Ми з Харківської області, з міста Вовчанська. Коли почалася війна, в перший же день, 24 лютого 2022 року, опинилися на окупованій території. Чоловік на той момент служив у ЗСУ, а син навчався в академії Національної гвардії України. Вони якраз були на службі. Ми з донькою півтора місяця перебували в окупації – ні світла, ні зв’язку не було. Жили у своєму будинку, їжу готували на багатті. З великими труднощами виїхали звідти.

​

Ми жили неподалік Шебекіно[1], там, мабуть, кілометрів п’ять до кордону. У перший же день зайшли війська, повз нас проїжджали колони танків. Місто було заповнене російськими солдатами… Вони шукали, у кого родичі військові, допитували. Полонених заводили на Агрегатний завод, де над ними знущалися, катували. Нам, слава Богу, пощастило – нас ніхто не здав. Ми виїжджали дорогою, де стояли розбиті цивільні машини, які намагалися вирватися. А буквально за тиждень цей шлях уже закрили – нікого не випускали.

​

Син завершив навчання, отримав звання лейтенанта, але ще на третьому курсі, як тільки почалася війна, їх у Харкові вже направляли на пости. Тобто вони тоді стали на оборону. Чоловік отримав поранення – у нього вибило 10 см кістки в нозі. А тепер ось і син у важкому стані.

​

Я народила його у 21 рік, а завтра йому буде 22. Ми сподіваємося, що все буде добре. Він сильний, він впорається. Зараз ми тут поруч, у лікарні, біля сина, нам Алла Дмитрівна надала кімнату. Додому, мабуть, уже не повернемося, бо там усе розбите, практично нічого не залишилося. У нас був приватний будинок. Коли виїжджали, взяли лише сумку з одягом. Дім, машина – усе там…

​

Я працювала в магазині касиром, чоловік служив у ЗСУ, а раніше працював токарем ЧПУ на заводі. Рома тоді навчався. Його поранило під Слов’янськом, поранення в голову. Роблять масаж, лікують пролежні – вони були дуже великі, поки ми лежали в іншій лікарні. Зараз набираємо вагу – коли його привезли, стан був жахливий. Зараз трішки поправився, але тоді був на межі. Зараз його підтягують і планують ставити пластину. Якщо її встановлять, шанси будуть більші.

​

На що живемо? Я числюся на роботі, мені йдуть назустріч: оплачують лікарняні чи відзначають дні. Отримуємо виплати ВПО[2]. Коли виїхали, опинилися в Південноукраїнську Миколаївської області, орендували квартиру. Я працювала в садочку, донька ходила туди, і я разом із нею на роботу пішла. Відтоді, як дізналися про поранення сина, постійно біля нього. 3 листопада 2023 року його поранило. Ось уже сьомий місяць…

​

Донечці п’ять років. Тут є діти, вона з ними грається. І наш тато теж із нами, зараз у кімнаті, йому знову поставили апарат Ілізарова, бо після лікування нога не зрослася – усе спочатку…

​

Чи думали ми, що почнеться така війна? Я навіть уявити собі не могла… Раніше, ще до 2014 року, до нас постійно приїжджали з Шебекіно по продукти, одягалися у нас, тобто вільно приїжджали й закуповувалися. Коли почалася війна, Рома навчався, у них була база в лісі неподалік Вовчанська. Почалися обстріли, вони вибігли з будиночків, хто в чому, їх посадили в машини й відвезли до Харкова… Я думаю, що все буде добре. Рома сильний, одужає. У мене чомусь немає сумнівів, я впевнена, що він вибереться. Пластину йому будуть ставити в Києві, там є лікар, який дає надію і не сумнівається в Ромі. Так, у нього сильні пошкодження голови, і осколок ще залишився, його поки не чіпають – сказали, що краще зачекати…

​

Коли він служив, приїжджав до нас лише раз на Новий рік. А коли зателефонували, що він поранений, ми одразу ж поїхали. Його спочатку відправили до Дніпра, ми приїхали туди, він там добу був, далі – до Вінниці. Ми були у Вінниці, у Києві, зараз тут… Ну, тут, дякувати Богу, хоча б зрушення пішли.

​

У нас російське прізвище – Соколови, це від чоловіка. Мабуть, корені нашого батька звідкись із Росії. Але там у нас немає родичів. Та й узагалі про нас ніхто не знає. Навіть бабуся не знає, що Рома поранений. Вона до останнього жила у Вовчанську, а коли вже почалися бойові дії, я їй сказала, щоб виїжджала звідти, бо все буде прострілюватися й бомбитись. Вона виїхала. Зараз у Харківській області. Бабуся знає, що Рома служить – і все. Вона дуже його любить…

Багато людей моляться, сторонні люди, з якими ми познайомилися у Вінниці. Вони дуже нам допомагали, просто сторонні люди, і досі підтримують, телефонують, допомагають. Галя, волонтерка, їй величезна дяка!

 

[1] Шебекіно — місто в Бєлгородській області Росії.

 

[2] Внутрішньо переміщені особи (ВПО) – ті, хто змушені були  залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.