Марта ГРИЦЯК, Тарас РОМАНЮК,
дочка й онук Євгена Грицяка, одного з керівників повстання в Норильських таборах 1953 року (село Устя, Коломия):
«ПОВСТАННЯ В НОРИЛЬСЬКУ, ВОРКУТІ І КЕНГІРІ – ЦЕ, ВЛАСНЕ, ПОЧАТОК КІНЦЯ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ»
«СМЕРТНУ КАРУ ЗАМІНИЛИ НА 25 РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ»
МАРТА: Мій тато завжди казав своєму татові «батьку». А був його батько такою людиною… Багато читав, мав газети, до них приходило багато людей поспілкуватися з батьком. Це село Стецева[1], воно не так далеко від нас - як на Городенку їхати, десь, може, за 10 кілометрів від Снятина.
І якраз, напевно, у родині почав формуватися такий світогляд мого тата. У своїй книзі він так і пише, що на смерть Коновальця[2] він спитав свого батька, а що таке ОУН? Почув відповідь, і вже тоді дуже захотів побачити хоч когось, якогось українського націоналіста. А коли пішов навчатися у торговельну школу в Снятині, там Осип Зінкевич[3], який у Канаді жив потім, йому запропонував: «Чи ти не хочеш у нашу спілку українських націоналістів?» На що він відповів: «Давно до цього готовий, я цього дуже прагну». Так відбулося його перше знайомство з цією організацією і перші кроки на цьому шляху.
ТАРАС: Він розповідав, що коли пішов вчитися в торговельну школу, отримав це запрошення від Осипа Зінкевича, свого приятеля із сусіднього села, і долучився до молодіжної мережі ОУН. Там були сформовані конспіративні групи, він потрапив у таку конспіративну молодіжну групу разом із Осипом Зінкевичем, Миколою Плав'юком[4], який у подальшому стане президентом УНР в екзилі. Плав’юк якраз передавав клейноди Кравчуку[5] у 90-х роках. У цій же конспіративний групі, це була п'ятірка таких юнаків, ще був односельчанин Марковський, який у боях з енкаведистами, на жаль, загинув. І Скорейко також входив до цієї групи. Доля двох останніх була трагічною, вони загинули в боях з радянською системою, а двоє, про яких я згадував, - Осип Зінкевич і Микола Плав'юк - емігрували на Захід. Осип Зінкевич був головним редактором видавництва «Смолоскип»[6], яке видавало, зокрема, й українську літературу в Америці. Коли Україна стала незалежною, воно переїхало до Києва. У кожного члена організації було псевдо. Вони вчилися боротися із будь-яким тоталітарним режимом і з будь-яким окупантом.
Починали в часи німецької окупації, коли Німеччина захопила, зокрема, Західну Україну. Націоналісти розуміли, що повної надії на німців вони не можуть мати, тому формували своє ядро для боротьби за незалежність. Так, був період, коли вони мали суттєві сподівання на те, що українська держава за сприяння Німеччини буде. Але це була гра Гітлера, і тепер ми можемо її оцінювати. Гітлер не планував нікому із тих народів, які він поневолював, надавати незалежність, але цього так само не планував і Радянський Союз.
Це ще не був бойовий досвід, це було навчання опору. Організація українських націоналістів - політична організація, а вже бойова її гілка - це українські повстанці УПА. Оті двоє друзів, які були в підпільній цій гілці - Марковський і Скорейко, якраз і долучилися до УПА. Дідусь також давав запити, щоб долучитися до УПА, і отримав відповідь, що наразі немає засобів, тому що УПА воювала трофейною зброєю, навіть одягу не вистачало, звичайної уніформи, щоб забезпечити велику кількість повстанців. Сказали чекати вдома, а коли буде така можливість, дадуть йому знати.
А вийшло так, що сюди прийшла Червона армія і дідуся мобілізували, він воював у складі Четвертого Українського фронту, на радянському боці. В Чехії був поранений, мав бойові нагороди. Коли Друга світова завершилася, він все ще продовжував службу в радянській армії, його частина базувалася в Коломиї, і там він зміг налагодити зв'язок зі своїми друзями, знайомими із Стецеви, зокрема, з тими хлопцями, які були в УПА. Дідусь охороняв німецькі трофейні склади, де було багато медичних засобів, і тими медикаментами міг допомагати УПА.
А далі радянська контррозвідка розкриває минуле, його участь у молодіжній Організації українських націоналістів, дізнається про допомогу повстанцям уже в Коломиї, дідуся арештовують і засуджують до смертної кари, яку замінюють на 25 років ув'язнення. Так розпочинається його шлях за колючим дротом - це пересильні тюрми, табори, починаючи від Івано-Франківської тюрми, потім Харків, далі він опиняється в Казахстані, і нарешті етап Караганда – Норильськ.
У той час Норильськ[7] ще не був містом, це було поселення, яке розбудовували руками в'язнів до масштабів міста - тепер ним пишається Росія, а тоді пишався Радянський Союз. Казали, що це найпівнічніше місто в світі, там багато корисних копалин добувають, цим і гордилися, але не акцентували увагу на те, скільки життів пішло на його розбудову. Коли закладали фундамент для норильських будівель, кожного дня по кілька в'язнів гинули, їх вивозили під гору імені Шмідта[8], і вони до сих пір там у безіменних могилах. Хіба що невелика меморіальна капличка вшановує пам'ять тих, хто поклав своє життя, коли будували місто.
ТАРАС: Після смерті Сталіна в'язні чекали, що мало би бути якесь пом'якшення режиму, але так сталося, що в першу чергу воно стосувалося кримінальників, тобто не політичних в'язнів. Почали амністовувати тих, хто за побутові злочини мав термін. І якраз оце, плюс свавілля адміністрації, плюс постійні розстріли у цих таборах спонукали до спротиву. Саме розстріл в'язнів при етапуванні був останньою краплею, з чого й розпочалося 25 травня 1953 року Норильське повстання[9].
Завершилося воно силовим сценарієм: радянська влада, з одного боку, ніби прислала із Москви комісію, яку вимагали в'язні, на чолі із полковником Кузнецовим - це особистий референт Берії[10], тобто досить високий чин. Але в той же час триває політична боротьба в Москві, Берію арештовують, і табірна адміністрація не розуміє, чи має вона виконувати наказ референта Берії. Це також грало на руку в'язням, які були задіяні в цьому повстанні.
Спробували й налагодити взаємозв'язок із тими підрозділами УПА, які були тут, у Західній Україні. Михайло Сорока[11], один із відомих повстанців, створив мережу «ОУН-Північ» і, перебуваючи вже в таборах, організовував роботу повстанців - колишніх оунівців, упівців. У першу чергу це була боротьба за гідність, тому що радянська система намагалася будь-яким чином принизити, продемонструвати другосортність українців. І українці, оці повстанці, почали відстоювати свою гідність.
Дідусь написав книгу ще в радянський час і підпільно зміг передати машинопис за кордон. Тому перше видання його спогадів вийшло друком у Балтиморі, у видавництві «Смолоскип». Дідусь хотів, щоб пам’ять про Норильське повстання збереглася, і за допомогою Осипа Зінкевича книгу не тільки надрукували, а ще й переклали англійською та німецькою мовами.
МАРТА: Я пам'ятаю, як насправді це відбувалося. Тато мав друкарську машинку, друкувати навчився ще в торговельній школі, на ній і друкував свої спогади, які назвав «Для самого себе»[12]. А чому він вирішив їх написати? Тому що його постійно переслідували. Напевно, в КГБ[13] йому погрожували психіатричною лікарнею, і він подумав, що має написати про те, що знає, що пам'ятає, щоб зафіксувати, поки він ще не в психлікарні, бо потім скажуть, що це видумки. Друкував на машинці, по кілька аркушів передавав мамі, а мама відносила до своєї подружки на зберігання, і та десь у пічці зберігала, поки зібрали все. Мені здається, що передали рукопис у Коломию священнику Карасеві, а потім через художника Заливаху[14] він потрапив за кордон.
Тато, коли друкував спогади, йшов на ризик. Ми не знали, коли й хто до нас навідається, а кагебісти навідувалися дуже часто на профілактичні бесіди. Щомісяця тата викликали у КГБ, і цілий день не було його вдома - як зранку пішов, так ми з мамою лише виглядаємо - нема, а телефонів не було, та й навіть якби були, то хто нам повідомить. Щомісяця ми відправляли тата, як назавжди.
Я й зараз хвилююся, коли усе це згадую, бо ніби переживаю заново. І одного разу тато друкує, він у третій кімнаті, а бабуся моя уже веде їх, бо вони не чекають, що хтось має вийти, вони самі йдуть до хати. І вона починає голосно з ними розмовляти, щоб тато почув. І тато виходить, ставить стілець прямо перед дверима у ту кімнату і сідає. І вони сідають - годину, не менше, мають розмову. Можете уявити, наскільки це було небезпечно, якщо би вони заглянули в сусідню кімнату, а там стіл із машинкою, з цими листками всіма. Навіть двері до половини були скляні, правда, на них були вишивані занавіски… Але, напевно, все ж таки Бог оберігав, і це татові вдалося. Коли вони пішли і не побачили того друку, таке полегшення настало. Мені тоді років десять було.
Такі відвідини були постійними, я вже знала всіх тих начальників КГБ, бо то все начальники приходили до тата. Пам'ятаю це ще досить малою. У нас було дуже гарне подвір'я, тато доглядав, у селі такого не було, бо в селі і кури, і гуси, і все на подвір'ї, у нас - ніколи, вся живність в загороді, а тут - квіти, трава…
Розкажу про один, трохи кумедний, момент. Був такий начальник КГБ на прізвище Петренко, невисокий чоловік. Він зайшов до хати, роззувся в коридорі, і всі діти бігали поміряти його взуття, бо воно було досить невеликим. Я тримала двері - серце вилітає, щоб не побачив, а кожен хоче взутися, і отак по колу, а нас багато. Але от знаєте, і їм весело, і мені з ними весело. Хоч я розумію, що зараз можуть забрати тата…
[1] Стецева́ — село в Україні, у Снятинській міській громаді Коломийського району Івано-Франківської області.
[2] Коновалець Євген Михайлович (1891-1938) - український державний, військовий та політичний діяч, полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, голова Проводу українських націоналістів (1927), засновник та перший голова ОУН (з 1929 по 1938), один із ідеологів українського націоналізму.
[3] Зінкевич Осип Степанович (1925 — 2017) — український літературознавець, видавець. Голова правління українського незалежного видавництва «Смолоскип», член Вашинґтонського Комітету Гельсінкських Ґарантій для України. Організатор і перший голова Музею-архіву українського самвидаву в Україні (1998). Упорядник «Енциклопедії дисидентського руху» (2010)
[4] Плав'юк Микола Васильович (1925 - 2012) — український політичний і громадський діяч в еміграції, останній президент Української Народної Республіки (УНР) в екзилі (1989—1992), голова Організації українських націоналістів (1979 - 2012).
[5] Кравчук Леонід Макарович (1934 - 2022) — український політик, державний діяч, перший Президент України після відновлення нею незалежності (1991 - 1994), Голова Верховної Ради України та останній Голова Верховної Ради УРСР (1990—1991).
[6] Видавництво «Смолоскип» було засноване українськими емігрантами в місті Балтимор, США, і назване іменем Василя Симоненка. Після здобуття Україною незалежності воно перенесло свою діяльність в Україну. У США «Смолоскип» видавав пдисидентську і правозахисну літературу, а також твори українських письменників, репресованих сталінським режимом. В Україні «Смолоскип» видає дебютні книжки наймолодших авторів, ставлячи собі за мету створювати і розширювати середовище української творчої молоді.
[7] Норильськ - місто за Полярним колом, на півдні Таймирського півострова. Територіально розташоване у Таймирському районі Красноярського краю. Утворилося 1953 р. (раніше тут було селище).
[8] Гора імені Шмідта («Шмідтіха») розташована неподалік Норильська, названа на честь Федора (Фрідріха) Шмідта, вченого, який зібрав перші відомості про тутешні корисні копалини. Біля її підніжжя - величезне місце поховання норильських в'язнів. «Піти під Шмідтіху» – означало померти.
[9] Норильське повстання політичних в’язнів тривало з 26 травня по 4 серпня 1953 року.У відповідь на розстріл в'язнів табірною охороною в 4-й зоні «Горлагу» вони припинили роботу на будмайданчику, а на одному з будинків написали: «Нас убивають і морять голодом». До 4-ї приєдналися інші зони. Найдовше протрималася 3-тя, яка переважно складалася з українських і балтійських націоналістів, засуджених на каторжні роботи. За офіційними документами, під час штурму табору загальна кількість загиблих сягала 150 людей.
«Горлаг» - Норильська група концентраційних таборів СРСР, яка розташовувалася у Таймирському (тепер Долгано-Ненецькому) окрузі Красноярського краю Росії. Усі промислові підприємства округу підпорядковувалися Норильському управлінню таборів, яких було близько 40. Лише в районі міста Норильськ загальна кількість ув'язнених становила не менше, ніж 50 тисяч осіб. В'язні працювали на руднику, вугільних шахтах, цегельному та мідному заводах, хлоро-кобальтовому заводі № 25, деревообробному комбінаті, а також зводили місто Норильськ.
[10] Берія Лаврентій Павлович (1899-1953) — радянський державний та політичний діяч. Входив у найближче оточення Сталіна. Голова НКВС (1938—1945), Генеральний комісар державної безпеки СРСР (1941 — 1945). Після смерті Сталіна був заарештований за звинуваченням у шпигунстві та змові з метою захоплення влади і розстріляний.
[11] Сорока Михайло Михайлович (1911-1971) – український громадський та військовий діяч. 34 роки був в ув'язненні, з них 31 рік – у радянських концтаборах. Організатор руху спротиву в'язнів «ОУН-Північ». Організація (друга назва – «Заполярний Провід ОУН») створена в 1947 р. у таборах Воркути і боролася за права політичних в’язнів, допомагала їм виживати, зберігати самобутність, готувала страйки й повстання. Це стало однією з причин відокремлення за наказом МВС СРСР від 28.02.1948 р. політичних в’язнів від кримінальних. М. Сорока помер від інфаркту у мордовському концтаборі.
[12] У 1980 закордонне видавництво «Смолоскип» видало книгу Грицяка «Короткий запис спогадів. Історія Норильського повстання».
[13] Комітет державної безпеки Союзу Радянських Соціалістичних Республік (рос. КГБ) - центральний союзно-республіканський орган державного управління СРСР у сфері забезпечення державної безпеки, який діяв з 1954 по 1991 рік.
[14] Опанас Іванович Заливаха ( 1925 — 2007) — український живописець, відомий шістдесятник. У 1965–1970 роках відбував покарання «за антирадянську агітацію та пропаганду» у мордовських таборах.
«ПОВСТАННЯ В НОРИЛЬСЬКУ, ВОРКУТІ І КЕНГІРІ – ЦЕ, ВЛАСНЕ,
ПОЧАТОК КІНЦЯ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ»
ТАРАС: Під час етапування, коли вони тільки пливли до Норильська, місцевим в’язням-кримінальникам адміністрація розказувала, що їдуть їх вбивати бандерівці етапом із Караганди, мовляв, готуйтеся. Їм видавали ножі спеціально для того, щоб вони були готові зустрічати цих кровожерливих бандерівців. Бандерівці приїхали і нікого не вбивають. Вони шукають своїх, українців, спілкуються, обмінюються досвідом, а от кримінальники, яких адміністрація спровокувала на ліквідацію бандерівців, були налаштовані вбивати. І були випадки, коли вони вчиняли розправу над українцями, але, напевно, вважали, що зможуть поодинці усіх знищити і не очікували удару у відповідь. І от почастішали випадки, коли цих кримінальників, на яких спиралася адміністрація і яким надавала певні привілеї, почали знаходити мертвими або покаліченими. Такого собі Горожанкіна, якщо я не помиляюся, знайшли на снігу зранку без голови, іншого пораненим, і він вже ніколи не повернувся до нормального життя, психічні зрушення якісь відбулися після нападу на нього.
Українці продемонстрували, що вони не будуть даватися отак просто, щоб їх знищували. А вже під час самого повстання налагоджували життя навіть у сфері культури - поставили «Назара Стодолю» на сцені у табірному клубі.
Повстання тривало з 25 травня по 4 серпня і було найтривалішим у системі ГУЛАГ. Фактично воно перше і таке велике. Були спроби якихось виступів і раніше, але ось таке масове - це було перше в Норильську, того ж року спалахнуло ще у Воркуті[1], а наступного року в Кенгірі[2]. Фактично після них була розформована система ГУЛАГ, а деякі дослідники взагалі вважають, що це був початок кінця радянської системи. Тріщина поширювалася і була настільки глибока, що зупинити її було неможливо.
Табір мав окремі зони, які ланцюговою реакцією доєдналися до цього повстання, і у кожній із них події розгорталися не однаково. Дідусь керував повстанням у четвертій зоні, де налічувалося понад 5 000 в'язнів. Він одразу пообіцяв, що не допустить кровопролиття і зробить все для того, щоб в'язні залишилися живими. Після розстрілу у третій зоні дідусь відчув, що ось-ось це повториться і в четвертій. Тому й сказав, що вони виходять у розпорядження адміністрації. Це дуже здивувало Кузнецова, який заявляв, що ніхто з в’язнями розмовляти не буде, якщо вони не вийдуть із зони. Ставила ультиматуми й комісія. Вже потім дідусь дізнався, що через дві години планувалися розстріл в’язнів і придушення повстання у четвертій зоні. Він устиг всіх вивести. За що мав якісь зауваження і невдоволення з боку своїх прибічників, які вважали, що до останнього треба стояти. А дідусь казав, що для нього важливо зберегти життя - оце пріоритет найбільший.
Я його питав, як він, молодий хлопець 26-ти років, не побоявся очолити таке велике повстання? А дідусь мені каже: «Там просто не було іншого виходу. Я зрозумів для себе, що або смиренно довбатиму оцю вічну мерзлоту і врешті мене тут десь закопають, або гідно загину і ще щось зможу зробити для українців». Він розумів, що 25 років у таких умовах нереально вибути і вийти на волю живим. Тому обрав такий шлях.
Конспірація і там була дуже важлива. От дідусь розповідав, що ще в Караганді вони планували повстання і поговорили про це між собою. Розмова була в досить вузькому колі - колишні упівці, члени ОУН, а вже на ранок адміністрація мала повну інформацію. Їх розселили, а потім перевели у різні табори. Дідусь потрапив у «Горлаг».
У таборах було складніше налагоджувати зв’язки і дотримуватися конспірації. Повністю перенести сюди структуру, яка існувала в лісах, неможливо. Бо ті населені пункти, де діяли загони УПА, заселяли переважно українці. І хоч тут уже працювало радянське політичне керівництво, все одно підтримка місцевого населення була суттєвою. А в таборах потрібно було виходити з тих умов, у яких вони опинилися. І політичні в'язні всіляко намагалися налагодити зв'язок із проводом в Україні, видавали якісь підпільні газети. От я згадував про Михайла Сороку - це, можна сказати, першопроходець у цьому плані, який системно почав налагоджувати співпрацю між Україною і тими упівцями й оунівцями, які опинилися за гратами.
У таборах були люди різних національностей. Дуже багато військовополонених, які опинилися тут після Другої світової війни.
Це і японці, і німці, і румуни, жителі країн Балтії, фактично всі. Тому ще певним таким викликом було зорганізувати ось цю міжнаціональну єдність, і це вдавалося зробити, тому що в основу всього ставили людську гідність. Звісно, були різні моменти. У комітет в’язнів входили представники різних національностей. От дідусь мав розмову з росіянами про їхнє політичне бачення ситуації у разі, якщо радянський режим буде повалено. То вони абсолютно не уявляли Україну незалежною державою - лише у складі Росії. Коли українці говорили, що хочуть незалежності, то їх і слухати не хотіли.
В останнє десятиліття в Росії намагаються подати це повстання як виключну заслугу росіян. Мені траплялися їхні документальні фільми, то про українців там і слова нема. А саме українці були рушійною силою, їх була більшість.
Вийшовши на волю, вони підтримували зв’язки. Напевно, мама пам'ятає такого еврея Авраама Шифріна.[3]
МАРТА: Так, він був там. Авраам Шифрін - одесит, але потім виїхав до Ізраїлю. Він - юрист, мав гарну якусь посаду. Теж написав книгу і згадує у ній про тата. Багато людей писали татові листи, приїжджали, дзвонили, часто спілкувалися. Пам'ятаю, такий із Печеніжина[4] Грабовецький приїжджав і дзвонив чи не щодня. Так йому було приємно поспілкуватися. Багато людей дзвонили і писали листи.
[1]Воркутинське повстання відбулося 19 липня — 1 серпня 1953 р. у таборі «Річлаг», що належав до особливих режимних таборів ГУЛАГ для політв'язнів у Воркуті (Комі АРСР, РФ). Приводом стало опублікування Указу Президії ВР СРСР про амністію, дія якого на політичних в'язнів цього табору не поширювалася.
[2]Кенгірське повстання політичних в'язнів Степового табору (Степлаг) у табірному відділенні Кенгір під Джезказганом (Казахська РСР) відбулося 16 травня — 26 червня 1954 р. за участі близько 5200-8000 в'язнів, більшість із них — засуджені за політичними статтями українці, а також росіяни, балтійці, євреї та інші. Повстання було жорстоко придушене за допомогою армії із застосуванням танків (єдиний такий випадок у радянській історії придушення табірних повстань).
[3] У 1973 р. Євген Грицяк одержав виклик на виїзд до Ізраїлю від свого друга-співтабірника Авраама Шифріна, з яким підтримував тісні стосунки. Однак дозволу на виїзд так і не одержав, хоч неодноразово звертався в різні інстанції, аж до Л. Брежнєва.
[4] Печеніжин — селище міського типу в Україні, центр Печеніжинської селищної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області.
«УСЕ ЖИТТЯ ВІН УТВЕРДЖУВАВ ТЕ, ЗА ЩО ВОНИ БОРОЛИСЯ
В НОРИЛЬСЬКУ, - ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ»
ТАРАС: У радянський час якраз оці профілактичні бесіди, про які мама розказувала, були спрямовані на те, щоби дідусь пішов на співпрацю із владою, вони це мотивували тим, що він був одним із керівників повстання в Норильську – мовляв, маєте зв'язки з багатьма такими людьми, які нам також цікаві. Це і японські офіцери, мова йшла й про його однокласників по торговельній школі, зокрема, про Миколу Плав'юка. Очевидно, планувалося проводити якусь агентурну роботу ніби від імені дідуся. І завжди, а ця тема щомісяця порушувалася, КГБ отримував відмову. Звісно, там були різні методи - і заохочення, і пропозиції престижної роботи в Івано-Франківську, отримання квартири, були й залякування…
МАРТА: …і звільнення мами з роботи. Мама працювала у нашій школі вчителем української мови. Їі постійно то переводили на вчителя російської мови, то зменшували навантаження, а одного разу директор сказав: «Все, Марія Іванівна, з нового навчального року вже не виходьте на роботу». На що мама відповіла: «Нічого страшного, буду мити підлогу, піду до вас на город. Я роботи не боюсь!» А влітку вони з татом були в Снятині і зустріли там начальника КГБ. Він і питає: «Ну що, Марія Іванівна, як відпустка, чи вже готові ви до навчального року?» Ніби нічого не знає. А наш директор теж працював на КГБ. Мама каже: «Я після відпустки не виходжу на роботу» - «Як не виходите?» - «Директор сказав мені вже не виходити» - «Ні, Марія Іванівна, ви виходьте». І мама вийшла, нічого не сказав їй директор, нічого вона директору. І це тривало вічно: бабуся пенсії не має, татові роботи не дають, а мамі постійно якісь урізання…
Пам'ятаю, прислали посилку татові з-за кордону, не знаю хто - або Зінкевич, або Плав'юк, і там була курточка жовта для мене, а я мала ще сині штани. Без задньої думки отак одяглася, то директор сказав: «Дивися, які націоналісти, навіть дитину одягають в кольори прапора». Їх все дратувало, і та моя куртка зі штанами теж.
У школі в мене була одна четвірка з історії, тому що історію викладав директор. Але з однією четвіркою діти вступають у вищі навчальні заклади. Сім разів я вступала і у Франківськ, і в Чернівці – ні! Аж уже в 89-му в медичне училище у Вашківцях пробилася… Мабуть, тому, що це вже було дуже близько до незалежності.
Потім сказали татові, що у складі кожної приймальної комісії є хтось із КГБ, а їм відомо, хто ви. Цим все сказано. Але бачите, все одно в школі працюю.
ТАРАС: А бабуся працювала заступником директора до того, як одружилася з дідусем. Зразу після весілля її звільнили з посади заступника, дали російську мову замість української викладати - навіть цим треба було принизити.
Дідусь завжди казав, що на тих допитах в КГБ під час спілкування він ніколи не проявляв зневаги до працівників органів. Говорив з ними на рівних, вислуховував, що йому пропонували, відповідав, що він не може прийняти ці пропозиції, але не проявляв зневаги.
МАРТА: Бо знав, що і в них є гідність.
ТАРАС: Він просто відстоював свою думку, не принижуючи їхню. Так, він розумів, що вони зараз у привілейованому стані перебувають, вони викликають, вони допитують, але він не ставив себе нижче. Він на рівних відповідав і засвідчував якраз те, за що вони боролися в Норильську, - людську гідність. Коли в Останкіно хотіли подати його історію так, що він засуджений несправедливо, він заперечив: «Ні, справедливо, я український націоналіст!»
МАРТА: А я пам'ятаю такий випадок. Відбувалися вибори. Хто в Радянському Союзі міг дозволити собі не голосувати? Всі стовідсотково мусять. А тато мій не йде на вибори. Всі йдуть, тато не йде. І директор мамі каже: «Марія Іванівна, такого не може бути. Ми прийдемо до нього з урною, якщо він не йде». Директор іде до тата з урною, а тато каже: «Ні, я не буду голосувати» - «Чому?» «А де вибір? - запитує тато. - Це ж вибори, а ви мені принесли бюлетень, у якому один-єдиний кандидат. Дайте двох, хай обидва будуть комуністами, але дайте двох, нехай я зроблю вибір». І він не проголосував.
ТАРАС: Я бачив гідність у його очах, у його розмові, коли він описував те, що за своє життя пережив. Звісно, це надихало мене.
МАРТА: Він ніколи не кричав, ніколи не злився, завжди вмів усе вислухати і виразити свою думку без бурхливих емоцій, був дуже стриманим.
ТАРАС: В одному інтерв’ю газеті уже в часи незалежності дідусь сказав про те, що зараз дуже багато ненависті, бо багато хто з отих карателів, які прислужували радянському режиму, дістали посади і в Україні, і в Росії. Як можна покарати цих мучителів? Він зробив для себе такий висновок, що найбільше покарання - це прощення. Така його позиція. Сказав, що неможливо зараз знайти всіх тих, хто нас карав, неможливо зараз їх покарати якось фізично, але ми можемо покарати їх прощенням. І це єдиний вихід у ситуації, яка склалася. Уже було видно, що докорінних змін у незалежній Україні немає. То що могли зробити ті колишні в'язні, щоб покарати за злочини, вчинені проти них? А прощення – це єдине, що доступно всім. І зробити це треба для того, вважав він, щоб самому жити спокійніше, бо якщо людина носить у собі злість, вона собі шкодить.
Так, багато що треба міняти в Україні. Усе це буде з плином поколінь, я думаю, а ще завдяки тим процесам, яких ми прагнемо: якщо хочемо бути у Європейському Союзі, то нам необхідно впроваджувати реформи. З часом дійдемо і до офіційного засудження тих злочинів, нехай уже навіть заочно, бо багатьох злочинців радянського періоду вже немає на світі, але сам факт злочину обов'язково має бути офіційно визнаний і засуджений.
Треба ще ось що сказати: дідуся ув’язнювали двічі. У 1956 році, окрім кримінальників, випустили на волю й чимало політв’язнів. Дідусь також звернувся із проханням переглянути його справу. Її переглянули і дідуся випустили. Звільнення автоматично означало заборону повернутися додому. Він проігнорував цю заборону і повернувся в село.
Але каральні органи домагаються, щоб він виїхав-таки з рідних країв. Спочатку поїхав у Вінницьку область, незабаром і звідти його попросили, він опинився в Донецькій області, і так - аж до Караганди. Тут уже мав роботу. Але у 1959 році з Івано-Франківська приїжджає до Караганди офіцер, щоб знову його заарештувати, бо президія Верховної Ради СРСР визнала зменшення терміну недійсним і таким чином первісний термін - 25 років – знову набуває сили. Дідуся повторно арештовують за тим першим вироком 1949 року, і він продовжує відбувати покарання. І лише у 1965 році виходить на волю.
Тоді вже (у нас в музеї є довідка про звільнення), розглядалося також комісією й таке питання: його термін фактично було зменшено до 10 років, і у зв'язку з тим, що цих 10 років він вже відсидів, тому йому скасовують судимість. Отже, він повернувся…не судимим.
Приїхав у своє село і вже тоді, після другого звільнення, познайомився з бабусею, одружився, і в 1966 році народилася мама. Бабуся свідомо пішла на цей крок, дідусь нічого не приховував від неї, навіть попереджав, які можуть бути наслідки, але бабусю це не зупинило.
МАРТА: Повернувшись додому, тато не міг знайти підходящої роботи. Тому займався, як тоді це називалося, кустарними промислами. Був фотографом, пічником, постійно шукав якийсь заробіток. Він дуже добре знав будівельну справу і керував будівництвом Будинку культури в Стецеві. І одного разу йому там підлаштували «нещасний випадок»: він мав піднятися на риштування, де завчасно підпиляли дошку. Якби зірвався з такої висоти, то загинув би. Але татові було щастя таке, що завжди якась людина знаходилася, яка попередить. І тато потім мав такий аргумент - сказав про це в КГБ. Він, звичайно, не видав, хто його попередив, але сам факт для кагебістів був, м’яко кажучи, малоприємним – нічого не вийшло з їхньої затії ще й той, проти кого це затівалося, про все дізнався.
Одного разу приїхав до нас чоловік із сусіднього села: «Євгене Степановичу, я хочу їхати до мами в Канаду, мені треба, щоб ви перефотографували оцю книжку. А тато каже: «То чому ж не візьмете книжку для мами?» - «Ай то місце займає, мені треба на фотоплівку» - «Ну добре, лишайте». Залишив той чоловік книжку, сказав тато коли прийти, а він приходить увечері напередодні й каже: «Завтра я до вас прийду уже з диктофоном». І розповідає, що його підвезла машина КГБ до нашого села, все-все розказав татові, мучила його совість, не міг він цього зробити. Приходить наступного дня, вмикає диктофон - тато це бачить. Питає, чи можна забрати плівку. А тато відповідає, що він її не зробив. «Чому? Ви ж обіцяли» - «Я не зробив, бо на ту плівку можна зняти якісь таємні об'єкти, і потім я буду сидіти в тюрмі».
ТАРАС: Він ще сказав: «Щоб у вас не було якихось проблем на кордоні».
МАРТА: Так, «щоб у вас не було якихось проблем на кордоні»… Але пішов тато в КГБ і сказав їм: «Як ви необачно дієте: ви підвезли його під село, він вийшов із вашого автомобіля на очах у людей»... Що їм було казати?
ТАРАС: Наступного дня того, хто підвіз, вже було звільнено. У будь-якому разі в Снятині його не бачили. Можливо, кудись перевели…
А взагалі наша історія, що переплелася в українців та росіян, пов'язана із великими крадіжками. Росія - це ж Московія, і вона від самого початку намагалася на себе перебрати всю ту історію, яка була закладена і формувалася в Києві. Русь - це чисто український термін, українська назва, яку московити викрали і в подальшому перейменували Московію на Росію. Далі події, які пов'язані із відновленням свободи й незалежності, з козацтвом українським, з руйнуванням Січі, засвідчують, що Росія наполегливо намагалася знищити українців, українську ідентичність, культуру і показати, що окремо українців немає, є якась там невеличка складова Росії, яка не має своєї мови, своєї культури, а є частиною великої Росії.
На початку XX століття українська революція намагалася відновити незалежність та державність і знову зазнала поразки. Зокрема, й через неузгодженість дій між українцями, через постійну зміну влади в Україні. Далі боротьба українських повстанців - ще одна сторінка вже за часів Другої світової війни і продовження цієї боротьби після того, як вона закінчилася. Бо повстанці залишалися в криївках ще довго й після війни, здійснювали збройні вилазки, вступали у сутички з енкаведистами. Є випадки таких сутичок навіть у 70-х роках.
Ми бачимо, що Росія досі не полишає спроб знищити Україну. Ми розуміємо, що це - знищення, а не просто окупація чи якесь там приєднання. Намагаються стерти саму пам'ять про існування України. Але ми боремося і віримо, що Україна буде вільною від російського ярма, що українці будуть серед європейських народів представляти свою культуру, свою мову і ті цінності, які в нас були, є і будуть.
Зараз через інтернет, через соцмережі, месенджери дуже активно просуваються російські ІПСО, тобто неправдива інформація. Протистояти їй - одне із завдань сучасної школи. У нас є курс громадянської освіти, де ми говоримо з учнями про медіаграмотність, вчимо не реагувати на провокації і не поширювати фейки, які грають на руку ворога.
МАРТА: Я ще лише одне хочу сказати. Коли почалася вже повномасштабна війна, люди в один голос запричитали: «Ой, хто би міг подумати! Ніколи й гадки не було, що Росія таке може зробити…» Я завжди кажу: «А мій тато знав!» Тато завжди казав, що Росія нас не залишить у спокою. Він помер у 2017-му, в травні, і дуже боявся, що у листопаді того року почнеться повномасштабна війна. Бо ж 100 років революції жовтневій, а Путін так прив'язаний до дат! На п'ять років пізніше, але це сталося. І тато знав…
Але ми вистоїмо. Все буде Україна![1]
[1]Автор цього гасла - луганська блогерка Олена Степова (це псевдонім), яка з 2014 року, після проголошення сепаратистських ДНР та ЛНР (Донецької та Луганської народних республік), підтримуваних, а потім анексованих Росією, стала розповідати, що відбувається прямо на її очах. Гасло народилося на противагу поширеному тоді на Луганщині й Донеччині «Все буде Донбас!»
