя, що ти виніс для себе особисто?
Юра: Ну, дивись, на сьогоднішній день я працюю масажистом, одна з моїх робіт — це масажист. І те, що робили мої батьки та ця група людей, англійською це називається "сервіс". Тобто вони допомагали іншим людям, і там не було великої ідеї, релігійної. Це було настільки природно. У чому я бачу сенс і що мені приносить задоволення? Коли я можу комусь допомогти. Мені, як би, Богом і батьками дано більше, тому що з 5 до 7 років я не ходив. Я на велосипеді проїхав від Пітера до Вільнюса, лазив по горах, займався... кандидат у майстри спорту з боксу, хоча, чесно кажучи, не кандидат, перший раз, щоб вже по правді. Але найголовніше — коли можна комусь допомогти і комусь стане краще. Напевно, ось це і є найголовніше.
Грегорi: А в родині колись обговорювалось, чому в Радянському Союзі таке ставлення до інвалідів? Ми зараз працюємо над великим проектом про ГУЛАГ, і я пам’ятаю, що знайшов згадку про людину, яка працювала в НКВД і курирувала людей з інвалідністю. І була навіть така думка, я її перефразу, що фізична недієздатність — це вже вина. Тобто людина народжувалась і одразу ставала винною, тому що в неї було щось не так, як у інших.
Yura: Знаєш, у нашому домі був і Солженіцин, і релігійна література, тому був досить тверезий погляд на те, що таке Радянський Союз, що таке філософія країни, в якій ми жили. Тому ми, і мій батько, це розуміли.
Грегорi: Як люди ставились?
Юра: Боялись. Ось ще один приклад: Геннадій Гуськов, про якого я розповідав. Наприклад, йому потрібно було кудись їхати, в нього є квиток, а провідники його не брали. Тобто у нас була ціла система. Хтось підходив до провідника, йому давали квиток, ми ж у цей час брали його на плечі і затягували всередину. Кому він потрібен? Він інвалід! Що з ним робити? Люди боялись, не знали, що і як з цим робити.
Грегорi: Знаєш, я, спілкуючись з тобою і твоїми батьками, відкрив для себе зовсім інший світ, якийсь паралельний. Це було дуже несподівано, хоча я і розумів, в якій країні ми живемо, але це було щось за межами. Я згадав проект, над яким ми працюємо, про ГУЛАГ, і цього чоловіка з НКВД, який придумував справи. Пам’ятаю одну справу, яка мене дуже вразила — «Організація глухонімих». Їх звинуватили в тому, що це фашистська організація з терористичними цілями, і розстріляли 37 осіб із цього товариства. Лише потім з’ясувалося, що вони були глухонімі.
Юра: Ти уявляєш собі паралізовану людину, яка сама створила собі машину, зробила можливим, щоб люди-інваліди могли заробляти, забрати його в поліцію та бити ногами? Потім їх відправляли з одного інтернату в інший, ближче, де важко дихати, де якісь каменоломні, щоб вони швидше померли. А в першому інтернаті Генка Гуськов посадив у тюрму директорів цього інтернату і ще 4-5 нянечок за вбивство. Тобто цих бабусь ще й вбивали за якісь гроші. Це також частина країни, в якій ми жили.
Грегорi: А от до того, як був прийнятий цей закон про права інвалідів, де закон захищає права і надає можливості для таких людей, як було в Америці до цього?
Юра: Погано. Точно так само погано. У мене є друзі, які намагаються відкрити математичну школу, але їм не дозволяють, тому що там немає входу для інвалідів. Ми не можемо відкрити школу, бо немає умов. В них взагалі не було інвалідів у житті, а я-то розумію. Конкретний приклад з мого життя: коли мої батьки приїхали, то на 191-й вулиці був спуск в метро, а наступний був на 168-й, а потім на 59-й. Це десь 10 км. Тобто я возив батька по поверхні. А зараз кожна станція обладнана цим. Я пам'ятаю, як у Нью-Йорку були будинки для сліпих. Як вони були обладнані, скільки там різних пристосувань, щоб люди могли орієнтуватися за допомогою звуку. Це зовсім інший рівень ставлення.
Грегорi: А як батьки відреагували, коли приїхали в Америку і побачили все це?
Юра: Вони були в шоці. Вони сприймали це так само, як і я. Це було настільки важливо. Я пам'ятаю, як я побачив перший автобус, який піднімає людей, і я прийшов до тебе і сказав: давай зробимо передачу, щоб люди побачили, як це буває. І знову ж таки, це дуже важливо — показати, як можна зробити так, щоб люди з фізичними обмеженнями нормально жили і були частиною звичайного життя. Я возив батьків подорожувати по Америці, у готелях і басейнах всюди був доступ для інвалідних візків, і я возив батька в воду і плавав з ним. Він плавав кілька разів у житті. Тут будь-який басейн повинен бути обладнаний спуском для інвалідів.
Грегорi: Як ти вважаєш, те, що відбувалося в Радянському Союзі стосовно людей з фізичними обмеженнями — це частина цього ладу, соціалізму, з його безжальним ставленням до людської особистості, чи це може бути рисою російської ментальності?
Юра: Ти вже два правильних слова сказав у цьому питанні. Я думаю, що це риса саме ладу, саме соціалізму, а не російської ментальності. Тому що я вважаю, що будь-яка людська ментальність — це співчуття. Когось це властиво, когось ні, але в натурі людини завжди є бажання допомогти, якщо хтось впав, у нормальному суспільстві йому допоможуть. Я просто наведу приклад: я поїхав в 91-му році, а перший раз я потрапив до Росії в 2001 році. Минуло 10 років, і я відчув, що поваги до особистості, людського життя в країні, в якій я народився і прожив 27 років, немає, у порівнянні з Сполученими Штатами Америки. І я думаю, що це була політика Радянського Союзу — щоб усі були великі, красиві. Це як фотографія у Фейсбуці. Ми ж не викладаємо фотографію, де ми виглядаємо погано. Ми викладаємо, де виглядаємо добре. Навіщо показувати безруких, безногих? Краще цього не бачити. Це основна, на мою думку, фундаментальна різниця між суспільством, в якому ми з тобою живемо сьогодні, і суспільством, в якому ми жили... Ну, сьогодні взагалі страшно, що відбувається, тому що немає поваги до людської особистості, саме до особистості, розумієш? Яка різниця, людина в інвалідному візку чи людина йде на своїх ногах — він все одно людина...
