Дмитро КАРАН,
капелан Збройних Сил України:
«ОСЬ У ЧОМУ ПРИЧИНА ЦІЄЇ ЕКЗИСТЕНЦІЙНОЇ ВІЙНИ – МИ НЕ МАЄМО ПРАВА ІСНУВАТИ, БО ВОНИ НАЗВАЛИ СЕБЕ НАМИ. А ЯКЩО Є МИ, ТО ВОНИ ТОДІ ХТО?»
Я протоієрей, раніше служив священником у Свято-Покровській Подільській церкві міста Києва. Це православна церква України, наша помісна церква, яка утворилася у 2018 році, а на початку 2019-го отримала Томос від Вселенського Патріарха. В церковній структурі займаю посаду заступника голови Синодального управління військового духовенства Православної Церкви України.
Василь МИЩУК (Дніпро, Україна):
«МОЖЛИВО, ЦЯ ВЕЛИКА ВІЙНА І ПОСЛАНА БУЛА,
ЩОБ ТІ, ХТО ПОСМІХАВСЯ, ПОЧУВШИ ПРО АТО, ПОБАЧИЛИ БУЧУ…»
"Я своїм родичам казав: «Ваші «галочки» в бюлетенях обернулися хрестами на цвинтарах». Племіннику, коли дізнався, за кого він голосував, кажу: «А ти не думаєш, що та біда страшна прийде до тебе, от сюди, в цю хату батьківську, де я народився, в якій ти народився?» Він сміявся - хі-хі, ха-ха: «Дядьку, що ти таке розказуєш? Кому потрібні села херсонського степу?» Тепер сам побачив, кому потрібні, прийшлося тікати, добре, що встиг вивезти сім'ю".
Іван КАТЬКАЛО,
священник Православної Церкви України:
«КОЖНА ЛЮДИНА ПОВИННА ВЧИТИСЯ
СЛУЖИТЬ ІНШИМ»
Моя родина мала мудрого дідуся, тому в Голодомор у нас ніхто не помер з голоду. Пухли, але померти ніхто не помер. Дідусь взяв ще й у сестри дочку і у брата сина до себе, своїх семеро, тобто дев'ять дітей, крім дорослих, - всього 11 чоловік було в родині. І ніхто з них не помер. Але як вони виживали? Дідусь у погребі викопав яму і закопав туди зерно. Коли шукали – кругом штрикали землю і нічого не знайшли. Дідусь завів у родині ще й таке правило: хто ходить на роботу – той їсть хліб чистий і два рази на день, а хто не ходить - їсть хліб з листочками, з корінцями, з усілякими домішками один раз на день. Ті, що їли раз на день, попухли, але все-таки вижили.
Микола БЕНДЮК,
керівник арт-кластера Острозької академії,
художник-реставратор (м. Рівне):
ІЗ ДІДА-ПРАДІДА МОЯ РОДИНА БОРОЛАСЯ
ЗА НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНУ
Уся моя родина була в УПА, в радянській армії не було нікого. За незалежну Україну постраждали мої діди, баби. У 43-му діда, по материній лінії, розстріляли німці, а хату, разом із бабою, спалили – за зв’язок з УПА. Мама у три роки сиротою залишилася й змушена була по родичах ходити. Так само й по батьковій лінії. У Дермані червоноармійці, в основному це були війська НКВС, вночі, перед битвою під Гурбами, оточили хутір мого діда й підпалили хату.
Валентина ВЛАСЕНКО
(Дніпро, Україна):
«ЛЕЖАВ, ПОКИ Й ОПУХ, І НЕ ВСТАВ,
ПОКИ Й НЕ ВМЕР»
Внаслідок примусових хлібозаготівель та політики колективізації, що проводилася радянською владою в Україні, взимку 1931-1933 років у багатьох колгоспах конфіскували навіть продовольче зерно. Це призвело до масового голоду, жертвами якого стали мільйони людей. За оцінками українських істориків, в Україні від голоду у 1930-ті роки загинули майже чотири мільйони людей. Відкрито про Голодомор заговорили вже після розпаду Радянського Союзу. Вчителька з міста Вовчанська Харківської області Олександра Радченко у 1945 році отримала десять років таборів за дискредитацію СРСР – у тридцяті роки вона вела щоденники, де описувався Голодомор у Харківській області. Частина щоденників була опублікована лише у 2007 році у книзі «Розсекречена пам'ять».
Марта ГРИЦЯК, Тарас РОМАНЮК,
дочка й онук Євгена Грицяка, одного з керівників повстання в Норильських таборах 1953 року
(село Устя, Коломия, Україна):
«ПОВСТАННЯ В НОРИЛЬСЬКУ, ВОРКУТІ І КЕНГІРІ – ЦЕ, ВЛАСНЕ, ПОЧАТОК КІНЦЯ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ»
Ми бачимо, що Росія досі не полишає спроб знищити Україну. Ми розуміємо, що це - знищення, а не просто окупація чи якесь там приєднання. Намагаються стерти саму пам'ять про існування України. Але ми боремося і віримо, що Україна буде вільною від російського ярма, що українці будуть серед європейських народів представляти свою культуру, свою мову і ті цінності, які в нас були, є і будуть.
Василь ДУДКО (Дніпро, Україна):
«З НАШОГО СЕЛА БУЛО ВИСЛАНО 68 РОДИН»
Я народився 17 червня 1958 року, табірний пункт номер три, Зейський район Амурської області, Російська федерація. Мої батьки були репресовані, коли масово з заходу України на Далекий Схід вивозили сім’ї українців. Моїх батька й матір, разом із дідом і трирічною Анною, моєю старшою сестрою, вивезли в Амурську область. У дорозі сестра захворіла і ледь не померла. Таким чином, двічі вона вчилась ходити – після народження і після своєї хвороби. Два місяці їхали в дорозі, холодно. Репресована була вся родина.
Іван ДРЕМЛЮГА,
голова обласного товариства політичних в'язнів і репресованих, голова регіональної комісії з реабілітації
при Дніпропетровській обласній адміністрації:
«НАМ Є КОГО ПОСТАВИТИ НА П’ЄДЕСТАЛ»
В результаті того масового виселення - розкуркулення, а потім і сталінських репресій - кількість населення в Україні різко зменшилася. І зараз демографічна криза до нас катастрофічно наближається. Тому про репресії треба говорити, треба про них пам'ятати і, найголовніше, робити висновки з історичного минулого. Без своєї держави нація не виживе!
Жанна КРИЖАНОВСЬКА,
донька політв’язня Миколи Береславського:
«ЯК ЖЕ ТАТО ЗВАЖИВСЯ НА ТАКИЙ ВІДЧАЙДУШНИЙ КРОК,
ЯК САМОСПАЛЕННЯ?»
Звикли вважати, що наші патріоти здебільшого із Західної України. Але ж і Левко Лук’яненко, і В’ячеслав Чорновіл – провідники української ідеї, якраз були не з Галичини, а з Центральної України. Тато фактично був з Південної України. І хочу наголосити, що національна свідомість мого батька формувалася не стільки в родині, - мати його була звичайною сільською жінкою, сиротою, батько мав освіту, дід по батьковій лінії був теж освіченою людиною, – але от саме національну свідомість сформували вчителі, які викладали в їхній школі, і вони були не місцеві.
Едуард АНДРЮЩЕНКО,
історик, автор книги «Архіви КГБ. Невигадані історії»
(Київ, Україна):
"РЕПРЕСІЇ 30-Х РОКІВ — ЦЕ НЕ ПРО ЛОГІКУ, А ПРО СТРАХ І ХАОС"
«Спецслужба КГБ, як будь-яка інша спецслужба, перед тим, як арештувати, за людьми стежила, прослуховувала приховано, фотографувала, здобувала інформацію від агентури в оточенні тієї чи іншої людини, яка їх цікавила. І оце все це утворювало оперативні справи. Спочатку вони називалися справами-формулярами, потім назви мінялися».
Дмитро СИНИЦЯ,
сільський учитель, пенсіонер (Дніпро, Україна):
«ТВІЙ СПРАВЖНІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ, - КАЗАВ МЕНІ ТАТО, - ДЕНЬ СМЕРТІ СТАЛІНА»
Я, Синиця Дмитро Дмитрович, народився у Воркуті, посьолок (тобто селище) Октябрьський, Комі АРСР, 13 березня 1956 року. Лікарня, в якій я народився, виконувала подвійну функцію: обслуговувала в'язнів, а також вільнонайманих, яких було в 4-5 разів менше. Тобто це була тюремна лікарня. Тому можна сказати, що народився я в тюрмі. Батьки мені нічого такого не розповідали, це вже в дорослому житті з'ясував, як підняв усі документи.
Олена ЛEГОСТАЄВА, Калерія ПОПОВА,
Державний архів Дніпропетровської області
(Дніпро, Україна):
"КАЖУТЬ, ЩО У «СПРАВАХ» ЗБЕРІГАЄТЬСЯ
НЕ ЛИШЕ ІНФОРМАЦІЯ,
А Й ВАЖКА ЕНЕРГЕТИКА"
"Ми виконуємо цю роботу на двох книжкових сканерах. Щодо репресованих, то тут маємо 11000 справ, а загальна кількість трохи перевищує 1 мільйон 700 тисяч. На сьогодні оцифровано ще дуже мало – менше 0,5 відсотка. Бувають справи на два-три томи, в якійсь справі фігурують одна-дві людини, а, буває, відкриваєш - а в ній список на 50-60 осіб, по кожній особі треба заповнити анкету, оцей мартиролог - 27 стовпчиків і в кожний занести певну інформацію".
Юра Астахов (Бостон, США),
син одного з основників товариства інвалідів у СРСР, Юрія Георгійовича Астахова, інваліда першої групи (у 1941 році в трирічному віці під час бомбардування Москви отримав травму хребта, ускладнену кістковим туберкульозом, що призвело до паралічу ніг):
Що означало жити в Радянському Союзі
в родині, де є інваліди?
А життя було дуже непростим, тому що будь-який рух для батька був проблемою. Щоб піднятися з підлоги на крісло, потрібно було стрибнути. Це був такий фізичний труд. Але це навантаження точно так само лягало на маму, на мене. Скільки інвалідів, які жили на другому поверсі, не виходили на вулицю роками. Коли я став постарше, я їх просто носив на собі. Пам'ятаю, як нам з татом хтось подарував квитки в Кремлівський палац з'їздів, і ми намагалися припаркувати машину, але біля Кремля це було заборонено, і я півтора кілометра тягнув тата на спині, щоб дістатися до Кремля.
