«У ЯМУ РАЗОМ З МЕРТВИМИ СКИДАЛИ ЖИВИХ, І ТА МОГИЛА ТИЖНЯМИ ЩЕ ДИХАЛА»

 

Моя родина мала мудрого дідуся, тому в Голодомор у нас ніхто не помер з голоду. Пухли, але померти ніхто не помер. Дідусь взяв ще й у сестри дочку і у брата сина до себе, своїх семеро, тобто дев'ять дітей, крім дорослих, - всього 11 чоловік було в родині. І ніхто з них не помер. Але як вони виживали? Дідусь у погребі викопав яму і закопав туди зерно. Коли шукали – кругом штрикали землю і нічого не знайшли. Дідусь завів у родині ще й таке правило: хто ходить на роботу –  той їсть хліб чистий і два рази на день, а хто не ходить - їсть хліб з листочками, з корінцями, з усілякими домішками один раз на день. Ті, що їли раз на день, попухли, але все-таки вижили.

​

Я читав, як одна жіночка згадує, що її дідусь відмовився йти в колгосп, ліг на лаву і лежав, поки й не вмер. Ні, наш дід був мудріший, і хоч він теж був проти колгоспів, але відкрито не протестував. У нього забрали  корову, коня, хату…  Все - на розбудову колгоспу. Худобу, правда, потім назад вертали, бо в колгоспі нічим було годувати.

​

Мама моя тоді ще дитиною була. То вона розповідала, що при дорозі лежали люди опухлі. Вже йти не могли і лежали при дорозі. Хтось стогнав, хто просив кусочок хліба, а їздила підвода по селу і збирала цих людей. Була загальна така могила, звозили туди ще живих і клали в цю яму до мертвих. Оцей епізод запам’ятався дуже сильно мені. Вона казала, що підвода забирала вже померлого і ще живого, і той живий благав: «Я ще живий…»  А той, що на підводі, каже: «То що, я буду завтра за тобою ще їхати,  сьогодні й тебе за одним рипом…. Все одно завтра помреш».

​

Ви уявляєте, яке психологічне навантаження несли ці діти в собі протягом усього життя? Вони це все бачили, вони з цим росли і з цим жили, бо цього забуть неможливо. Ще мама розповідала, що, коли проходила повз цю могилу, могила ще дихала. Тижнями земля ходила сюди-туди, розумієте? Тобто скільки там було людей, яких заживо поховали…

Це був тяжкий, дуже тяжкий період, хоч родина наша і легше його перенесла.

​

А ще думаю, що ті наслідки ми сьогодні ще переживаємо, бо десь в генетичній програмі оця ненасиченість ще дає про себе знати. Пам'ятаю, мама уже перед кончиною своєю весь час хотіла їсти. Ота дитяча пам'ять, генетична пам'ять спрацювала, і їй здавалося, що вона так і не наситилася їжею. Ці відголоски будуть ще не в одному поколінні, бо таке безслідно не проходить.

​

І те, що сьогодні відбувається, теж залишиться в генетичній пам'яті кожної родини. Нам треба розуміти: якщо не підемо захищати свою батьківщину і не переможемо, то загинемо. Якби ми на початку минулого століття відстояли свою державу, то не було б голодомору. Так і сьогодні: якщо зупинимося в цій боротьбі, то врешті-решт постраждають усі і мільйони загинуть.

​

Тому треба усім зрозуміти, що дорога у нас одна - об'єднатися в потужну силу і відбить від Росії Україну раз і назавжди. Понад 30 років ми говорили, що вже незалежні, але якщо подивитися правді в очі, то ми постійно були залежні -  від корупції, від олігархату і особливо від Росії, яка втручалася в усі процеси в Україні і диктувала свою політику. Тому сьогодні ми повинні перерізати ту пуповину, яка нас з'єднувала. Якщо переріжемо, відділимся до кінця,  на сто відсотків, тоді буде Україна вже самостійна. А потім можна з'єднуватися і в економічному плані, і в культурному плані, у будь-якому, але своє має бути первинним, а те хай доповнює. Я знаю, що колись ми все одно будемо налагоджувати зв’язки, але для цього має пройти багато часу. З Німеччиною у нас же тепер все є. І тут так буде…

​

 

«МОЯ МАМА НІКОЛИ НЕ БУЛА СУДИМА, АЛЕ ДВА РОКИ ВІДБУЛА В ТАБОРІ»

 

Десь наприкінці 1942-го мою маму вивезли на роботу в Німеччину, про яку вона відгукувалася дуже добре, бо потрапила до хазяйки, яка жаліла її більше, ніж вдома тато з мамою жаліли. Та німкеня не давала їй повного відра носити, казала: «Бери пів відра. Тобі ще народжувати!» Тобто ця людина мала велике християнське серце і багато любові. У неї мама прожила десь два з половиною роки, а потім її забрали в табір, де працювала на випуску снарядів. Розповідала, що табірні робітники намагалися шкодити, в снаряди засипали замість пороху пісок, щоб вони не зривалися. Ризикували дуже, бо за це, якби піймали, - смерть. Час від часу їх перевіряли, але нічого не знаходили. Казала, що у них був дуже хороший бригадир, українець, який оце все контролював. Він також дуже ризикував, але продовжував це робити. Так от хазяйка, до якої мама на самому початку потрапила, два рази на тиждень приносила їй їжу, бо в таборі годували дуже погано. А ще казала: якщо вирвешся з табору, то забіжи й поїж - ключ отам лежатиме…

​

А коли  мама вернулася додому, то її забрали уже в наш, радянський, табір за те,  що вона на самосіві нарвала колосків. Ми знаємо, що в той час судили людей, які   перебували в Німеччині, працювали там на німців, а значить, були ворогами народу. У радянськім таборі їй довелося пережити дуже важкі часи. Годували -  гичка з буряків і вода. Ледь-ледь виживали. Вона не раз нам говорила: «Не здумайте підбирати їжу з землі. Хто підбирав із землі, всі померли. Я дуже голодувала, але вижила, бо ніколи не підбирала шматок хліба на смітнику». Коли конвоїри вели на роботу і бачили калюжу, яка вже льодом бралася, то заставляли лягати у ту калюжу, спочатку одним боком, тоді перевертайся на другий - щоб ти промок наскрізь. А потім вели на ніч на роботу, і за ніч ти обмерзав повністю.

​

Вона пережила там два найважчі роки. Їй пощастило, що прийшов новий начальник табору. Став передивлятися справи, а коли заглянув у її справу, то запитав: «Дівчино, за що ти сидиш?» Мати подивилась на нього і сказала: «За те, що на світі живу»  -  «Правду сказала, бо в тебе немає статті, тебе просто забрали на лісорозробку». Коли вона звільнилася, то з її справи прибрали усі папери про те, що вона сиділа. Бо вона ніколи не була судима, у неї не було статті…

 

Але що мене вражало: мама ні на кого не тримала зла. До глибокої старості у неї залишилася доброта, радість у душі. Вона всьому раділа - природі, життю, її не бачили сумною, вона усміхалася й раділа всім людям, які до нас приходили. Ота несправедливість і оте важке табірне життя не змінило внутрішній стан її душі. Це мене і тоді радувало, і сьогодні радує, що людяність у ній залишилась.

​

Вона раділа тому, що я став священником, і вже ніколи не називала мене Іваном чи Ваньком, як раніше. Вона називала мене завжди «отець Іван». Для неї це був найвищий стан, якого досягла її дитина, і вона пишалася цим. Завжди цілувала мені руку. 

​

​

«КОЖНА ЛЮДИНА ПОВИННА ВЧИТИСЯ СЛУЖИТЬ ІНШИМ»

 

У 2014 році, після анексії Криму, життя помінялося у багатьох людей і не тільки в Україні. У нашій родині так само, бо ми дуже хотіли жити в Криму, але «козаки» приїхали і сказали, що вам прийдеться виїхати, а не виїдете - уб'ємо. Мовляв, ми не маємо проти вас нічого, але дана команда і цю команду ми виконаємо. От нам і довелося виїхати з Криму. Спочатку до Києва, потім були в Канаді, а у 2015 році подзвонив матушкин двоюрідний брат і запросив до себе в гості. У нас була проблема з фінансами. Я йому кажу, що не можу до тебе приїхати, бо квиток коштує 250 грн, а на трьох 750 грн, це для мене дуже багато. Він засміявся і каже: «Та не хвилюйся ти, я тобі дам на квитки і дам ще трошки в дорогу, так що не хвилюйся, приїжджай!»

​

Ми приїхали. Нас привезли в це село, показали церкву і спитали: «Ви готові переїхати сюди?» Я відповів, що взагалі-то готовий, але запам'ятайте, кажу їм, що через мене можуть у вас бути проблеми, і якщо ви готові до цих проблем, то я  погоджуюсь, переїду і будемо потихеньку тут служить. Вони не розуміли ще на той час, які це можуть виникати проблеми для них самих.

​

Років двадцять у цьому селі служив священник Юрків Іван, він тут і досі є, через якого цей конфлікт і виник. Він почав говорити про нас усяку гидоту, щоб залякати людей. Перше говорилось, що я чаклун. Друге – що володію гіпнозом і ввожу в транс людей у церкві. Третє, що я сепаратист. Четверте, що слуга Путіна… Розпускалися різні чутки для того, щоб залякати людей і щоб вони до нас у церкву не ходили. Говорили, що я греко-католик, хоч я ж ніколи не був греко-католиком, і всі добре розуміють, що коли служиш, то на літургії  виголошуєш, у якій церкві ти служиш.

​

Тому спочатку село стало трошечки проти нас, але нічого, слава Богу. Матушка хвилювалася, а я казав їй: «Ми служим для Бога, і навіть якщо немає людей, то ангели і Бог завжди присутні в церкві».

​

Коли я приїхав сюди, то брата матушкиного попросив, щоб ми зустрілися з тим священником і поговорили, бо якось незручно. А він мав аж вісім парафій – багато, і оця одна для нього нічого не варта. Він мені сказав тоді: «Якщо будеш платити мені дань, то я готовий поступитися цією парафією».

​

Він вважався кайтанівським[1] священником, тобто він не вікнинський[2], а сюди тільки наїжджав. Я  сказав, що я готовий. «А хочеш, приходь і удвох будемо служить. Що на тацю покладуть люди, забиратимеш собі, а я буду так служить - у мене є пенсія, у майбутньому пасіку заведу, думаю, проблем фінансових я не матиму». Він питає: «А за хрещення? За вінчання?» Кажу: «І за хрещення, і за вінчання забереш». Говорилося це при свідкові. І тут він зрозумів, що «попався», бо ж для священника такий торг дуже негарно виглядає. Почав вибачатися.  Потім, правда, сказав, що не говорив такого.

Ми купили хату – допоміг Савич, брат матушки, і фінансово, і так усіляко допомагав. Ми приїхали 15 лютого, зима, а в хаті дірки всюди , вітер гуляє.

​

У ній уже багато років ніхто не жив, у такому запустінні була. Долівка викладена глиною, а в ній повно мишачих нір. Пам’ятаю, лягли спати, а вночі прикидаємося – під ковдрою жабка квакає. Трохи страшнувато було і неприємно. Ми камін поставили, топили його й так грілися. Але цей період пройшли і вижили. А коли потеплішало, почали будуватися.

Добудували трохи хати, привели її в належний вигляд. От я весь час мріяв побудувати там, де буду жити, маленьку Канаду. І мені дуже приємно, що це вдалося. Ми зробили хату на зразок готельної. Щоб могли люди до нас приїжджать – і на службу, і так побуть, поспілкуватися. І людям добре, інам добре, бо та атмосфера, де людям зручно, то завжди господарям радісно дивитися на це.

​

Я завжди кажу, що кожна людина повинна вчитися служить іншим. Якщо вона цьому навчиться, то завжди буде щасливою, бо в служінні якраз та велика  радість і те християнство, яке Христос показував. Христос завжди наголошував, що Він прийшов послужить усім, що Він прийшов для всіх, а не для себе, що Він життя віддав для всіх, а не заради себе. Це найвище, чого можна в християнстві досягнути. Тому сьогодні моя проповідь якраз про те, щоб люди навчилися служить одне одному, особливо в сім'ях, бо коли в сім'ях є служіння, вони міцними стають і в них панує любов. А якщо немає служіння, якщо використовують одне одного, тоді стає тяжко обом жити. І їхнім дітям так само тяжко з такими батьками бути. Тож головне – служіння іншим. Ми так от служимо в церкві, і служимо одне одному вдома, і служимо тим людям, які є коло нас.

​

Той період, коли в  церкву ніхто не йшов, минув, і відбулося якраз те, про що я матушці говорив: ангели, які були поруч з нами, розлетілися і почали приводити людей з усіх боків. Сьогодні наша церква наповнюється людьми, які потребують допомоги. Хоч їх і завертали, і відмовляли ходити до нашої церкви, мовляв, яка вам різниця, до якої церкви ходити. А люди їдуть, бо відчувають турботу про них, тепло в церкві відчувають, сердечне тепло одне від одного. І отримують якісь результати – у когось вони маленькі, у когось більші. Ці результати наповнюють не тільки церкву, але й простір навколишній. Тому церква не буває порожньою. Ми служимо і в суботу, і в неділю. Скажу так: якщо ти служиш, то до тебе йтимуть. Хоч як хто намагався тебе очорнити, все одно знайдуться ті, кого ангели приведуть.

 

[1] Кайтанівка — село в Україні, у Катеринопільському районі Черкаської області.

[2] Вікнине — село в Україні, у Катеринопільському районі Черкаської області.

​

​

«Я ЗАВЖДИ ОБИРАВ МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ НЕ ДЛЯ СЕБЕ, А ДЛЯ БДЖОЛИ»

 

Питаєте, що ж я такого канадського зробив у своєму домі. По-перше, ми розширили хату і перекрили її. У кожній кімнаті є окремий санвузол – для зручності приїжджих. Побудували баню, теж з усіма необхідними речами: і санвузли, і парна хороша, і передбанник гарний. Часом приїжджі просять, щоб їх поселили в бані, кажуть, що там дуже зручно.

Побудували ангар – це вже з прицілом для маленького сімейного бізнесу, бо ми розвели дуже багато бджіл. На сьогоднішній день у нас більше 300 вуликів. Для зручності побудували в цьому ангарі з одного боку столярну майстерню, а з другого - медовий цех. Столярна майстерня потрібна для бджільництва – вулика змайструвати, відремонтувати, рамочки зробити. Медовий цех ще до кінця не обладнали: плануємо поставить лінію автоматичну, щоб полегшити ручну працю, яка займає багато часу. Хочемо, щоб ця лінія могла обслуговувати дуже багато сімей, бо плануємо своє бджолине господарство довести до 1000 сімей.

​

Будемо розширюватися, тому у нас попереду ще багато праці. Цей проект треба реалізувати для того, щоб нормально себе почувати в цьому світі. Бо священник, який залежить від пастви своєї, часто думає, принесуть вони йому гроші чи ні. А ми про це не думаємо, бо знаємо, що у нас є ті, хто принесе обов'язково. І цих носіїв дуже багато - це фабрика! Помножте 300 вуликів, які вже є, хай навіть на 50 000, то це ж величезна кількість тих робітників, які на тебе працюють, а ти, як директор, ходиш пасікою й споглядаєш на них, насолоджуєшся ними. Не можна сказати, що ти нічого не робиш, ти постійно в роботі, як і бджоли. Якщо ти не будеш так трудитися, як вони, то й їх не буде. Бджола – це не корова, хоч і біля неї є роботи, бджола - це велика інтелектуальна праця. Ти повинен мати великі знання, як гармонізувати простір цей з природою.

​

Я завжди обирав місце проживання не для себе, а обирав місце для бджоли. Якщо зручно бджолам, то зручно і мені буде. Коли я вибрав цей дім, а він був у дуже поганому стані, мені казали: «Для чого ти це береш?» А от бджоли розуміли, що я брав його для них, і вони мені віддячують. Тобто оцей стан гармонії має завжди відчуватися. І людина, коли щось хоче собі придбати, вона повинна відчувати серцем, що це її. Тоді воно буде приємним і корисним. А якщо воно чуже серцю,  то не буде користі нікому.

​

Я в Криму два місяці ходив і шукав собі місце, оту діляночку землі, яка моя. Коли знайшов її у Перевальному, то відчув, що я злився з тим місцем, я вже бачив готовий, збудований, дім. Бачив його одразу, як тільки зайшов на те місце.

Так само й тут. Коли ти бачиш свій проект наяву, то, як дитина складає свій конструктор, так і ти потихеньку, цеглинка за цеглинкою, зводиш те, що живе у твоїй уяві.

​

У Криму, в Перевальному і Мраморному,  ми залишили гарне господарство. Там зараз син, він служить і доглядає за ним.  Дещо ще й добудовує. Щороку хоч крапельку фінансів, але вкладає і в церкву домашню, яку, слава Богу, ми побудували. Якби ми її не мали, то йому ніде було б служить, бо ту, що біля військової частини, забрали. А тепер ця домашня церква, як знахідка – і йому, і тим людям, які приїжджають на службу, бо потребують української молитви, українського слова, української проповіді, а син якраз усе це дає.

​

Чи страшно мені за нього? Я знаю, що на все воля Божа. Син каже, що є закон: якщо він щось погане скаже про російське військо, то це загрожує конфіскацією майна. А ми знаємо, як там ставляться до всього українського, то цілком можуть і обмовити. Я йому порадив на провокаційні запитання відповідати словами Святого Письма.

​

Мене радує, що його обрали головою кооперативу, а це означає, що люди йому довіряють і на тому житловому масиві вважають своїм, хоч він й український священник. Отже, він на правильному шляху, він правильно робить. Він дуже не хотів бути головою кооперативу, а я йому сказав: «Іди й роби добрі справи для людей. Якщо в кооператив надійде якась копійка, а ти вкладатимеш її у потреби людей, то вони тобі будуть завжди вдячні». Він погодився, бо із 106 присутніх 92 проголосували «за».

​

Від усіх вдячності, звичайно, не варто чекати. Одні вдячні, другі – ні, але це й добре, бо тримається рівновага. Якби всі були вдячні, то гординя виростала б, а так тобі гординю щоразу потихеньку збивають, то ми повинні дякувати і тим, і тим. Одним за те, що гординю збивають, а другим за те, що трошки нас піднімають.

​

Я думаю, що в нього все вийде і що ці церкви потихеньку будуть обростати прихожанами, що обидві вони добудуються. Є люди, які приїхали з Росії і готові вкладати кошти у розбудову, особливо в Мраморному. Там церква дуже гарна, а українців мало, - ті, що є, бояться, дуже бояться зараз щось сказати, навіть на службу прийти. А росіяни просять то панахидку, то поминальний тиждень відслужити, то щось освятити. Він туди наїжджає, каже, що дуже мало людей. А я кажу: якщо є двоє-троє, то Христос посеред них, тому нема спустошеності.

​

Чи не нема загрози, що росіяни ту церкву у нас заберуть? Вони б давно забрали, і уже не раз приходили її забирати, але та церква побудована на приватній території. А закону такого і в них немає, щоб відбирати приватну власність. Я думаю, вони просто не схотіли перед Європою й перед Америкою позоритися за якісь чотири сотки, де збудована українська церква. Та й відмовку таким чином мають: мовляв, он же є у нас українська церква. Бо інші уже позабирали…

А ще я надіюся, що Крим скоро буде українським, бо багато людей хочуть цього. Я ось їздив і говорив з людьми, то багато хто дуже шкодує, що колись зробив цю помилку і вже хотів би повернутися в Україну. Нам би хоч трішечки стати українською ногою в Криму, і все повернеться, от побачите.

​

З одного боку, я мрію повернутися в Крим, а з другого, так і матушці сказав, починаю звикати тут. От у цьому році я відчув себе тут, як удома. Тому сьогодні я вже вагаюся, а чи варто мені повертатися.

Напевно, оте коло людей, яке вже є біля тебе,  з'єднує тебе в цьому Христовому тілі і ти відчуваєш себе однією маленькою крупинкою серед них. Не хочеться кидати цих людей, бо й вони до тебе уже звикли, хочуть слухати твої проповіді,  чути твою молитву. Тому я ще на роздоріжжі. Думаю, час покаже...

​

​