​

УНІКАЛЬНА ЗНАХІДКА НА ГОРИЩІ ХАТИ КОЛИШНЬОГО БАНДЕРІВЦЯ

 

У 89-му році, коли створювався Народний рух України, я організовував цю справу тут, в Острозі, і був першим головою районного осередку. Тоді ж мені принесли із сусіднього з Острогом села газету – шапка у ній була створена

Нілом Хасевичем[14], там вперше побачив його гравюру. Я вже знав, хто такий Ніл Хасевич. Зрозуміло, що в Радянському Союзі про нього не говорили, але лишалися ще люди, які пам’ятали повстанський рух. Мені, наприклад, розповідав про ті часи і про Хасевича, зокрема, Петро Зотович Андрухов, острожанин. Його батько був у поліції, а сам він працював бургомістром в Острозі. І коли я ту газету отримав, то подумав, що нарешті знайшлася одна гравюра, до якої приклав руку Хасевич: він вирізав кліше, з якого зробили шапку в цій газеті. Унікальна річ, бо більше знайти, очевидно, не реально - cовєти знищили все. Я довго носив цю газетку, а потім віддав її в краєзнавчий музей Острога. Але розуміння, що Хасевич - це величина, завжди було, бо я цікавився мистецтвом.

​

І тут я купую хату -  від цього місця, де ми сидимо, за три кілометри, на давньоруському Городищі. Це хата колишнього бандерівця, якого виселили і який помер на висланні. Ми з товаришем залазимо на горище, і я знаходжу сумочку, а в ній лежать близько 100 оригінальних гравюр Хасевича, і всі вони новенькі, надруковані в 1949 році.

​

Виявляється, коли цього бандерівця арештували у 1948-му, в хаті залишилася його дружина з маленьким сином. А в 49-му, коли бандерівці переконалися, що до цієї жінки з дитиною енкаведисти не прийдуть шукати, вони зробили криївку в хаті. Біля хати зараз провалюється земля, я ще не досліджував цю яму, але швидше за все з кухні вів хід у криївку. Хтось із бандерівців в 1949 році отримав сумку, де були оці 100 гравюр Хасевича, крім того, там збереглася лекція з історії українського мистецтва, яку написав Ніл Хасевич. Унікальний випадок! Вона надрукована на машинці, і у ній автор пояснює, як треба розуміти історію мистецтва, розповідає про різні стилі, зокрема, про 20 століття, як працювати з рисунком, з гравюрою. Це мистецтвознавчий аналіз. У 1949 році він, очевидно, сюди приїжджав і у лісових  криївках проводив вишколи, бо людям не можна було виходити назовні і треба було чимось зайнятись.

​

В архіві СБ ОУН теж є вишкільні матеріали - про ситуацію політичну в світі, про економічну, про те, як і які країни розвиваються, як розвивається СРСР. Аналіз подається навіть у відсотковому співвідношенні. Усі ці лекції читалися в криївках і, отже, я знайшов ще одну, яку читав Ніл Хасевич. Чи приїздив він сюди особисто, не можу сказати, але лекція його є, торік її опублікував журнал «Образотворче мистецтво».

​

Я поїхав в село Дюксин, де народився Ніл Хасевич, це недалеко від Рівного, і почав шукати хоч щось, що вказало б на присутність тут митця такого рівня. На жаль, у селі нічого не знайшов. Сказали, що в церкві є ікона, яку малював Хасевич. Подивився я тамтешні ікони, але нічого не знайшов такого, що відповідало б рівню його майстерності. Мені розповіли, що тут була родина, яка виїхала з Дюксина до Костополя і забрала з собою якісь рисунки, картини. Розшукав я ту родину і знайшов два оригінальних рисунка, які малював Хасевич. Тобто це не гравюри, а рисунки олівцем. Дуже професійно зроблено, видно, що це рівень художника, який закінчив Варшавську академію мистецтв.

​

Взявшись досліджувати історію Хасевича, я дізнався, що на світ він з’явився у  родині дяка. Іншого варіанту для нього не передбачалося, як піти у духовне училище, яке на той час розміщалося в Клеванському замку[15]. Всі діти духівництва вчилися у цьому училищі, хоч насправді це була початкова школа, у якій Ніл Хасевич провів три роки. Після училища діти, які хотіли пов’язати своє життя з церквою, йшли в духовну семінарію. Ніл Хасевич не пішов у семінарію, а попросився у вищу початкову школу в Рівному. Батьки віддають його туди, а паралельно Ніл бігає на уроки малювання до художника Леня, який жив на вулиці Парковій.

​

Але сталася біда. Вища початкова школа розташовувалася біля залізниці, і одного разу Ніл разом з мамою, переходячи колії, потрапили під поїзд. Мама померла відразу, а Нілу відрізало ногу. Батько починає судовий процес проти залізниці (Рівне на той час перебувало у складі Польщі) і виграє його, залізниця виплачує компенсацію за втрачену ногу. Ніл сам змайстрував собі костур, а на відсуджені гроші їде до Варшави і вступає в академію мистецтв.

​

На той час митці, вихідці з української території, які оселились у Варшаві, організували гурток «Спокій»[16]. До цього середовища потрапляє Ніл Хасевич.

​

Щоб мати гроші на життя (крім компенсації за каліцтво, інших коштів у нього не було), він підробляє - малює ілюстрації до книг, в основному українських (у Варшаві жила українська діаспора), а також екслібриси, тобто печатки для книг. Є документи про те, що Ніл Хасевич просив керівництво академії зняти з нього плату за навчання, оскільки він неплатоспроможний, але керівництво не задовольнило його прохання. Хлопець змушений був перебиватися приватними уроками, перепозичати у друзів. Він завершив освіту, навчився добре малювати, але диплом йому не видали, бо не було чим за нього заплатити.

​

Працюючи вже у Варшаві, разом із членами гуртка він приїздить із виставками до Рівного, Луцька, Львова. Буває зі своїми друзями в Острозі, малює місто,  їздить Поліссям, малює церкви. Саме тоді, навчаючись у Варшаві, вирішує стати графіком - не живописцем, у нас збереглися лише дві фотографії його живописних робіт. Він отримав премії за ці роботи – будь-який художник мав малювати і живопис, і графіку, але Ніл Хасевич вирішує пов’язати свою долю з графікою. Я думаю, що однією з причин такого рішення була його інвалідність -  він не міг рухатися, як інші, не міг виїжджати на пленери, але водночас був активною людиною.

​

Графіка увійшла в його життя ще й тому, що це у нього виходило. Він умів зробити так, щоб навіть невеличка ілюстрація в книжці виглядала, як монументальний твір. Тобто від самого початку бачив, що має вийти в результаті. Ілюструючи багато різних книжок, газет, набив руку, став знаним, частина його робіт поїхала до Америки, частина в Парижі виставлялася. Ніл Хасевич не міг собі дозволити подорожувати світом і через фізичну ваду, і через нестачу грошей.

​

У нього була мрія – купити на Рівненщині хату понад Горинню і зробити тут своєрідний мистецький осередок, куди приїжджали б українські митці і де б вони могли працювати. Такий собі Будинок творчості. І коли він зібрав потрібну суму, щоб реалізувати свою мрію, настає 1939 рік і восени на ці землі приходить радянська влада. Хасевич розуміє, що нічого вже не буде.

​

Вірогідно, на той час він був членом ОУН, хоча стовідсоткового підтвердження цьому немає. Але те, що він постійно крутився в різних колах у товаристві з оунівськими очільниками, вказує на те, що, очевидно, теж належав до цієї організації. У 1939-40 роках його не зачепили, та й він не потрапляв на очі радянській владі, жив у себе в селі. А вже коли прийшли німці, то стало зрозуміло, що Ніл Хасевич теж надіявся на незалежність і на те, що німці її дадуть.

​

Улас Самчук[17], який у Рівному відкриває газету «Волинь», запрошує його робити ілюстрації. Перші випуски «Волині», власне, проілюстровані Нілом Хасевичем, - це і заставки, і малюнки до текстів. Редакція знаходилася недалеко  від того місця, де була майстерня його вчителя-художника. Минув 41-й і трохи 42-го – він залишає редакцію (не знаємо, чого так сталося) і йде працювати суддею. Можливо, виник якийсь конфлікт: Ніл Хасевич був переконаним бандерівцем, а Улас Самчук - мельниківцем. На той час між цими двома гілками ОУН існувало активне протистояння. А можливо, на новій посаді зарплатня була більшою, чи він намагався щось корисне зробити для населення Деражного[18], куди його запросили суддею.

​

Але вже у 1943-му, на самих зачатках Української повстанської армії, людина на костурі, якій і в місті рухатися нелегко, йде в ліс, розуміючи, що з криївки назад виходу нема, й починає працювати над агітаційними матеріалами. Він створює окремий шрифт (зараз, до речі, шрифтом Ніла Хасевича користуються Збройні сили України, вони перейняли повністю створену ним айдентику. І навіть нагороди, які вручає головнокомандуючий, теж частково розроблені ним. У 43-му, в лісі, він розробив проекти нагород, відзнак, нарукавних знаків командирів Української повстанської армії, які взято за основу і використовуються в ЗСУ).

​

Він розумів, що листівки - це не просто текст, який не настільки привертає увагу, як «картинка». Зараз ми знаємо, що у людей, які дивляться у смартфон, кліпове мислення. І Хасевич знав, що не тільки словом треба впливати, а й засобами образотворчого мистецтва. Він малює цілий цикл гравюр, вирізає на дошці, а потім відбиває на папері. Тексти набираються на друкарських машинках, яких у той час у криївках було багато. На цинкографі робився відбиток.

Крім того (не знаю, чия це була ідея), виготовлялися бофони[19] -  гроші, які ходили в УПА. Ними упівці розплачувалися з місцевим населенням за їжу, одяг і обіцяли, що, коли прийдуть до влади, вказані на бофонах суми повернуть справжніми карбованцями. Тобто це була своєрідна позика. І люди зберігали бофони, надіючись на те, що Україна буде незалежною і що потім обміняють їх на реальні гроші. При цьому вони дуже ризикували, бо це ж був прямий доказ того, що родина добровільно підтримує УПА. Тому їх надійно ховали або просто знищували – хтось боявся, а хтось зневірився у тому, що українська незалежна держава буде. Зараз бофони – велика рідкість, а мені ось випадково вдалося їх знайти.

 

Отже, на сьогоднішній день ми з Олександром Гребенюком, моїм товаришем, маємо велику колекцію оригінальних гравюр Ніла Хасевича, два оригінальних рисунка, що теж унікально, бо їх трохи збереглося тільки в Луцьку, знаходяться в музеї. Сподіваємося, що колись і ми зробимо музей головного художника УПА Ніла Хасевича, бо він наш, рівненський, і музею треба бути десь у Рівному.

​

Ніл Хасевич мав змогу вийти з військами, які відходили на Захід. Дістатися американської зони він цілком міг на підводі. У нього був навіть велосипед, який прилаштували, щоб зручно було їздити з однією ногою. Очевидно, пересувався на ньому від криївки до криївки, адже він був командиром, з ним радилися головні командири УПА, входив навіть до Української головної визвольної ради, що давало великі повноваження в УПА.

​

Йому пропонували виїхати на Захід, але він не захотів. Вирішив, що має бути тут. Лише передав за кордон комплект своїх гравюр, який невеликим накладом опублікувала діаспора в США. Це унікальне видання подарував мені знайомий із Канади, коли дізнався, що я збираю роботи Ніла Хасевича. Не можу підтвердити достовірність цього факту, але в нашому середовищі розповідають, що у 52-му році на засіданні Генеральної асамблеї ООН всім політикам, які там були присутні, роздали цей альбом[20] Ніла Хасевича. Таким чином українська діаспора хотіла показати, що Україна не вмерла, вона воює, вона виборює незалежність.

​

Нібито після цього Сталін дав наказ знищити Хасевича. До Бориса Стекляра[21], який був енкаведистом у Рівному (до речі, помер десь два роки тому, отримував нагороди і пенсію від української держави, проти якої воював), - так от, до нього потрапив грипс[22] (це наказ командира, який треба було передати по зв’язку), у якому було написано, що потрібні заготовки з вишневого дерева. Стекляр зрозумів, що ці дощечки можна використати для виготовлення кліше, і таким чином вирахував, що Ніл Хасевич ховається на Сухівських хуторах біля Клеваня.

​

Енкаведисти почали активно контролювати цю територію і таки вистежили криївку, у якій переховувався Хасевич. Їм треба було взяти його живим, але почалася перестрілка, і тепер уже важко сказати, чи він сам застрелився, чи його вбили. Є фотографія посмертна, зроблена уже в Клевані, куди його привезли, під тином посадили, поруч лежить його костур, тут же вбиті його охоронці. Місцеві жителі мали впізнати. Потім тіло кудись повезли. Є дві версії: або просто вивезли за Клевань і десь у полі закопали, або перевезли в Рівне. Бо він був відомою особою, тому треба було провести фотофіксацію упізнання, і кажуть, що зазвичай тіла командирів, керівників ОУН закопували або на Грабнику[23] в Рівному, або в районі нинішнього парку Шевченка.

​

Я думаю, що саме парк Шевченка може бути і могилою Ніла Хасевича, і спільною могилою всіх командирів УПА, яких привозили на упізнання в Рівне. Жодних свідчень, де саме їх закопували, нема. Але логічно: парк через дорогу від тюрми, а в той час це була просто закрита територія.

 

​​

[1] Українська повстанська армія (УПА) - військово-політичне формування, яке діяло в Україні протягом 1942-1960 рр., озброєне крило ОУНР (Організація українських націоналістів революційна або ОУН бандерівська).

​

[2] Дермань — населений пункт у Здолбунівському районі Рівненської області.

​

[3] Спеціальні загони, створені НКВС для боротьби з національно-визвольними рухами переважно на територіях, анексованих СРСР перед німецько-радянською війною, зокрема з ОУН та УПА в Україні (переважно Західній), а також у країнах Балтії проти «лісових братів» та на території Білорусі проти «чорних котів».

​

[4] Бій під Гурбами  (21-25.04.1944) між військами НКВС СРСР і силами УПА біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району, охопив частину сучасних Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини. Закінчився тактичною перемогою радянських військ та виходом з оточення українських повстанців. Після бою переможці спалили навколишні села Гурби та Антонівці, а жителів вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних осіб точно не встановлена.

 

[5]Мазепинка — головний убір українських військовиків, що належали до Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії, пізніше Карпатської Січі та УПА, з 2015 р. — елемент уніформи Збройних сил України.

​

[6] Організація українських націоналістів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Заснована в 1929 р. у Відні, легалізована в Україні у 1993 р. як громадська організація.

​

[7] Ярослав Семенович Стецько (1912-1986) - український політичний та військовий діяч, активний діяч ОУН, один із ідеологів та провідників українського  націоналізму. Із 1941року - перший заступник провідника ОУН(б) Степана Бандери. Разом із Бандерою був автором Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. У 1942–1944 рр. – в'язень німецького концтабору Заксенгаузен. У 1946 році очолив Антибільшовицький блок народів, був головою Проводу ОУН(б).

​

[8] Бере́зне — нині центр Березнівської міської громади Рівненського району Рівненської області.

​

[9] Організація українських націоналістів мельниківська виникла після відокремлення від так званої «революційної» фракції внаслідок розколу ОУН на початку 1940 року. Об’єднала переважну більшість націоналістів, прихильників А.А. Мельника. Полковник армії УНР Андрій Мельник представляв старше, більш помірковане крило організації.

​

[10] Сафатова долина або Долина смерті — місце поховання людей, які стали жертвами нібито «бандитів-бандерівців» в 1944-45 рр. в Демидівському районі (Рівненська область). За розсекреченою інформацією, станом на 1945 рік на території Західної України радянський режим створив 157 спецгруп під маскою УПА. З них лише на Рівненщині діяли майже півсотні спецзагонів.

 

[11] Криївка — військово-оборонна й господарська споруда Української повстанської армії, розташована під землею (ще - бункер або схрон). Найбільшого поширення набула під час війни з каральними органами СРСР. Інженерні відділи УПА спроектували понад 10 тис. криївок для автомобільної техніки, гармат, мінометів, стрілецької зброї, боєприпасів, друкарень, швейних цехів, шпиталів і родин вищого командування УПА. Використовувалися також як продовольча база для порятунку цивільного населення України під час комуністичного Голодомору 1946–1947 років.

 

[12] Винищувальні батальйони (в народі «стрибки», від рос. «истребительные батальоны») — воєнізовані формування (1944-1954), створені з місцевого українського (на початку також із польського) населення для захисту радянської влади й боротьби проти українського підпілля.

 

[13] Інформаційно-психологічна операція. До елементів ІПСО відносяться дезінформація, пропаганда, перебільшення або применшення певної інформації, диверсії в тилу, кібератаки.

 

[14] Ніл Антонович Хасевич (1905-1952) - український художник, графік, активний громадський і політичний діяч, член ОУН і УГВР (Українська Головна Визвольна Рада).

​

[15] Клеванський замок розташовувався у західній частині селища Клевань (Рівненський район Рівненської області). Відомості про первісну фортецю датовані 1475 р. Збереглися залишки оборонної споруди та корпуси колишнього духовного училища.

​

[16] «Спо́кій» — український мистецький гурток, заснований 1927 року студентами Академії Мистецтв у Варшаві з ініціативи Петра Мегика (1899-1992), українського художника, засновник Української студії мистецтв у Філадельфії (США), організатора культурно-мистецького життя українців в Америці.

​

[17] Улас Олексійович Самчук (1905-1987) — український письменник, журналіст і публіцист, редактор, член уряду УНР у вигнанні. Входив до складу ОУН. Після розколу ОУН залишився на стороні Андрія Мельника.

​

[18] Деражне - село в Україні в Рівненському районі Рівненської області, центр Деражненської сільської громади.

​

[19] Бофони (від «бойовий фонд») — однобічні (рідше двобічні) грошові документи (квитанції) з національною символікою та символікою ОУНР і УПА й відповідними написами (або тільки із символікою, без написів), із фіксованими номіналами чи без номіналів. Уповноважені особи від імені ОУН чи УПА видавали їх людям за добровільно внесені, стягнуті як контингент, реквізовані кошти, у вигляді готівки, іноді продуктів харчування, одягу тощо.

​

[20] У 1951 р. зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів, а потім були надруковані у збірнику «Графіка в бункерах УПА» (Із Вікіпедії).

​

[21] Борис Юхимович Стекляр (1923-2018) - полковник КДБ СРСР. Керував міжобласною оперативною групою, яка ліквідувала Хасевича. У 1976 році вийшов у відставку з посади начальника відділу Управління КДБ УРСР по Ровенській області, після чого очолював міжнародне агентство «Інтурист» у Рівному. Подав позов до суду щодо заборони розсекречення його особової справи та документів, які свідчать про його участь у ліквідації вояків УПА.

​

[22] Грипс - вузенький продовгуватий шматочок цигаркового паперу з необхідною повстанським підрозділам секретною інформацією на ньому. У випадку загрози арешту належало негайно його проковтнути.

​

[23] Грабник – передмістя північно-східного району міста Рівне. Відомо, що у ХVIII ст. тут висадили грабовий гай. На початку ХІХ ст. частину лісу зайняло кладовище, яке досі зберігає цю назву.

​