Валерій ОСТАПЧУК, Сергій АРТЕМЕНКО,
військовослужбовці ЗСУ
"Валерій та Сергій — українські військові, які діляться своїми спогадами про війну. Валерій, 57 років, батько двох дітей, і Сергій, 34 роки, батько трьох дітей, розповідають про свій шлях від мирного життя до фронту. Ці історії не тільки про бойові дії, але і про багаторічну боротьбу за незалежність, яка перегукується зі спогадами людей, що пережили репресії сталінських таборів. Їхні розповіді допомагають зрозуміти, що боротьба за свободу почалася набагато раніше за нинішні події і триває досі.
«У ВІЙСЬККОМАТІ СТОЯЛА ЧЕРГА І «ВМАЗАНИХ» НЕ ПУСКАЛИ»
Валерій ОСТАПЧУК, 57 років. Закінчив залізничний технікум. Раніше працював начальником складу будівельних матеріалів в «Агробудсервісі», перед пономасштабною війною – таксистом. Сергій АРТЕМЕНКО, 34 роки, працював на вантажоперевезеннях, останнім часом – майстром тату. Обидва воюють. Наше інтерв’ю записане під час їхнього перебування на реабілітації.
ВАЛЕРІЙ: Війна почалася не два роки тому, а у 2014-му. А взагалі-то, я думаю, ще з Майдану. У нас є спільна подруга Люба Щербицька, ми разом ходили на Майдан, брали участь в усіх революційних рухах. Я думаю, все, і ця війна, через те, що ми хочемо бути незалежними, не хочемо, щоб нас хтось нагинав. Ми вірили в це і під час тієї революції, і зараз віримо. На початку війни нас ніхто не примушував, бо ми хотіли захищати свою країну. Ось зараз пацанів виловлюють… Не знаю, як так сталося, що людей треба примушувати захищати свою землю, свою сім’ю. Ми добре пам’ятаємо, що відбувалося в Бучі, в Ірпені. Як можна це простити? Ніяк. Звичайно, я втомився, і роки вже не ті… Але комусь треба…
СЕРГІЙ: У мене троє братів, усі вони так само військовослужбовці, є – на строковій службі, а є – до офіцерського звання вже дослужилися. Всі за одну ідею. У мене є сім’я, діти. Тим паче, я старший брат у сім’ї – ну геть не мав права відсиджуватися. В армії я недовго – з початку повномасштабного вторгнення. За цей час воював на всіх ділянках фронту, де був задіяний наш підрозділ. А як по-іншому?.. Вранці 24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок – бабуся, сусідка, плачучи кричала: «Війна, Серьожо, війна!» Я зібрався і поїхав у військкомат, додому вже не вернувся, одразу – на службу…
ВАЛЕРІЙ: А моя зміна тоді якраз в ніч була, я відпрацював і приліг трохи відпочити. Тільки приліг, чую, якийсь звук підозрілий і вибух. Це на Оболоні біля метро «Мінська». Визирнув у вікно: наче все нормально, люди на роботу йдуть, на першу електричку метро. Тільки знову ліг і тут друга прилітає… Ну, думаю, це не жарти…
Я не вірив, що буде повномасштабна війна. У 2018-му і 2022-му був 45 діб на військовій підготовці. Тому, як тільки це почалося, воєнком подзвонив: мовляв, знаєте ж, що відбувається? «Знаю, звичайно, - відповідаю. – Завтра буду у вас». 25 лютого я вже був у військкоматі, там черга стояла, «вмазаних» не пускали, казали: «Йди проспись, а потім прийдеш». Заходиш і перше запитання до тебе: «Готовий віддати своє здоров’я і життя за незалежність України?» Якщо кажеш «так», одразу печатка в документі і йдеш далі…
СЕРГІЙ: …а якщо «ні», то відпускають додому думати…
ВАЛЕРІЙ: Але ж хотілось захищать… Я в Києві живу, а в Ірпені уже ворог, і в Бучі ворог, людей убивають, просто убивають, по-справжньому, а не в кіно. Гостомель… Старший наш син, тобто син моєї дружини (у мене другий шлюб), Марк - артилерист, підписав контракт ще до війни, і вони вже брали участь у цих боях. То як я не піду? Дочка у мене ще мала, 11 років. Як я їй поясню, якщо буду ховатися?.. Я раніше спілкувався тільки російською, а зараз перейшов на українську мову.
СЕРГІЙ: Половина по-російськи, половина по-українськи розмовляє… Нам і білоруси зустрічалися. Там дійсно всі брати. Я вважаю: якщо ти проросійськи налаштований і хочеш жити в росії, то не чекай, поки тебе «звільнять». Їдь з Богом! На Херсонщині, на Донбасі ще багатенько таких.
ВАЛЕРІЙ: От під Херсоном ми стояли в Новотягинці, поселили нас у порожню хату, господарі поїхали в Крим. Ми там нічого не чіпали, на підлозі спали, але через кілька днів приїжджає господиня і виселяє нас. У неї повна машина дітей – мовляв, нам нікуди подітися, тому швиденько звільняйте будинок. Та без проблем! Ми перенесли свої речі у хату через дорогу. То ті люди ще й годували нас…
А першим на нашому шляху був Звягель, колишній Новоград-Волинський…
СЕРГІЙ: Так, у Звягелі на базі 30-ї механізованої бригади сформували наш окремий піхотний батальйон. Кидали нас під білоруський кордон. Коли були на Київщині, в Іванківському районі, прикомадирували до 10-ї гірсько-штурмової бригади, а до Херсона йшли вже у складі 61-ї, на той час це була піхотна єгерська бригада. З Миколаєва приїхали в Арбузинку, а з Арбузинки - понеслось… Баштанка, Березнегувате, Давидів Брід, брали участь у штурмових діях, форсували річку Інгул.
ВАЛЕРІЙ: Ми дійшли аж до Дніпра. Я розповідав про Новотягинку – так це якраз на березі Дніпра. Правіше – Токарівка, там теж наша бригада стояла, а до Херсона звідти зовсім недалечко. Нам сказали, що ми молодці і що тут будемо відпочивати, зимувати. Ротація…
Це був десь листопад 22-го. І раптом – доба на збори, о 5-й ранку виїжджаємо на Донбас, у Соледар. Словом, відпочили…
СЕРГІЙ: То справжнє пекло… Ось цю мітку на мені Соледар залишив…
ВАЛЕРІЙ: Там нам довелося в бою зустрітися з «вагнерівцями», які були тупо чимось наколоті. Стріляєш, влучаєш, він падає, стогне, встає і знову йде… Чи то загіпнотизовані вони були, я досі цього зрозуміти не можу. Там стільки їх полягло. І наших теж немало… Діма, позивний «Покемон», жаль, хороша людина… Багато хто інвалідами лишились – без рук, без ніг… Соледар – мало сказати, що це страшно, це жесть, це бозна що… Грязь, грязь і кров…
СЕРГІЙ: Ну і зима, холод до мінус 16. Не спиш…
ВАЛЕРІЙ: Потім, слава Богу, вивели нас під Черкаси. Після Соледара я захворів на двостороннє запалення легенів і потрапив у лікарню. Далі, на Сумщину, вони поїхали без мене.
СЕРГІЙ: На Сумщині ми відновлювалися, набирали людей, але все одно виконували і бойові розпорядження разом із прикордонниками.
ВАЛЕРІЙ: Це ж поруч з кордоном. Тому влаштовували засідки, робили укріплення.
СЕРГІЙ: Ми сформували мобільні протитанкові, протидиверсійні групи. Тільки десь якесь «чепе» чи замітили ДРГ (диверсійно-розвідувальна група), ми першими висувалися.
ВАЛЕРІЙ: Там кожен знав свою роботу. Ось, наприклад, я водій - скочив за кермо, той – «нлавчик», схопив цю трубу (NLAW — шведсько-британський протитанковий комплекс малої дальності), третій – кулеметник, заскочили в пікап і погнали, куди треба. Диверсійні групи там зухвало переходили кордон і стріляли в усіх підряд. От, наприклад, молоковоз їде збирати молоко – розстріляли його. «Жигуль» їхав вранці на базар – розстріляли людей і зникли. А їм залік - відпрацювали диверсійний вихід. Отакі визволителі…
