«У ТАТА НЕ БУЛО ІЛЮЗІЙ ЩОДО РАДЯНСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ»

 

18 травня 2024 року батьку виповнилося б 100 років. Він народився у селі Новоспасівка,  пізніше його перейменували на Осипенко, на честь льотчиці Поліни Осипенко, яка народилася в нашому селі. Але тато був прихильником старої назви, тому що справжнє прізвище Поліни Осипенко – Дудник, а її чоловік Осипенко всього два дні був тут і стосунку до села практично ніякого не мав. Тому хотілося залишити історичну назву – Новоспасівка. Село було засноване вихідцями із Полтавщини у 1805 році. Розташоване воно неподалік Бердянська у Запорізькій області. Батько вивчав його історію, збереглися деякі рукописи, які так і підписано: «З історії села Новоспасівка». Він надавав матеріали у місцевий музей. Але не всі були згодні із поверненням старої назви.

​

Звикли вважати, що наші патріоти здебільшого із Західної України. Але ж і Левко Лук’яненко, і В’ячеслав Чорновіл – провідники української ідеї, якраз були не з Галичини, а з Центральної України. Тато фактично був з Південної України. І хочу наголосити, що національна свідомість мого батька формувалася не стільки в родині, - мати його була звичайною сільською жінкою, сиротою, батько мав освіту, дід по батьковій лінії був теж освіченою людиною, –  але от саме національну свідомість сформували вчителі, які викладали в їхній школі, і вони були не місцеві. Прізвище одного з них – Поліщук, і він, як пізніше тато довідався, був репресований. Ще згадував батько односельця на ім’я Филимон, «дядько Филимон» вони його звали. Цей чоловік помер, не дочекавшись закінчення війни. На той час йому було сорок років – ще молода людина. Хлопці, підлітки збиралися коло нього, а він розповідав, що зійшлися дві нечисті сили, маючи на увазі Сталіна і Гітлера, і ще не відомо, чим все закінчиться. «Я так хочу про це дізнатися», – казав він, але був хворий і не дочекався. От батько часто згадував цього дядька Филимона як політично свідому людину.

​

Тато вчився дуже добре, був допитливим, дуже любив книги. З цим треба було  народитися. У нього брат і сестра були, вони не мали такого потягу до книг, а він збирав книги і дуже ними дорожив. І коли був у Німеччині, – забрали його туди, як і багатьох забирали, остарбайтером, - то у листах до мами, які вдавалося переправити, неодмінно просив: «Мамо, бережи мої книги!» Але бібліотека не збереглася, тому що хату палили двічі німці, і хоч вона не зовсім згоріла, але книги - це те, що легко займається. Ця пристрасть до книг залишилася в нього протягом всього життя і передалася нам, дітям. Я у спогадах писала, що не пам’ятаю, щоб тато нам купував цукерки, але книги, альбоми, олівці постійно купував. Мама - цукерки, а тато - те, що сприяло нашому розвитку.

​

У Німеччину забрали також його молодшу сестру. Моя бабуся Ганна,  батькова мати, втратила на фронті чоловіка і залишилася з наймолодшим, 14-річним сином Володимиром, якого німці теж ледь не вивезли на примусові роботи, бо він був високого зросту і вважали, що йому вже виповнилося 16 років. То можна уявити, що пережили люди цього покоління, і зокрема, моя бабуся, якій довелося дуже бідувати. Вона залишилася без нічого, хата горіла, в хаті пустка, треба було відбудовувати все. А діти по чужих світах, і не знаєш, чи колись побачиш їх.

​

У Німеччині тато працював на якомусь заводі разом зі своїм земляком-односельцем на прізвище Науменко, і вони вирішили тікати в Україну. Батько досить добре знав німецьку мову — в школі вивчав, трохи там підучив. Він роздобув десь мапу, а німецькі мапи, особливо військові, були дуже детальні, навіть малесенькі річечки були на них позначені. Вивчив їх, бо з собою брати не можна було. Ішли по дорозі, не ховаючись: брали лопату на плече, наче вони йдуть від села до села, шукаючи роботу. Щоб не привертати до себе уваги, не вночі пробиралися, а йшли вдень. Якось їх зупинив поліцай і запитав: «А ви з якого села?» Батько каже: «Цабельтіц» — «У кого ви живете, на кого працюєте?» На це запитання він відповісти не міг. А поліцай знав усіх у селі, село було невелике. Він їх заарештував, але прикріпив до людей, на яких вони мали працювати. Люди ці добре ставилися до тата. Я нічого не знаю про іншого втікача, земляка татового, бо дороги їхні розійшлися.

​

Збереглася фотографія (вона у мого брата),  на якій тато молодий і сердитий, тому що був злий на німців, а вони умовляли: сфотографуйся і надішли мутер… Потім, коли він побачив, як до нього прихильно ставляться німці, стосунки налагодилися, — не всі ж підтримували Гітлера. Уже через багато років, я тоді вчилася у четвертому класі, він написав в село Цабельтіц листа, до тієї жінки, в якої він жив. Її звали Кристиною, під час війни була вона вже немолода, жила з онучкою. На батькового листа відповіла внучка, бо її бабуся на той час померла. А крім того, написали й сусіди, які добре тата пам’ятали. Вони, мабуть, років двадцять листувалися, тато писав листи німецькою мовою.  Навіть я листувалася із дівчинкою з сусідньої родини.

​

Тата звільнили, коли всіх остарбайтерів звільняли. У Німеччині вони з сестрою знайшлися. Він писав їй, які книги читав і про те, що збирає книги й журнали. А сестра й дівчата, які були з нею, відповідали так: «Навіщо тобі ті книги? Краще купи щось собі поїсти, а ті книги спали». Тато відписував їм, що ніколи книги не спалить: «Я скоріше сам себе спалю, ніж книги». Він говорив, що немає такої нації «совєцька», ми – українці. Ну, у тітки моєї такої свідомості не було, як у тата, вона не була ревною прихильницею радянської влади, тому що знала про голодомор і знала про утиски, але от такої свідомості, як у мого тата, не було.

​

До речі, доля на певний час закинула його у Чехословаччину, де він познайомився з емігрантами, свідомими людьми, які теж спрямували його на український шлях. Одразу після звільнення тата забрали в армію радянську, і він був перекладачем з німецької при якійсь військовій структурі. Скільки років не бачив своєї матері, батько загинув, – а додому не відпустили. Потім ще й на Уралі служив, а вже після того повернувся додому.

​

Так от він розповідав, що служив із тими, які вихвалялися, скільки вони сіл попалили в Західній Україні під виглядом бандерівців. Передягалися за бандерівців і палили села. Місцеве населення добре знало, що це не бандерівці. Вони чули російську мову. Я спілкувалася з людьми з Галичини і вони підтверджували те, що розповідав батько. Він уже тоді знав, що НКВС готувало такі загони диверсантів у харківському спеціальному училищі.

​

А ще розповідав про один випадок, коли наші військові чіплялися до наших же звільнених дівчат, звинувачували їх у тому, що прислужували німцям, намагалися зґвалтувати, то батько став на захист, і його свої ледве не розстріляли. Але один офіцер, до речі, росіянин, по всьому було видно, що людина інтелігентна й освічена,  тата фактично врятував.

Коли він був у Чехословаччині, то певний час мав зв’язки із викладачами Української господарської академії в Подєбрадах – це відома українська вища технічна школа, але деякі матеріали, коли вже переходив на радянську територію, він змушений був закопати, бо знав, що це загроза для нього.

​

У тата не було ілюзій щодо радянських цінностей. Він обурювався, коли ще в школі вчителі примушували на портретах письменників, яких вчора вивчали, малювати роги, спотворювати обличчя, робити якісь огидні підписи під ними. Він ніколи не святкував радянські свята, але ніколи нам не заборонялося бути піонерами, комсомольцями, тому що ми мали жити в суспільстві, не бути вигнанцями.

​

Після повернення у село батько одружився і двічі вступав на історичний факультет  - у донецький інститут, тоді сталінський (Донецьк називався Сталіно), і бердянський, але кинув навчання у обох вишах. Чому? Тому що та історія, яка викладалася, його абсолютно не задовольняла. Вона викликала в нього обурення і огиду. Пізніше, коли вже я закінчувала школу і хотіла стати журналістом, навіть готувалася до цього, трішки друкувалася, тато мені сказав: «Правду тобі писати не дадуть, а брехати ти не зможеш».

​

Так само було, коли я зібралася на історичний факультет. Тоді вирішили, що я маю йти на філологію і прищеплювати дітям любов до рідної мови. Хоча я не хотіла бути вчителем. А доля розпорядилася так, що стала філологом і навіть трішки писала. Маю друковані матеріали. Коли працювала  в Інституті післядипломної освіти, то це навіть було частинкою моєї роботи.

​​

​

«ВЧИТЕЛІ ПРОСИЛИ УЧНІВ, ЩОБ БАТЬКИ ПЕРЕДАЛИ ЧОГОСЬ ПОЇСТИ»

 

У нашій родині дуже добре знали про голодомор. У татовій родині голодували, але це не був смертельний голод, і бабуся моя, скільки жила, стільки плакала і говорила: «Кажуть, що голоду не було, а ще який голод був…» Тоді про це мовчали. Тато пригадував (він 1924-го року, то йому було тоді дев’ять років), як голодували вчителі, сиділи з пухлими ногами і просили учнів, щоб батьки передали чогось поїсти. І його мама передавала вчителям варений буряк. Це він дуже добре запам’ятав. У школі не всі місцеві працювали, були такі, хто не мав власного господарства, а це ще ж часи активної колективізації.

​

У бабусі на той час уже троє дітей було. Цю її розповідь я не можу згадувати без сліз: «Рання весна, чую ідуть дітки і співають «Розпрягайте, хлопці, коней», виглянула у вікно – холодно ще, сиро, дітки обідрані, братик і сестричка, очевидно, з торбами стають під вікнами і співають, просять милостині. А як співається, коли ти голодна дитина, коли в тебе батьків немає? А у мене нема чого їм дати. Я вийшла на город, там тільки почали вилазити цибуля і часник. Нарвала тих стеблинок, дала, а вони відразу сіли під вікном і стали їх ділити…» Якщо це переживеш або хоча би пропустиш через себе – не забудеш і простити не зможеш.

​

Коли я працювала в інституті, був наказ зібрати свідчення про голодомор. Саме центр вивчення української мови, який я очолювала, за це відповідав. З усієї області до нас надходили свідчення, які брали в учителів, односельців, свідків, які ще пам’ятали про голод. До збору цього матеріалу залучалися діти. І коли ми читали про цей жах, то охоплювали нас і гнів, і біль, і образа, і поставало питання: чому, за що наш народ, вічний хлібороб на своїй родючій землі, і у врожайний, в принципі, рік вимирав з голоду? А наскільки живучий був страх: люди старенькі просили, щоб під свідченнями не вказували їхніх прізвищ. А це вже були наші часи, в незалежній Україні, і люди ще боялися бути покараними, настільки їх залякали. Частина цих свідчень про голодомор була надрукована за сприяння обласного управління народної освіти.

​

Пам’ятаю, бабуся розповідала про випадок людоїдства в їхньому селі. Жахливо навіть уявити – мати зарубала свого шестирічного сина. Це до чого треба було довести людей, щоб убити інстинкт материнства?! Я перед собою ставила таке моральне запитання: куди ж це людина потрапляє – у пекло як дітовбивця, чи у рай як мучениця?

​

Коли тато спирався на якусь інформацію, то вона не була голослівною, він виписував академічні книги із Москви, з Києва, які видавалися всього по кілька тисяч примірників на весь Радянський Союз. Ось у мене, наприклад, «Очерки по статистике населения» («Госстатиздат»). Його дуже цікавила демографічна ситуація в Україні – де і як вона змінилася. А ось «Внешняя торговля Советского Союза с 1918 по 1966 год» – він виписав цю книгу з Москви, коли вивчав питання голодомору. Співставляв: скільки продали продуктів у 32-33 роках, а тут за кожен рік по кожному продукту є інформація. Батькові важко було суперечити, коли щось доводив, бо він оперував фактами.

​

Щодо демографії, у Радянському Союзі провели перепис населення у 1926-му і у 1939 роках. В інших республіках був плюс, тобто приріст, а у нас навпаки мінус. А потім різко збільшилося росіян, буквально за кілька років, тому що у села-пустки, виморені голодом, цілими родинами заселялися з російського Нечорнозем’я. І ми в селі знали таких людей…

А скільки лише за 20-е століття пережив наш народ? І, очевидно, якісь глибинні причини на це є. Такі запитання ставив перед собою і тато. І знаходив відповіді у Шевченка:

​

«Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля».

​

Тато знав добре Шевченка. І я знаю добре Тараса Шевченка. Здебільшого люди читають «Катерину», «Наймичку», тобто твори, скажемо так, на побутові теми. Але справжній Шевченко, якого треба осягнути і зрозуміти, в основних його поемах -  «І мертвим, і живим, і ненарожденним», «Сон»  і «Кавказ». У нас в родині проводилися Шевченківські читання, великий портрет Кобзаря висів   над столом зі словами: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Я часто повторювала їх своїм учням, і сподіваюся, що у багатьох дитячих душах вони знайшли відгук. Бо наше спілкування триває уже багато років, мої випускники до мене в гості приїздять, ми листуємося через соціальні мережі, - для мене це дуже важливо, я дуже дорожу такими добрими стосунками. Але про тата я нечасто їм розповідала, вважаючи, що це нескромно. Бо це ж не моя заслуга. Багато хто з учнів не знав, що в мене тато репресований.

​

 

​«ЯК ЖЕ ТАТО ЗВАЖИВСЯ НА ТАКИЙ ВІДЧАЙДУШНИЙ КРОК, ЯК САМОСПАЛЕННЯ?»

​

У нас був старий приймач, завдяки якому він весь час слухав «Радіо Свобода» і «Голос Америки», звідти брав інформацію, хоча їх постійно глушили. Однодумців у селі в нього було два-три. Люди жили своїм сільським життям, не переймалися батьковими ідеями, більше того, людей насторожувало і дратувало те, що він був не такий, як усі, тому що в «козла» не забивав, пиво і горілку не розпивав, любив книжки, не любив переливати з пустого в порожнє.

​

Як правило, батьки ніколи не сварилися зі своїми сусідами, я ніколи не чула з їхніх вуст брутальних слів. Нам говорили так: якщо вас ображають, то гуляйте там, де вас не ображають. Батьки не ходили розбиратися – де, хто і з ким посварився, а прагнули, щоб ми самі обирали таке товариство, де нам буде затишно.

​

І от якраз пройшла інформація про події в Чехословаччині, про Яна Палаха, студента, який вчинив самоспалення на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами. До речі, ось у мене є журнал «Український тиждень», де згадувалося і про мого батька, і про Василя Макуха, який вдався до самоспалення в Києві і загинув, похований у нашому місті, бо тут на той час жила його сім’я.

​

Тато тоді шукав офіційні спроби вплинути на ситуацію з українськими школами, але в радянській системі достукатись до когось – це була марна справа. Він писав листи в інститут мовознавства до Русанівського, а також у різні інстанції про масове закриття українських шкіл, а воно справді, особливо на Донеччині, швидко проводилося, - от сьогодні привезли печатку і документи, що з завтрашнього дня українська школа стає російською, і дійсно вона з завтрашнього дня ставала російською школою.

​

Його непокоїло, чому діти з українських шкіл не можуть потім нормально вчитися у вузах, які фактично були російськомовними. Дитина вчила математику чи географію, чи фізику з українською термінологією, а у вузі викладач не знає її і не може зрозуміти, що йому відповідає учень. Фільми – російською мовою, школи – закриваються, вузи всі – російськомовні, література – переважно російська, хоча в 60-х роках української літератури ще було чимало. Перед кожним фільмом у кінотеатрі обов’язково показували журнали хроніки «совєтской жизні», і там все в нас було пречудово.

​

І от, повертаючись до 1968 року: очевидно, події в Чехословаччині стали, як кажуть, останньою краплею не тільки для батька. Василь Макух теж намагався чогось добитися, звертаючись у вищі інстанції. У листі до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста перед самоспаленням він писав про те, що стирається українська ідентичність, про утиски й переслідування інтелігенції, про русифікацію, про кричущу нерівноправність народів в СРСР, а КПУ називав «собачкою», яка виконує всі накази московського господаря. А ще вірив у те,  що прийде час і сувора кара впаде на москалів. І свідомо приніс себе в жертву.

​

Очевидно, що й тато не знав, як вплинути, як привернути увагу до цих проблем в Україні, і на той час іншого виходу не бачив. Батько трьох дітей, старшій сестричці було тоді 16 років. Чудова дружина, однодумець, наша мудра, прекрасна мама - добра, порядна людина. Він у 37 років пережив інсульт і мав другу групу інвалідності, певний час не працював, але добре господарював - майстер був на всі руки, чудово малював. Написав плакат, – копія збереглася, зараз у музеї, хоч, власне, це був перший варіант, який, мабуть, не сподобався йому, бо там якісь слова були «затиснуті», і він його переписав.

​

Очевидно, що він важко виношував цю думку, і мамі сказати не міг. Коли почав  збиратися в дорогу, мама, знаючи про його хворобливий стан, питала, куди він їде. Мовчав. Мама йшла за ним, плакала. Попрощався, і в нього сльози на очах були, казала мама. Ми нічого не знали два дні. Мама дуже плакала. За той час, відколи це сталося, потім суд, мама схудла майже на десять кілограмів, вона дуже переживала. Я була трохи старша за брата, і, як могла, її втішала. Я дуже багато читала класичної літератури, і, мабуть, завдяки цьому сформувався якийсь внутрішній стержень - мені вистачало духу маму підтримувати.

​

Приїхали кадебісти, сказали, що тато зробив неблаговидний вчинок і почали обшук у квартирі. Нічого такого вони не знайшли, бо тато тоді ще не мав зв’язків із дисидентами, і забороненої літератури теж, очевидно, не мав. Те, що вважав за потрібне сховати, поклав у пакет, прикрутив на дріт і підвісив на гвіздках за шафою. А шафа стояла спинкою на кут кімнати, побачити цей пакет було неможливо.

​

Ми не розуміли, що відбувається. Знали про репресованих, про українські цінності -  тато розповідав, вірші вчили українські, дуже любили Шевченка. Усе це було, а от про свої політичні наміри він, звичайно, нам, дітям, не говорив – не тільки тому, що ми до цього ще не були готові, а й наражати нас на небезпеку не хотів.

​

10 лютого 1969 року тато зупинився біля Київського університету і за одну мить повісив на собі плакати: «Свободу діячам української культури!», «Боріться за законні права української мови!», «Без мови немає народу!»  А потім вигукнув, звертаючись до людей, які стали підходити ближче: «Хай живе самостійна Україна!»  І більше нічого не встиг зробити, його схопили і відвезли до слідчого ізолятора КДБ. Судовий процес тривав кілька місяців, батько відмовився від захисника, сам захищався. Термін, порівнюючи з тими, які отримували дисиденти, був невеликий - два з половиною роки. Може, вдало захищався, може, вплинуло й те, що це вже була не сталінська, а брежнєвська доба. Проте режим присудили суворий, у Мордовії, селище Барашево, де утримували політичних в’язнів.

​

​

«У СЕЛІ ПОШИРЮВАЛИСЯ ЧУТКИ, ЩО ВІД НАШОГО ДОМУ

ПРОКЛАДЕНО ПІДЗЕМНИЙ ХІД В АМЕРИКУ…»

​

Не знаю, чи це КДБ поширював такі небилиці, чи уже самі люди нафантазували. У селі поширювалися неймовірні чутки: що ми шпигуни, що від нашого дому прокладено підземний хід в Америку… А ще казали, що під кущем винограду у нас закопана рація, що діти вчать німецьку мову і готуються до роботи шпигунами. А я взагалі німецької мови не знала, ну, може, з десяток слів від тата, бо вчила англійську в школі. Люди мудріші й добріші уникали якихось розмов, розпитувань, не ображали, а були й такі, що в очі могли кинути: «Твій батько - шпигун!» Це було і боляче, і неприємно, тим паче, що не знаєш, як відповісти.

 

Вчителі теж по-різному ставилися. Одні – терпимо, з повагою. А бути й такі, що намагалися хоч якось уколоти. Я вчилася на «відмінно», але був такий момент, коли ледь не кинула школу. Від двох учителів такої образи зазнала, що мама змушена була йти і з’ясовувати ситуацію. Хоч я була активною, брала участь у різних заходах і мала добрі стосунки з однокласниками і ровесниками.

​

Із татом ми листувалися, йому дозволялося написати тільки два листи на місяць, а ми писали частіше, підтримували його. Татова мама, моя бабуся, дуже переживала. Бо це сприймалося, як  ганьба: «Микола сів у в’язницю». Ніхто ж не розбирався. Казали: «От тобі й розумний Микола!» Бабуся гнівалася на батька за те, що покинув трьох дітей. А от ми, діти, ніколи на батька не мали образи. Ми знали, що тато йшов за справу, були впевнені, що він нічого поганого не замислить і нічого поганого не міг вчинити. Ніколи й мама йому за це не докоряла.

​

Коли, до речі, він перебував в ув’язненні, значно розширилося коло його однодумців. Він долучився до людей, спілкування з якими було для нього великою школою. У той час там відбували покарання Левко Лук’яненко, Даніель Синявський, батько спілкувався з правозахисниками із Прибалтики, із Кавказу. Розповідав, що інколи спалахували між ними суперечки  релігійного і політичного змісту. Говорив так: «От хороша людина, освічена, інтелігент, але шовініст, і нікуди від цього не дінешся»  – це про росіян. Як не згадати у цьому зв’язку влучну фразу Володимира Винниченка про те, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання?..

​

Батько сидів із чоловіками з Західної України, яких у 16-17 років ув’язнили на 25 літ за участь в ОУН, в УПА. Хлопчики 17-річними потрапили у в’язницю і прожили кращі роки свого життя там. Серед них був Петро Самохвал, про якого тато дуже добре згадував. Казав, він не встиг ніякої освіти отримати, але була в ньому природжена делікатність, була вихованість, він навіть у тих умовах підтримував чистоту, наскільки це було можливим.

​

Ще батько розповідав, що тюремне начальство намагалося провчити політичних руками кримінальних злочинців, але політв’язні змогли так самоорганізуватися, що кілька разів дали відсіч кримінальникам і ті вже їх не чіпали. Тата теж кидали  за непослух у камеру до кримінальних злочинців, очевидно, щоб налякати, але обійшлося, вони ще й з повагою до нього ставилися. Ось збереглася тюремна характеристика на батька, негативна – «не хоче брати участь у  культурно-масових заходах, вдавався до голодування».

​

Коли тато повернувся із ув’язнення, на ньому була роба і він мав велику бороду. На фотографіях є це його зображення: всі політичні в’язні носили бороди і цим відрізнялися від кримінальників. Це ніби така візитна картка… У батька була довга борода, і він дуже постарів за ці два з половиною роки. У руках тримав величезний дерев’яний саморобний чемодан із рукописами – у мене й досі лежать переписані зошити. Хтозна, як йому діставалася та література. Причому у нього був каліграфічний почерк, але, коли він хотів зашифрувати, писав так, що тільки сам міг розібрати. Навіть ми не могли прочитати.

​

Він згадував, як із цією бородою і з цим чемоданом йшов Києвом, і люди, які зрозуміли, хто перед ними, схиляли голову і кивали. А для села це була дивина: Микола Береславський вернувся, та ще з такою бородою і в такому одязі! Тато себе почував дискомфортно, бо йому не вистачало спілкування. Не те щоб усі кололи очі – ні! Хоча були й такі випадки. На роботу хотів влаштуватися, але для нього це була проблема, як і для багатьох судимих, тому він підробляв сторожем, але дуже добросовісно працював. Цілу ніч ходив, хоч і хворий, не міг дозволити собі сісти, десь заховатися - будь-яку роботу, починаючи з того, як він заточував олівець, робив акуратно і педантично.

​

На той час старша сестра навчалася в Дніпропетровську, мені теж прийшла пора вступати -  якраз у 73-му році я була випускницею, а через два роки брат закінчував школу, і  батьки вирішили: якщо ми хочемо бути вкупі, родиною, то треба переїжджати у місто. Татові, звичайно, хотілося сюди ще й тому, що тут  були люди його кола і він сподівався знайти однодумців.

​

І от в 1974 році ми переїхали. Спочатку мали певні проблеми з житлом, але головне -  він справді познайомився з багатьма людьми, з якими потім вступив у Народний  Рух, у товариство «Просвіта». Та й вся наша родина з самого початку і в Русі була, і в «Просвіті». Серед нових татових знайомих було немало людей, які відсиділи у в’язницях. У наш дім були вхожі відомий дисидент, правозахисник, поет Іван Сокульський із дружиною Ориною Василівною, художник Сарма-Соколовський, який також був в ув’язненні. Талановитий чоловік - і малював, і бандури робив, і поезії писав. У мене є його копія картини народного художника України Михайла Божія «Думи мої, думи…» Із Миколою Сарма-Соколовським тато постійно листувався, він до нас в гості приїздив, і батьки в нього були. Ще - поет Володимир Сіренко, який також зазнав ув’язнення. І Петро Розумний, теж з того кола людей. Родина Олександра Кузьменка: це палкий патріот, запальний, шевченкознавець, удвох із дружиною  відбували покарання в таборах, вона розповідала, як за коси її підвішували, як у воді холодній довго примушували стояти…

​

Пам’ятаю, Віктор Клименко разом з Приходьком (імені цього чоловіка вже не згадаю) після звільнення до нас додому приїздили. Дружина Левка Лук’яненка - Надія - була у нас в родині, поет і перекладач Гаврило Прокопенко, Василь Сірий, вчитель географії, який сповна зазнав на собі тортур каральної психіатрії і  до своєї смерті очолював наше Товариство репресованих та політв’язнів.

​

Особливо тепло хочу згадати Олексу Тихого, якого посадили за те, що він збирав рукопис-цитатник висловлювань про мову, про значення мови в житті людини - не тільки української, а мови взагалі. Він оббивав пороги, просив, щоб це надрукували, починав у високих кабінетах цитувати Маркса і Енгельса, а йому потім інкримінували спотворення радянської дійсності. Сам він із Донеччини, помер в ув’язненні, як і Василь Стус, як і Юрій Литвин. Прах усіх трьох був перевезений у 1989 році з Уралу до Києва і перепохований на Байковому кладовищі.

​

От скажіть мені, за який злочин Олексу Тихого покарали? Батько ще розповідав, що сидів разом з ним учитель географії, який також не міг зрозуміти, за що його ув’язнили. Чоловік вголос говорив про те, що у нас в країні нераціонально використовуються корисні копалини, природні ресурси. Виявляється, цього було достатньо, щоб пришити людині якусь диверсію…

​

Коли Горбачов оголосив перебудову, одразу дуже активізувався український рух. На повний голос заговорили про українське державотворення викладачі, письменники, журналісти, митці. Серед них письменник Володимир Заремба і журналіст Сергій Довгаль, художник Іван Шулик, які стояли біля витоків Руху і «Просвіти», моя викладачка з університету Поліна Мишуренко, викладачі Микола Дніпренко, Володимир Рибалко, Анатолій Поповський, журналіст Борис Ковтонюк, який, я знаю, збирає інформацію про діяльність товариства «Просвіта» і про Народний Рух.

​

Іван Сокульський брав безпосередньо активну участь у цьому процесі. Щопонеділка ми збиралися біля пам’ятника молодому Шевченку, що біля театру, і вже в обличчя знали, хто там від влади, хто із органів – люди, які відслідковували ці зібрання. Були й побиття - одного разу на нас нацькували ветеранів-афганців, і провокаторів підсилали, які проголошували неприйнятні гасла. Тато відвідував такі заходи, але він не був оратором, перед широкою аудиторією губився. До нього підходили молоді люди, студенти, просили матеріали для якихось робіт. Отак йому легше було спілкуватися. Здоров’я не дозволяло побувати скрізь, куди запрошували, от, наприклад, на Всесвітньому конгресі українських політв’язнів. Він багато писав. Я просто дивуюсь, як в нього все це в його голові вміщалося. Ми виписували енциклопедії, словники. «Коротка історія релігії», «Історія математики» - його все цікавило. Отак щоб він сидів весь час і читав, – такого не було.  Мав феноменальну пам’ять, багато знав. Був цікавим співрозмовником, вивчав не тільки історію України. Спитай щось з історії Франції, Німеччини – без підготовки розкаже… Може, дещо категоричним був у судженнях, інколи ми навіть сперечалися, бо мали різні погляди на якісь речі, але згодом, коли я набула вже більшого досвіду, він частіше прислухався до моєї думки і ми знаходили спільну мову.

​​

​

«ЧОМУ УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАСТІЛЬКИ ВАЖЛИВЕ ДЛЯ РОСІЇ?»

​

Що таке Україна? Це Божий дар! Родюча земля, гарний клімат, у нас все є. Ми - самодостатні. І що характерно: українці ніколи не посягали на чужі землі. Так, ми воювали в складі чужих армій, але ніколи не прагнули чужих територій. Ми – хлібороби. А коли тобі треба сіяти, орати, коли в тебе дозріває хліб, тобі ніколи, як кочовикам, гасати по сусідах. У нас із росіянами різна ментальність.

​

У них вона формувалася дещо інакше. Там (і це не тільки моя думка, достатньо почитати історика Ключевського) -  великий конгломерат, який сформувався у колишньому васалі Золотої Орди, де переважає кочовий інстинкт. Легше жити за рахунок когось. Ви знаєте, що росіяни понаписували на парканах на захоплених територіях?  «Кто вам позволил жить лучше, чем мы?»

​

«Хто вам дозволив?..» Оця заздрість, оце бажання заволодіти… Я пам’ятаю плакати, з якими виходили на вулиці росіяни після розпаду Радянського Союзу: «Ельцин, заставь хохлов кормить Россию!» Це я своїми очима бачила, по телевізору показували. Тобто, нікуди оцей кочовий інстинкт не подівся.

​

Українська земля, українські ресурси, українська робоча сила завжди для Росії була важлива. У своїх монографіях про імперську політику і великодержавницьку психологію московитів батько цитує і Петра I, і Катерину II.  Сутність імперії незмінна: нам треба, щоб ви нас боялися! Така психологія…

​

А тепер ми розправили плечі і заявили про свою самобутність -  не тому, що ми кращі чи гірші за них, ми - самодостатні, ми не хочемо бути нічиєю копією. Нічиїм меншим братом. Ми не хочемо бути копією російського чи якогось іншого народу, ми спираємося на свої древні корені. Кожен народ має і позитивні, і якісь негативні сторони. Але ми хочемо бути собою. І за це нас тепер знищують. Не знаю, чи можна колись їм пробачити, навіть дотримуючись  християнської моралі і знаючи, що треба прощати все. Але зараз відчуття такого прощення в душі немає.

​

І прокльонів немає, а є просто звернення до Бога: Господи, встанови свою справедливість! Такої війни, з такою величезною кількістю зброї, ще не було. А ми живемо, а ми ворушимося, а ми народжуємо, а ми вирощуємо. Дивіться, ми не знаємо, коли й куди снаряд прилетить, а в кожному дворі квіточки садять, ворушаться - це зовсім не так, як у Росії. Ми живемо перемогою, ми живемо надією на перемогу, ми навіть не допускаємо думки про те, що зазнаємо поразки. Зараз надзвичайно важко нашим Збройним силам, і чужих дітей там немає -  там всі наші і всі свої. Ми молимося за всіх і за кожного. У мене он лежить великий список імен - за цих хлопців молимося щовечора.

​

Мій старший син пішов на другий день у військкомат, на третій день його забрали, пішов добровольцем. Був 14 місяців у Національній гвардії, а потім у дружини стався рецидив важкої хвороби, їй понизили групу,  і він повернувся, на законній підставі, її доглядати, донька ще неповнолітня була. Молодший вдома. Переніс шість операцій на нозі, хоча частково придатний. Але це не означає, що діти мої завтра можуть не піти в армію. Моє серце розривається, тому що, як кожна мама, боюся за свою дитину, і як жінка, яка знає, що чужі діти там і матері їх люблять не менше, ніж я своїх синів люблю, я не можу сказати їм, щоб ховалися за чужі спини. Коли позавчора отримала звістку, що загинув один із моїх кращих учнів, я проридала цілий вечір, а на ранок колега пише, що це помилкова звістка. Для мене це така радість була, я молилася: «Господи, спасибі, що це так». Але ж скільки, скільки загиблих…  Йдеш  цвинтарем, зупиняєшся біля могил хлопців, схиляєшся, подумки подякуєш, поговориш…

​

Це  глибока філософська тема: чому ми маємо сьогодні те, що маємо, і чому ми не всі однаково свідомі? Очевидно,  це результат багаторічної пропаганди, яка у будь-який період імперського буття вкладалася у голови настільки активно українцям, і  не тільки українцям, а й жителям інших союзних республік, але українцям найдовше. Ми найдовше були під п’ятою, і це не могло не позначитися на свідомості людей. Треба враховувати й те,  що періодично найбільш свідомих і найбільш розумних, найбільш патріотичних система винищувала і таким чином вкладала в інших генетичний страх. В одних - бажання вижити, в інших - підлаштуватися під систему. Навіть маленька дитина, коли вона починає обманювати і боїться, що її покарають, вона щось вигадує, викручується, шукає собі якийсь захист у брехні. Так це відбувалося і з нами. Подвійні стандарти, нещирість. Часом українців звинувачують у лукавстві, у тому, що вони не завжди говорять те, що думають. Система так виховувала і спонукала до цього.

​

Інтелігенція планомірно винищувалася. Якщо навіть не на смерть карали, то ув’язнювали, замовчували і так подавали, що найбільші наші патріоти і герої ставали ворогами народу. Пригадайте гоніння на Мазепу - з освіченої людини, мецената, патріота зробили ворога. Всі патріоти, на кого б ви не поглянули з найдавніших часів, були ворогами імперії, а подавалися як вороги народу. Пам’ятаю, в університеті викладач говорив про Василя Симоненка, одного з моїх улюблених поетів: «А в Симоненка все-таки є націоналістичний душок у поезіях». Ця планомірна політика проводиться й зараз на окупованих територіях.

​

А в чому винні ми? А ми винні в тому, що роз’єднані. Якби у нашому історичному минулому були тільки герої і не було зрадників, то ми не були б у такій ситуації, в якій опинилися сьогодні. Зрадники і амбіції заважали і козацькій старшині, яка сварилася між собою, і в наступні часи.  

​

Нам постійно нав’язували ярлики: одних називали «бандерівцями», других «москалями»,  нас ділили по Дніпру, і не тільки по Дніпру. Але незважаючи на те, хто, скільки часу й під ким був – під Польщею, під Австро-Угорщиною чи під Москвою -  ми не втратили відчуття, що ми один народ. І от зараз це особливо відчули.

​

Сьогодні на фронті поряд з українцями і кримські татари, і росіяни воюють, і чимало людей інших національностей. Хай вас не дивує те, що у нас багато  говорять про націю. Бо це зараз важливо, нам треба відтворити свою ідентичність. Тому й національне виховання набуває першорядного значення. Але треба виховувати і толерантність, і повагу до інших. Ще раз кажу: отам, на передовій, пліч-о-пліч стоять за нашу землю не тільки україномовні, і не всі – люди однієї віри. Але всі вони живуть на цій землі, люблять її і  життя свого заради неї не шкодують.

​

Мій батько теж стояв на тому, що ми повинні шукати не протистояння, а єдності  - у цьому наш порятунок і в цьому наша сила.  От і я думаю: Господи,  як важко, але в цьому горнилі, очевидно, ти маєш якийсь Божий промисел свій - щоб ми об’єдналися.

​​​​​​​​​​​

​