​​​​​​​​​​​​​

Я протоієрей, раніше служив священником у Свято-Покровській Подільській церкві міста Києва. Це православна церква України, наша помісна церква, яка утворилася у 2018 році, а на початку 2019-го отримала Томос від Вселенського Патріарха. В церковній структурі займаю посаду заступника голови Синодального управління військового духовенства Православної Церкви України. Це департамент, який займається  вихованням капеланів з числа священників, які могли би йти і працювати військовослужбовцями, капеланами у Збройних Силах України, в прикордонній службі і в різних силових структурах України. З початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації, пішов у добровольчий батальйон «Вільна Україна»[1] капеланом-волонтером. Після гарячої фази і звільнення Києва наш батальйон вирушив на південь, і аж до листопада я перебував на Миколаївщині, поки не отримав мандат на право звершення капеланської служби у Збройних Силах та силових структурах України. З цим документом я пройшов мобілізацію через військкомат і потрапив у військову частину. Зараз - лейтенант капеланської служби Збройних Сил України.

​

Ще наприкінці минулого століття наш владика Фастівський і Подільський Володимир започаткував традицію прощ на Соловки. У 1994 році він звершив першу таку прощу з нашими парафіянами - поминали там українців, поставили пам'ятний хрест, щоб вшанувати полеглих за Україну і за віру. Так було на ньому написано. Правда, той хрест через дев'ять днів московські монахи збили і спалили, і думаю, що тільки за цей надпис. А вже пізніше такі поїздки посали підтримуватися на державному рівні, і в 2011 році і в 2012-му я їздив. А в 2013-му не поїхав, і це була якраз крайня – молитовна, така, як проща, - поїздка нашої делегації на Соловки[2] і в Сандармох[3].

​​​​​​​

У тих поїздках ми весь час молилися за упокій, у нас були списки людей, які загинули, згадували їх поіменно, згадували й тих, чиї  імена ми не знаємо. Звичайно, спілкувалися із делегаціями з інших країн, щоби відстояти українську позицію, бо традиційно Росія намагалася затирати весь час і українську делегацію, і оті величезні жертви, які українська інтелігенція понесла в часи репресій. Ми прагнули вести просвітницьку діяльність. Приїжджали делегації з Польщі,  Росії,  Молдови - ми намагалися працювати з усіма.

​

Що пов’язує репресії тих часів із нинішніми, які чиняться на тимчасово окупованих територіях? І ті, і другі пов’язані з країною, яка їх здійснювала і здійснює, – з Російською Федерацією, яка раніше була Російською імперією, а ще раніше Московським царством. Назви міняються, а країна – ні. Вона вкладає величезні гроші і у голлівудські фільми, щоб там обов'язково згадали «великую русскую культуру», Достоєвського, - якась американка, не знаю, чи читала вона Джека Лондона, але обов'язково має прочитати Достоєвського,  і  п’ять хвилин монологу про те, як вона вражена прочитаною російською літературою. Тобто нам намагаються показати, що вони людяні, що вони цивілізовані, що вони європейці.

​

Колись Петро заставив їх збрити бороди і надіти перуки, а вони як були варварами, такими й лишилися, власне кажучи. Хоч надівають краватки, говорять про якусь велику культуру, платять шалені гроші засобам масової інформації в Європі  й Америці, купують їхніх політиків тільки для того, щоб показати своє нібито європейське, людяне обличчя. А насправді натура залишається та сама, що була за часів Івана Грозного, що за Петра першого, який катував українців, розпинав і на плотах спускав по Дніпру, а в Батурині[4] ловили дітей і  піднімали на штики.

​

Такі вони й зараз, абсолютно не змінилися. Це знаємо тільки ми, тому що з ними воюємо вже три сотні років. А що було в часи Української Народної Республіки? Вони зайшли в Київ на два тижні і понад три з половиною тисячі  українців розстріляли й вивезли вагонетками[5].

​

Це той народ і та державна репресивна машина, які працюють на знищення інших народностей, на підпорядкування імперській цілі. А українців вони прагнуть знищити ще й тому, що свого часу вкрали історію Русі, тобто України, вони зробили її своєю історією, для них Київ «мать городов русских», хоча він ніколи ні матір'ю, ні батьком для них не був. Київ - не їхнє місто. І тепер ми для них, як кістка в горлі, бо якщо існують українці, які живуть у цьому Києві і на цій території, то хто ж тоді вони самі? В такім разі для них немає визначення.

​

А чому б не визнати себе нащадками Великого Чингісхана, який завоював півсвіту? Власне, ця імперія досі тримається у тих же межах і з тим адміністративним устроєм, і ця система є такою ж  жорстокою, якою вона була  за тих часів. Очевидно, через цю жорстокість вони й не хочуть визнавати цю історію своєю. Вирішили взяти нашу, історію Київської Русі, чи просто Русі давньої, –  з  хрещенням, зі святинями, притягнути до себе і європейськість, і освіченість.

​

От у цьому причина екзистенційної війни: ми не маємо існувати, бо вони назвали себе нами. А якщо є ми, то вони тоді хто? І щоби назватись нами, нас треба знищити або асимілювати, або ще щось із нами зробити: вивезти дітей, перевиховати, хто не погоджується, вбити, як вони вбивалися під час репресій. Тобто це продовження давньої політики репресій і знищення. Я по Сумщині багато їздив: де вони заходили, першим ділом складали списки тих, хто українські культурні осередки підтримував, хто воював в АТО, тобто патріотів. Їх у першу чергу вони знаходили і знищували. Тобто це -  цілеспрямовані репресії. Це не випадковість, такими у ставленні до нас вони були завжди.

​

Ми, хто не був в окупації, знаємо про катування від людей, які пережили це і залишились живими, або від їхніх родичів. Щоб показати світові справжнє обличчя катів, якими є росіяни, треба йти до самих свідків злодіянь або до їхніх родичів, щоб отримати інформацію від них. Наша влада не дуже афішує цю інформацію - не знаю, з яких причин. Але весь світ має знати, що росіяни - це м'ясники, вони кати, ними були, ними лишаються. Не можна їх відбілювати, не треба розказувати про якусь велику російську культуру. Її не існує.

​

Хто пройшов Донбас, хто воював там - усі знали, що буде війна, тому що росіяни вже тоді показували, що хочуть просто знищити нас як державу, як націю. Мені якось нагадали, що чи то в якомусь інтерв’ю, чи то в приватній бесіді я говорив, що буде велика війна і нам треба до неї готуватися. Такі настрої були серед військових, серед тих, хто воював і був там. І замість того, щоб людей мотивувати на захист своєї землі, все робилося навпаки. Як і зараз. Усі ці мобілізації такі штучні, всі ці страшилки про ТЦК… Демотивація людей йде повним ходом, і люди на це купилися. В нас немає вільних засобів масової інформації в Україні, є єдиний марафон - їздять людям по вухах, а люди вірять. Добалакалися до того, що більшість населення вже не хоче йти захищати батьківщину свою. Тягнуть лямку ті, які пішли добровольцями, ними перекривається все - це важко.

​

Щодо Української Православної Церкви, як вона себе називає, - це така умовна назва реєстрації юридичної особи. Як кожна юридична особа в Україні, вони мали зареєструватися -  як фірма, як будь-яка громадська організація. От вони зареєстрували свою релігійну організацію і назвали її УПЦ - Українська Православна Церква. Насправді всі храми, всі єпархії є безпосередньо в тілі єдиної російської православної церкви. Якщо зайти на російський сайт, то можна побачити, що всі єпархії – ті, що називаються УПЦ, -  перебувають у складі російської православної церкви: Київська єпархія, Білоцерківська і далі за списком -  тобто вся Україна там. І храми так само.

​

Через те свого часу була велика кількість заслана ФСБешників у рясах в Україну, які очолили обласні єпархіальні управління, очолили благочиння, тобто районні центри, і відповідно скрізь спускалась однакова установка: діяти виключно на те, щоб людей агітувати за відновлення так званого «единства». Мовляв, і ми, і ви православні, відповідно ми один «русский» народ.  І на цій базі відбувалася агітація, в тім числі за російських політиків, щоб вони підтримували російську православну церкву в Україні. Певні техніки впливу, які розроблені на Луб'янці і якими активно користуються спецслужби, запроваджувалися і в храмах. Тобто люди перебувають під дією отих технік впливу на психіку. І через те дуже важко їм вийти з-під того ковпака, яким є агітація російської православної церкви в Україні.

​

Ну і плюс сильне лобі російське тут, в особі Новинського[6], який платить гроші, по 600 € платять священникам, щоб вони не переходили. Тобто громада перейшла, а священник – ні. Гроші від Новинського отримує, а каже, що «з митрополії», не служить, сидить собі і зображає «ганімого». А всім розказують, що в Україні репресії проти церкви - це один момент. Другий  - це те, що у нас багато проросійських політиків, які підтримують УПЦ. Скільки років уже йде мова про перейменування УПЦ на «РПЦ в Україні». Хай би вже вони називалися тими, ким є насправді. Досі це питання не вирішене, бо проросійські політики і чиновники покривають російську церкву.

​

Ота п'ята колона буде нищити Україну доти, поки кожен з нас не буде сповідувати ідею державності. Поки кожна людина в Україні не стане державником по мисленню по-своєму, важко буде щось змінити. І поки не зміняться суспільні настрої, ми не матимемо якісної влади, яка могла би вивести Україну з цього замкнутого кола, у якому ми крутимося між Заходом і Росією.

​

Я зараз з'являюся в церкві, в центрі старого Подолу в Києві, коли мене відпускає моє нинішнє керівництво на певний час. Військкомат надав відповідний документ для парафії. Вже 10 років для мене йде війна. Почалася з Майдану, а продовжилася Донбасом - на Донеччині, на Луганщині, усі ці роки на ротації був з військовими. Коли я їхав на Донбас, то знав, що це дорога в один кінець…

​

[1] Добровольче формування «Вільна Україна» діє на підставі Закону України «Про національний спротив» і є складовою Сил Територіальної Оборони.

​

[2] Соловки - група островів у південно-західній частині Білого моря при вході до Онезької затоки. Відомі за царських часів як місце заслання; за радянської влади - як перший концентраційний табір. У 1920-му на Соловецьких островах створено спеціальну систему таборів – «Соловецький табір особливого призначення» (Соловецкий лагерь особого назначения, СЛОН). Пізніше перейменовано на Управління Північних Таборів Особливого Призначення» (Управление Северных Лагерей Особого Назначения,  УСЛОН).  Серед в'язнів на Соловках було чимало українців, більшість яких там і загинула. Наприкінці 1938 р. в'язнів вивезено до інших таборів (доля майже всіх їх  невідома), а Соловки перетворено на військово-морську базу. З 1949 р. Соловки стали місцем ліквідації інвалідів Другої світової війни.

 

[3] Сандармох (рідше Сандормох) - лісове урочище в Медвеж'єгорському районі Республіки Карелія, за 19 км від м. Медвеж'єгорськ, неподалік від м. Повенець, де на площі 10 гектарів у 1930-х роках органи НКВС розстріляли понад 9500 осіб 58 національностей. Серед жертв - переважно спецпоселенці і в'язні, які будували Біломоро-Балтійський канал, а також із Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, жителі навколишніх сіл. Усього на цій території виявлено 236 розстрільних ям. Усіх розстріляних згодом реабілітували й визнали жертвами сталінського терору.

 

[4] Батуринська різанина - каральні дії московських військ із захоплення і знищення столиці гетьмана Мазепи - Батурина і його мешканців, що були проведені 2 листопада (13 листопада) 1708 р. Московські війська вирізали та випалили всіх мешканців міста, незалежно від віку і статі. За різними оцінками, загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. Саме місто пограбували, в тому числі і православні храми, а потім спалили.

 

[5] Штурм Києва в січні 1918 року - військова операція із захоплення міста російськими більшовиками під час першої радянсько-української війни. Тривав протягом 23 січня (5 лютого) - 26 січня (8 лютого) 1918 р. Завершився захопленням Києва військами Ради народних комісарів РРФСР та їхніми маріонетками із так званої Української Народної Республіки Рад. Уряд Української Народної Республіки (УНР) полишив Київ. При штурмі застосовувалися отруйні гази. Виконуючи наказ фактичного свого командира Михайла Муравйова, більшовицькі війська розстріляли в Києві близько 5 тис. мирних жителів. 

 

[6] Вадим Владиславович Новинський (нар. 1963, Стара Русса, Новгородська область, РРФСР) – російський та український  бізнесмен вірменського походження; олігарх, український проросійський політик, засновник БФ «На честь Покрови Пресвятої Богородиці». Протодиякон і меценат УПЦ МП (РПЦвУ). Перед початком повномасштабного російського вторгнення в Україну виїхав до Німеччини.  ​​​​​