Я, Синиця Дмитро Дмитрович, народився у Воркуті, посьолок (тобто селище) Октябрьський, Комі АРСР, 13 березня 1956 року. Лікарня, в якій я народився, виконувала подвійну функцію: обслуговувала в'язнів, а також вільнонайманих, яких було в 4-5 разів менше. Тобто це була тюремна лікарня. Тому можна сказати, що народився я в тюрмі. Батьки мені нічого такого не розповідали, це вже в дорослому житті з'ясував, як підняв усі документи.

​

Коли мені було п'ять років, тато сказав, що я повинен запам'ятати іншу дату, бо саме вона і є моїм справжнім днем народження – 5 березня 1953 року, коли помер Сталін. Він дуже часто це повторював. Я, маленький хлопчик, не розумів тоді, що таке день народження, в ті часи його ніхто не відзначав.  І чому маю радіти, що помер якийсь дядько, а я народився? Але тато так часто це повторював, що перша дата, яку я запам'ятав на все життя, – це 5 березня 1953 року, день смерті Сталіна. Тато вбив її мені в пам'ять. Пізніше, коли уже закінчував школу, тато розповідав про своє життя, але тоді ці розповіді сприймалися, як пригоди Синдбада-мореплавця. Як якась казка. Страшна, але казка. Мама, коли чула їх, дуже сердилась…

​

У той момент, коли я народився, мама була вже вільна, а тато ще відбував покарання.

​

Мабуть, завдяки тому, що народився я при північному сяйві, по життю вічний бродяга. Зараз - вчитель на пенсії, читав курс географії і курс практичної психології. Хоча в сільській школі читаєш все, що дають… Нас у батьків троє синів, я найстарший, а брати, Іван і Павло, народилися уже в Україні. Тато прожив 60 років, мама -  90.

ТАТО

 

Мій тато, Синиця Дмитро Данилович,  українець, народився 7 листопада 1926 року у Рівненській області, село Рудливе Млинівського району. Воно й досі є і зараз належить до Дубенського району. Я там був. Невеличке, дуже мальовниче, маленька річка Іква там протікає.

​

У селі ще збереглися залишки церкви, де мій тато 16-річним хлопчиною, разом зі своїм товаришем, прізвище його не запам’ятав, зробили напис, який відіграв трагічну роль у їхньому житті. Дьогтем на дерев'яній церкві вони вивели: «Смерть Гітлеру і Сталіну!»  Татового товариша енкаведисти, партизани Сабурова, за це вбили.

​

Ось довідка про звільнення мого тата, де вказано, що він був засуджений 11 грудня 1944 року постановою особливої наради НКВС СРСР. Згідно зі статтями 58-1а, 58-1- 2 КК РСФСР, йому дали 10 років таборів без конфіскації майна плюс 5 років позбавлення волі. Без конфіскації, бо заарештували його в армії. У 44-му  після звільнення села від німців, тата призвали в Червону армію, де він прослужив 58 днів. А потім його арештувала військова контрозвідка, і майже все літо він просидів у тюрмі, в одиночній камері.  Справа в тому, що коли звільнили  Лівобережну Україну, то призваних в армію чоловіків, які були на окупованій території,  посилали в штрафні роти, а в руки давали не зброю, а палиці. Багато їх полягло при форсуванні Дніпра. Коли звільняли Західну Україну, то такого вже не було. Тут  призвані в армію із окупованих територій проходили через сито «СМЕРШу». І хрещений мого батька - його теж призвали - на допиті доніс, що Дмитро Синиця перебував у молодіжній організації бандерівців.

​

Тата кинули у фільтраційний табір в Алкіно, це Башкирія. Там була ціла система фільтраційних таборів, де діяла методика перевірки ще з часів царської охранки.

​

Тату пощастило, що він у лісі не був, точніше у криївці. Він був зв'язковим УПА, брав участь у двох боях у свої 16 з половиною років, добре зарекомендував себе і його готували на агента служби безпеки Української повстанської армії. Ніхто не може повірити, що у такому віці він пройшов спецвишкіл, умів визначати агентів НКВС у загоні. Розповідав мені, що по шву бачив, куди документи зашивали, в якому каблуку щось сховано.

​

Тато розповідав, що їх готували до допитів. Готували до того, що будуть сильно бити і таки виб'ють інформацію. Тому їх розбивали на «п'ятірки», і конспірація була на такому високому рівні, що кожний знав тільки членів своєї «п'ятірки» і міг виказати, не витримавши катувань, тільки їх. Про інших він нічого не знав.

​

Татові ще допоміг такий неймовірний випадок. Слідчий, це був молодий, 27 років, татарин, запитав його: «Це правда, що ви писали лозунги? Що ви писали?» Тато відповідає: «Так, писав: «Смерть Гітлеру і Сталіну». Здавалося б, що після цього? Розстріл без суду і слідства. Але як слідчому написати ці слова про Сталіна у матеріалах допиту? Чи не окошиться це на ньому?  І він схитрував. Повернувся до вікна й каже: «Сініцин, я чув першу частину лозунга – «Смерть Гітлеру!» А другу частину не розчув, я воював і глухий на одне вухо». І батько зрозумів, що той дає соломинку, яка й врятувала його від  розстрілу. Розстрільну статтю відмінили, а оскільки йому ще не було 18 років, то дали «п'ятнадцятку», а не 25. «Десятку» відбував у Воркуті, в таборі особливого режиму для політув’язнених «Речлаг» («Річковий табір», ), ОТП (окремий табірний пункт) №10. Арештували його у червні 44-го, звільнили 24 березня 56-го.

​

Після повернення в Україну ми жили  у рідному татовому селі на Рівненщині. А потім зненацька нам наказали збиратися в дорогу, бо, мовляв, батько не мав права повертатися у рідні краї. Дали добу на збори. Від сільради виділили бричку, на станції стояли ешелони, які прямували на схід. Нас уже було троє у батьків і, як розповідав тато, все село вивертало кишені, щоб зібрати на дорогу якусь копійку. Батьків налякали, що їх наново засудять, а дітей заберуть у дитбудинок, якщо вони тікатимуть. Ми поїхали на Дніпропетровщину, бо мама згадала, що тут живуть її родичі. Я не пам’ятаю дороги. Пам’ятаю, вже як ми стали жити в Почино-Софіївці (нині Магдалинівська селищна громада Новомосковського району).

​

Тато все життя працював пастухом у колгоспі, хоч розуму вистачало бути механізатором чи ще кимось. А він вибрав таку роботу, щоб нічого не обмежувало його простір і де можна почувати себе вільним. Співав пташкам, пташки йому співали. Його так і запам'ятали: йде чорний, як циган…

​

Пас корови і читав книги. За прочитаною літературою я його наздогнав, коли закінчив історичний факультет. І не міг зрозуміти, як йому це вдалося з чотирма класами освіти. Знав російську, польську. На знак поваги до одного татарина у таборі вивчив татарську – міг вільно спілкуватися. У травні 44-го чи не всіх кримських татар за три дні виселили з Криму і загнали в табори…

​

Уже в 70-му його знову ледь не звинуватили в антирадянщині. Якраз вийшов роман Олеся Гончара «Собор». Книгу привіз нам Семен Ковальчук, татів товариш, журналіст. Я тоді був учнем 7-го класу, прочитав її і заховав від батька. От приїжджає цей товариш і каже батькові: «Поверни «Собор», бо за нього тепер і посадити можуть». Батько - до мене, а я прикинувся, ніби нічого не знаю. Тато перевернув усю хату – нема книжки. Згодом викликали його в КДБ. Повернувшись, він зі сміхом нам розповідав: «Кажу їм – я спеціально втік від людей до корів, щоб ви мені більше нічого не пришили. Кого я агітувати можу, корів?»

​

Тато був натурою артистичною, веселун і вигадник. Пам'ятаю, як одного разу ми їхали з ним на Рівненщину на весілля мого двоюрідного брата. Квиток на ковельський поїзд у ті часи неможливо було купити. Люди по кілька діб у касах стояли. Пропускали без черги лише тих, хто мав довідку, що їде на похорон. Знайомий лікар підказав написати у довідці, що теща померла.

​

Приїжджаємо на вокзал, люди й не підпускають до каси. І тоді тато отак руки розводить і каже: «Люди добрі, в мене тьоща померла». І вся черга розвертається до нього: посеред залу стоїть циган і ледь не плаче. А тато загорів біля корів, аж чорний. Хтось каже: «Пустіть цигана, хай поховає тещу, бо вона без нього в землю не ляже». Тато підходить до каси, простягає довідку і отримує чотири квитки. Вибігаємо на перон, питаємо: «Це ковельський потяг?» - «Так, «Ковель – Симферополь». Сідаємо у вагон, поїзд рушає, а я кажу тату: «Ми не туди їдемо». Підходимо до провідниці: «Куди йде поїзд?» - «У Крим», -  глянула на наші квитки і зблідла. У Синельниковому вийшли, з пригодами вернулися назад у Дніпропетровськ. Батько знову стає у центрі касового залу: «Люди добрі…»  Черга розвертається: «Цигане, чого ж ти до тещі не поїхав?» А він каже: «Хіба я винуватий, що вони в різні боки їдуть?»

​

Черга ледь покотом не лягла. Аж касирки з віконечок повисовувалися. А тоді -  і хто це придумав? -  потяги, «Симферополь-Ковель» і «Ковель-Симферополь» одночасно на станцію приходили...

​

З мамою тато познайомився завдяки своєму другові Сашкові Качаловському. Бандерівець, відчайдух, він отримав менший термін і раніше вийшов.  Познайомився з дівчиною Уляною, а тато ще досиджував свій строк. От він і каже: «А в Уляни немає подружки?  Тільки щоб нашої крові, яка страждання пройшла». Подружка в Уляни була…  Мама народила нас, трьох хлопців, ще й сестричку, яка померла маленькою.

​

 

МАМА

 

Мама, Синиця Марія Кіндратівна, 1928  року народження, українка, із села Залісся, що в Шацькому районі Волинської області. Надзвичайно красиве село на знаменитих Шацьких озерах   -  з одного боку озеро Світязь, найглибше в Україні, з другого – Пулемецьке озеро. Мама жила у райському куточку України. Люди досі беруть воду з озера Світязь - така висока якість води у ньому!

​

Маму засудили за те, що моя бабуся винесла буханець хліба незнайомим людям. «Упівці» це були чи «бульбаші» - одне слово, партизани. І моя мама, якій у 44-му було шістнадцять, щоб врятувати родину, взяла провину на себе -  сказала, що це вона винесла той буханець. І отримала за це 25 років. Відсиділа шість з половиною.

​

Тато у мене тонкосльозий, ледь що – і плаче. Я весь у нього. А мама така, що я ніколи не бачив, щоб вона заплакала. Очевидно, печать тюрми настільки була сильною… Ласки від мами не пам'ятаю.  Братів недавно запитував: «Вас коли-небудь мама обнімала?» Брат каже: «Ні». Все настільки строго і разом з тим ввічливо. Це ще й традиція спілкування на Західній Україні - ми батьків називаємо на «ви».  Батьки, як боги, -  вони дали життя! І це теж та генетична пам'ять. І цим ми теж відрізняємося від наших ворогів.

​

А про свої поневіряння розповіла, коли їй було уже 86. Тоді й зізналася, що її хотіли згвалтувати, коли допитували у Луцькій тюрмі в 47-му році. Дівчина на смерть злякалася і відчайдушно закричала. Її крик почув брат Митько, який теж сидів у цій тюрмі. І він став кричати. А ще за якусь мить вся тюрма підняла дикий крик.

​

Батька не били на допитах – його допитував СМЕРШ (секретна військова організація «Смерть шпигунам»), ці просто розстрілювали. А мама потрапила до слідчих НКВС, і їй дісталося. Заганяли під нігті сірники, перекидали табуретку й садовили куприком на ніжку табуретки - через дві хвилини людина втрачала свідомість. Це, розповідала мама, було найстрашнішим катуванням. Мама після звільнення  хотіла залишитися у Воркуті. Очевидно, там можна було заробити, а кожній жінці хочеться облаштувати життя своєї сім'ї. І ми там прожили рік чи півтора після звільнення, а потім виїхали. Татова душа не лежала … «Мені не вистачає сонця, - казав він. - І ніякі гроші його не замінять».

​

Маму я реабілітував по закону, але  у той час зі справою мені не дозволили ознайомитися, показали лише пухкеньку папку.  

​

Мамина трагедія була ще й у тому, що ніхто із рідних і доброго слова їй не сказав за те, що вона фактично їх врятувала. Незадовго перед відходом вона жалілася мені, що все життя чекала від сестер і братів хоча би слова вдячності. Бо якби тоді не взяла на себе провину, то невідомо, як би все склалося. Усіх би могли вислати.

 

 

«СЯЙВОМ ВОРКУТИ» Я СПЛАТИВ СВІЙ  БОРГ»

​

Є такий письменник в Україні – Андрій Кокотюха. Він написав чимало книжок, в тім числі й про український повстанський рух. Але прочитавши кілька сторінок, я зрозумів, що, оскільки ця людина ще молода, йому трохи за п'ятдесят, то вона не володіє генетичною пам'яттю того болю, вона не має особистого зв'язку з тією трагедією. І подумав: скільки нас, причетних, ще залишилося в живих?  Я відчув, що в мене є величезний борг перед татом, перед мамою, перед мільйонами українців, які згинули. І не так багато серед нас тих, хто візьметься писати - про те, що чув від батька, від матері, що бачив на власні очі. Хто, крім мене, залишить для наступних поколінь ту історичну пам'ять, яку передав мені мій тато? І я почав занурюватися в архівні документи, потихеньку писати, хоч я не письменник, і ніколи не думав, що щось з того вийде.

​

Виникла якась внутрішня необхідність, яку породила внутрішня вдячність… Я написав шість книг. Особливо допитливі мене часом питають, скільки я на цьому заробив.  Регочу у відповідь. Найбільша нагорода для мене, що книга надрукована.

​

Мій син звернувся в архіви СБУ з проханням надати йому для ознайомлення справу діда, тобто мого тата, і йому показали 78 сторінок цієї справи. Я використав ці матеріали у своїй книзі «Сяйво Воркути». Це художній твір, але прізвища катів - тих, хто допитував, -  залишив реальні. Це три росіянина і татарин – без будь-яких натяків, просто констатую факт.

​

 Українці теж не святі… І співпрацювали, і закладали. Я вже згадував про хрещеного мого батька… Потім він воював у лавах Червоної армії. Зі ста чоловіків, які тоді пішли з нашого краю, в живих лишилося двоє. Хрещений не повернувся з війни, загинув десь у Польщі. А тато пройшов пекло таборів і залишився живим. Бачите, як доля пишеться… Це завдяки отій доброті, я так думаю, немислимій доброті, яку мав тато. А міг же, й не раз, загинути…

​

У своїй книзі я описав чимало татових історій.  Він часто розповідав мені про те, як влаштував бійку - тричі збив шапку із сержанта в присутності  2 230 в'язнів. А сталося це, коли найбільш активних, здатних до бунту в’язнів,  хотіли етапувати перед Новим роком на Колиму. Взагалі система була відпрацьована таким чином, що оунівці, упівці (бійці УПА) не більше 7-8 місяців в одному таборі перебували, бо за цей час обростали зв’язками і могли підняти бунт. Найбільшими ворогами кримінальних злочинців були бандерівці. Вони смерті не боялися, і рубка там стояла страшна. Тому була створена система  особливих таборів для політув’язнених, де разом з українськими націоналістами сиділа й професура - московська,  пітерська…

​

Так от, коли оцих здатних до бунту хотіли етапувати на Колиму, вони вдалися до сидячого страйку. Сіли на сніг і не встають. Сержант хотів, було, їх підняти, але назустріч йому кинувся тато, вхопив за поли і збив з ніг, аж шапка покотилася. Так повторилася тричі.  За це його перевели в «спецбур» («барак усиленного режима»), де тато почав втрачати розум. Зима, холодрига, а ти сидиш у темряві, не ведеш лік часові, не знаєш, де ніч, а де день. І маєш 300 грамів хліба на добу й кружку кип’ятку. Після цього випадку його блаженним прозвали, а відсидіти йому лишалося півтора року.

 

Бандерівці веліли бригадиру, щоб Синицю на важку роботу не ганяв, бо приб’ють. Мовляв, він своє вже відробив. І от всі йдуть на роботу, а тато в бібліотеку. Його завданням було прочитати за день книжку, а ввечері переказати. Я дивувався, що тато володів системними знаннями студента філфаку. А виявляється, керували його тюремною освітою оті професори.

За рік чи за два перед відходом тата, у 84-му чи 85-му,  я підслухав розмову. Тато каже до мами: «Марусю, я відчуваю, що скоро прийдеться звітувати перед Всевишнім, але так не хочу лежати на цьому цвинтарі» (де він зараз і лежить). – «Чому?» -  «Так ото ж у центрі села, люди кругом, не можна буде прийти й постоять біля мене на самоті, поплакати… Я так хочу в табір. Я  хочу попасти  в 53-й рік, у ті три дні – з 2-го по 5-те березня, я там був вільний».

​

Я не міг збагнути, про яку волю він каже. Хоч добре знав, які дні згадує. А було так. Татів товариш, сімнадцятирічний хлопець з Новомосковського району,  заспівав українську пісню. Вартовий вистрелив і поранив його. 2 березня тато пішов у лазарет провідати товариша. А той і каже: «От дивись, Мітя, за що  розстрілюють. За пісню! То для чого жити?»

Наступного дня тато виліз на дах барака і заспівав. А в нього був прекрасний баритон, він на ходу у будь-якій компанії створював чотириголосся. Я, на жаль, не успадкував його голос, а брати гарно співають. Пам’ятаю, батько казав:  «Синок, все я тобі дав - і криві ноги, і великі вуха, всі таланти я тобі передав, тільки не співай, помовч, бо кури перестають нестися».  Я плакав, бо найбільше в житті хотів співати, як тато…

​

Тата не розстріляли. На другий день він  знову заліз на дах, а разом з ним  чоловік 50-70, і всі заспівали. А на третій день весь табір на роботу не пішов. Уявіть собі, сидить на  морозі більше двох тисяч чоловік і чекають смерті Сталіна. Чутки про його хворобу уже дійшли й сюди. І ці люди знали: якщо він виживе – їм смерть, а якщо помре – лишаться живі. Сталін помер, і тато йде в лазарет сказати про це своєму товаришеві. Табір перед ним скинув шапки. Виявляється, тоді він почувався вільним!  Космічний сюжет. І цілком правдивий…

​

У нашому сімейному альбомі чимало фотографій, у тім числі й воркутинських. Мене завжди вражало, яку потужну енергетику несуть  чорно-білі знімки, енергетику срібла. І тільки чорно-білі фотографії дають можливість повністю відчути енергію відбитка,  кольорові не дають. І коли дивишся на знімки 40-х- 50-х років, на тих людей, які так багато перестраждали, дивуєшся, які в них ангельські, світлі обличчя. Абсолютно інший пласт… Десь із глибини дивляться в майбутнє і радість мають від того, що живі. А ми у вічній претензії…

​

 

«ДУМАВ, ЩО НАПИСАВ ПРО МИНУЛЕ, А ВИЯВИЛОСЯ, ЩО ПРО МАЙБУТНЄ»

​

Коли я видав книжку про тата, то думав, що написав про минуле, а виявилося, що про майбутнє. Уже в наш час на Херсонщині племінник мого учня пройшов через російський фільтраційний табір…

​

У серпні 2022-го він  був одним з останніх, хто вийшов із зони окупації в районі Василівки. Три дні у тому таборі просидів. Йому близько 30 років, в армії не служив, був учителем історії і зараз історію викладає…

​

Так от він розповідав. Сидиш в ізоляції, правда, не в тюремних умовах. Невеличка  територія, дві-три садиби, огороджена, під охороною. Не годували, лише воду давали. За два-три дні перевіряють повністю свідчення. Телефони вигребли, допитували про кожний зафіксований дзвінок, про кожну людину, записану в контакти.

​

Цей чоловік має чітку проукраїнську позицію і боявся спіткнутися на якійсь відповіді. Чудом вискочив… Я думаю,  ми жахнемося, коли звільнимо окуповані території. Там стільки вбитих знайдемо…

​

Обидва моїх сини на фронті. Один воює з першого дня, другий – уже  рік скоро. Вважаю, що насамперед вони виконують свій обов'язок перед пам'яттю свого роду. Якщо ще хтось думає, що Росія залишить нам шанс вижити, то він  жорстоко помиляється. Якщо світ думає, що Росія залишить нас і їх у спокої, то хай знає – цього ніколи не буде. Бо вся історія російської  імперії – це історія загарбників. Пам’ятаєте, з чим вони прийшли у 2022-му? Денацифікація, деукраїнізація, деєвропеїзація і жодної суверенності! Невже хтось хоче, щоб його діти і внуки топтали шлях на Колиму, у Воркуту і заселяли нові ГУЛАГи? Я не хочу!

​