Я народився 17 червня 1958 року, табірний пункт номер три, Зейський район Амурської області, Російська федерація. Мої батьки були репресовані, коли масово з заходу України на Далекий Схід вивозили сім’ї українців.

 

Моїх батька й матір, разом із дідом і трирічною Анною, моєю старшою сестрою, вивезли в Амурську область. У дорозі сестра захворіла і ледь не померла. Таким чином, двічі вона вчилась ходити – після народження і після своєї хвороби. Два місяці їхали в дорозі, холодно. Репресована була вся родина. Мій вуйко Дмитро отримав 25 років таборів, Норильськ будував. Разом з вуйком там була і його мама, тобто моя бабця. Моя тета, сестра матері, – та, що була зв’язковою в УПА, – у Північному Казахстані відбувала теж 25 років.

 

Репресували всю родину, як такій показовий випадок, щоб всіх настрашити. З нашого села було вислано 68 родин – 360 осіб. Це село Братишів у Тлумацькому районі Станіславської (нині Івано-Франківської) області, за сорок кілометрів від Угринова – батьківщини Степана Бандери. Тут була масова підтримка УПА. Молодь, люди старшого віку йшли в загони УПА, допомагали всіляко – носили їжу, шили одяг… Пізніше вже блокада була, в кожному в селі стояли військові, всіх перевіряли на виїзді. Це з  розповідей моїх батьків і родичів. От їдуть кіньми обробляти свої лани, – перевіряли вози, чи не везуть воду, харчі. З хуторів усіх виселили до села, щоб не було підтримки УПА. Бились, щоб незалежність здобути.

 

Наше село дуже постраждало під час війни, лінія зіткнення там проходила, його бомбили, обстрілювали артилерійськими снарядами. Село було випалено на три чверті. Моя бабця загинула на Великдень 44-го року. У той день тричі радянська авіація бомбардувала село, бо там кілька німців було. Люди сиділи у сховищах, а тут – Великдень. Як же ж, треба додому сходити, чоловік поголитися хоче, чисту сорочку вдягнути… Люди були набожні дуже. Їх відмовляли йти, а коли всі поснули, вони вибрались назовні, лише кількадесят метрів пройшли, а тут штурмовики – мою бабцю Анну на шматки розірвало. Коли все заспокоїлось, дід зібрав решки – те, що знайшов, – у снарядний ящик і поховав. Більше вже не одружився, хоча був молодий, лише 46 років йому було на той час…

 

А потім після 20 з’їзду, наприкінці 50-х, одразу ж пришла довідка про реабілітацію, багато хто виїхав до Сєверодонецька. Один поїхав, і всі слідом за ним. Кінець 50-х, початок 60-х. Мало, хто там залишився з українців. Не дозволяли їхати на Батьківщину. Була заборона, не можна і все. Приїжджали в село, звідки були вислані, немає прописки, немає роботи, нічого немає. Така була негласна установа. Я кажу зі слів своїх рідних та близьких, що така ситуація була. Моя тета була в Казахстані, там вийшла заміж, у неї народилося троє доньок. Вона теж поїхала з родиною в Сєвєродонецьк, що якраз розбудовувався, там був хімічний комбінат, і багато вивезених, коли їх звільнили, туди поїхали. В Сєвєродонецьку вона працювала на «Склопластику.

 

– Ви народились вже після цього. І вам батьки розповідали. З якого року? Коли ви дізнавалися, що ви українець, бо ви жили в Росії?

 

– Батьки нам нічого не розповідали про ті події, боялися, щоб ми в школі чи ще десь не проговорилися. А між собою шепталися… Уже під час перебудови, у 80-тих роках, ми поступово дізнавалися. У 2011 році я побував у нашому селі на запрошення взяти участь у заходах, присвячених 100-річчю знаменитого скульптора Григорія Крука.

 

Із Вікіпедії: Крук Григорій Якович (також: Григір Крук, нім. Gregor Kruk, 30 жовтня 1911, Братишів, нині Івано-Франківська область — 5 грудня 1988, Мюнхен, Німеччина) – український скульптор і графік, який працював у Німеччині. Основна тема творчості: історична доля України — понад 300 скульптур різного формату; серед скульптурних робіт «Портрет патріарха Йосипа Сліпого», «Монахиня», «Відпочинок», «Селянське подружжя».

 

Це наш родич по батьковій лінії. 31 жовтня 2011-го в селі встановили його скульптурне погруддя, відслужили молебень, присутні побували на тому місці, де було обійстя родини, воно не зберіглося, посадили там два дубки, в Народному домі відбувся концерт. Я, як один із двох родичів, які залишилися, був запрошений на цю церемонію.

 

– А як ви в Дніпрі оселились?…

 

– Вперше в Україну ми з мамою приїхали у відпустку влітку 73-го року на два місяці. Нас, четверо братів, народилося на Далекому Сході. Відвідали Сєвєродонецьк, Комунарськ – там вуйко жив, художник. З’їздили в Братишів на Західну Україну. А вже наступного року приїхали назовсім, батьки купили будинок у Сєвєродонецьку. Повертатися у рідні краї не ризикували, бо там не можна було ні прописатися, ні роботу знайти. У Сєверодонецьку я закінчив 10–й клас, вступив до гірничого технікуму в Лисичанську, провчився один курс і мене забрали до війська. Два роки служив танкістом, потім одружився і працював у копальні 12 років у Луганській області, розлучився і переїхав у Донецьк, продовжував працювати в копальні. В 2014-му, коли російські окупанти прийшли в Донецьк, перебрався до Дніпра. А коли почалася велика війна у 22-му році, сюди переїхали й колишня дружина, і донька з чоловіком та п’ятирічним онуком.

 

У 2016-му я став волонтером. Чергував у куточку відпочинку для транзитних військових пасажирів на центральному автовокзалі міста. Причетний до козацтва – Кодацька паланка, Старосамарська Сотня Війська Запорозького низового. Ми знали, що війна буде, були підготовлені організаційно. Як почалося, одразу стали допомагати: мобілізація оперативного резерву першої черги, допомога пораненим у лікарнях. Потім добровольцем пішов на трирічний контракт. Ми пройшли підготовку на полігоні і поїхали під Запоріжжя, де відправили нас на сортування, забрали зброю і сказали, що 60+ мають сидіти в тилу.

 

Так, «война – дело молодых, лекарство против морщин», як співав Цой. Тому ми тут сформували роту контрдиверсійної боротьби, виловлювали диверсантів, шпигунів, допомагали у формуванні 108-ї та 128-ї бригад територіальної оборони на початках. Потім заснували навчальний центр з військової підготовки на волонтерських засадах і з 11 дисциплін готували бійців – добровільні двомісячні курси. Багато маємо подяк від бійців, які пішли підготовленими на фронт.

 

Це сирена повітряної тривоги, ми вже звикли до цього, не будемо уходити. Два різних народа, два менталітета різних. Чого тут этот же ж ген…

 

– Може, це історична пам'ять?

 

– Ну звісно історична пам'ять. Ми коли на засланні в школу ходили, разом з нами вчилися діти засланих із країн Балтії – латиші, литовці, естонці, а також білоруси, молдавани, українців дуже багато було. У нашому селищі була восьмирічка, а в дев’ятий клас, в інтернат, возили за 30 км. Те селище було в два–три рази більше, там теж переважно українці були. Ліс різали. Той табірний пункт потім перейменували в лісопункт.

 

– Ви там розмовляли на якій мові?

 

– Звичайно, розмовляли всі російською. Старші люди розмовляли на своїй мові, українською, білоруською, литовською… Мама виписувала журнал «Радянська жінка», я його читав, взагалі був охочий до читання. Мама співала пісні, коли маленький був, у колисці… Я здібний до мов – служив у Польщі і за два роки вивчив польську, дуже добре спілкувався. Німецьку знаю, бо в школі вивчали і в технікумі.

 

– Скажіть, а ми переможемо?..

 

– Ну звісно, що ми переможемо! Тільки народ наш – нація поки зріє. Самі обрали війну, коли обрали Януковича.

 

– Багато серед ваших знайомих загинуло ?

 

– Ну так, це ж втрати, є таке, знайомі, друзі, воюють… Ну так десь 5 відсотків від 100.

 

– Перемога гряде. Слава Україні! Героям слава!