Товариство я очолив у 2016 році, тобто за часів, коли вже були прийняті закони про декомунізацію. Тому одним із головних напрямків у діяльності нашої організації вирішив зробити роботу з молоддю, щоб нагадувати їм про ті репресії, які були в Україні, а також щоб виховувати в них почуття патріотизму і любові до своєї Батьківщини. Проект називається «Декомунізація як важливий чинник національно-патріотичного виховання молоді». В рамках цього проекту ми розшукуємо маловідомих або зовсім невідомих діячів, які проживали, або були пов'язані з Січеславщиною, тобто з Дніпропетровською областю, і боролися з комуністичним режимом. Не просто були жертвами, але й активними діячами опору цій системі. На даний момент видали 16 біографічних довідок про таких людей. Окремо на кожну особу зроблено великий банер, який можна демонструвати під час розповіді про цю людину. Проводимо лекції в бібліотеках, навчальних закладах.

​

Раніше багато літ наше товариство очолював відомий дисидент Василь Сірий[1], який за радянських часів відбув у психіатричних лікарнях більш як 13 років. У 2020-му, за ініціативи в тім числі й товариства політв’язнів і репресованих, був знятий відеофільм «Каральна психіатрія», ще він називається «Ігрень», який розповідає про методи «психічного» покарання в Радянському Союзі. Ігрень - це відома дніпропетровська лікарня для психічно хворих людей, знаходиться на краю міста. Була у нашому місті й лікарня на території колишнього СІЗО (слідчого ізолятора тимчасового утримання), куди поміщали людей із тавром «психічно хворих». Василь Сірий не був хворим, він був жертвою винаходу  радянських спецслужб - каральної психіатрії. Через ці тортури пройшов і відомий дисидент Леонід Плющ[2]. Я бачив своє завдання в тому, щоб показати героїчний спротив режиму, коли Україна ще не була державою.

​

Крім того, у 2018 році були внесені зміни до закону про реабілітацію жертв політичних репресій і, згідно з ним, уперше визначено категорію дітей, яких було визнано потерпілими від репресій. Ці люди мали набути відповідний статус. У наших списках було багато таких бабусь і дідусів, які втратили своїх батьків в 37-38-му роках і за якими упродовж всього життя тягнувся шлейф «члена сім’ї ворогів народу». Це заважало їм здобувати освіту, отримати високу посаду, вони завжди були, так би мовити, «другого сорту», на узбіччі суспільного життя. Для того, щоб набути статусу потерпілих від репресій, їм треба було пройти через регіональну комісію з реабілітації, далі документи направляються до Києва, у Національну комісію[3], яка й виносить остаточне рішення.

​

На жаль, цей статус не дає, згідно з чинним законодавством, жодних привілеїв, але завдяки ініціативі нашого товариства, дніпровська міська рада, одна із перших в Україні, прийняла рішення про допомогу таким людям. Тепер щомісяця вони отримують 1000 грн до пенсії. Щороку товариство надсилає подання міській раді, складаємо списки таких людей, бо протягом року, буває, хтось новий додається, а хтось, на жаль, вибуває… Зараз у списку 26 осіб.

​

Цей досвід я хочу поширити на всю область. У регіоні людей, які мають відповідний статус, поки що небагато, але є чимало таких, які мають підстави для його отримання. Однак люди знають, що він не дає пільг, тому й не хочуть клопотатися. За даними Пенсійного фонду, зараз може бути до 300 таких осіб в області: дехто числиться як член сім'ї репресованої особи або член сім'ї реабілітованої, а вони мають право, як народжені до моменту звільнення батьків, отримати такий статус офіційно. У 2016 році, за даними Пенсійного фонду, в області налічувалося 1034 особи, які так чи інакше були дотичні до репресій і потерпіли від них. На сьогодні залишилося близько 300, це люди старшого віку, які, на жаль, відходять.

​

Я в цю сферу заглибився випадково. За фахом - інженер-геофізик. Працював в Якутії, на Уралі та  Північному Кавказі, в Дніпропетровську опинився у 1979-му. З часом став навіть головним інженером досить солідної геофізичної експедиції. А потім так сталося, що був несправедливо засуджений. Боровся за повернення державі незаконно приватизованого майна, але в результаті винним зробили мене. Займаючи активну громадянську позицію (член Народного Руху України з лютого 1990 року), я не міг змиритися з тим, як шляхом обману і підробки документів майно нашої експедиції, яка належала до стратегічних підприємств, а тому Постановою Верховної Ради України його не можна було приватизувати, опинилося в руках купки шахраїв.  Сім з половиною місяців, які я провів в ув’язненні, - а засуджений був на два роки, звільнився за амністією, -  мені вистачило, щоб відчути, що таке тюрма. Вийшовши на волю у 2003 році, я спочатку організував приватне підприємство з очищення стічних вод і хотів у цьому напрямку працювати.

​

Але з початком  Помаранчевої революції [4] приватні справи відійшли на задній план, хвиля народного піднесення мене теж підхопила і я перейшов працювати до  Амур-Нижньодніпровського районного виборчого штабу кандидата в президенти України Віктора Ющенка [5]. Після його перемоги став головою виконкому  районного осередку партії «Народний союз «Наша Україна». Потім  ще два роки попрацював у приватній фірмі в якості геолога. Вийшовши на пенсію у 2009 році, продовжував займатися громадською діяльністю як заступник голови міської організації «Просвіта». У травні 2016 року погодився очолити обласне товариство політичних в’язнів і репресованих. Згодом, у 2019 році, був обраний ще й головою комісії з реабілітації.

​

Доводиться самотужки багато що освоювати, а найперше -  вивчати законодавство, заглиблюватися у соціальні проблеми членів організації і навіть домагатися відновлення законних прав у судах.

​

Але тепер я розумію, наскільки важлива ця робота. От ми прийняли закон про декомунізацію, познімали з п’єдесталів одіозні комуністичні фігури. А кого на їхнє місце? Є кого! У нас так багато достойних людей, які життя поклали, щоб здобути українську незалежність. Інша справа – чи знаємо ми їх? А маємо знати!

​

 

«ПРИЧИНА СМЕРТІ – УКРАЇНЕЦЬ»

​

Всього, за статистичними даними, від репресій в 36-39-х роках в області потерпіло близько 200 000 осіб. Хоча фактично репресії почалися одразу після того, як більшовики ліквідували Українську Народну Республіку [6].

​

Виступи проти влади каралися дуже жорстоко. Були тут і селянські повстання ще у 21- 23-х роках, які очолювали отамани, вихідці з народу. Люди, яким обіцяли землю і волю, виступили проти продрозверстки, бо норми здачі державі хліба, м’яса, овочів були настільки великими, що собі вже нічого не залишалося. Радянська влада називала повстанців бандитами, бо вони нападали на конвої, які забирали в селян зерно. Були і воєнні сутички, і бої дуже серйозні.

​

Практично по всій області спалахували отакі повстання, ватажки їхні відомі, вони потім були засуджені надзвичайною комісією [7], є карні справи. Про це підпілля, яке боролося з комуністичним режимом в 21-23 роках, видано книгу. Справу одного такого ватажка - його звали Трифон Гладченко - ми розглянули на нашій комісії і  рекомендували Національній комісії підтримати нашу пропозицію про його реабілітацію, тому що метою його боротьби, як написано в карній справі, було здобуття української державності, повернення Української Народної Республіки.

​

Згідно із законом, прийнятим у 2015 році, про визначення статусу і вшанування борців за незалежність України у XX столітті, всі ті збройні підрозділи або члени таких формувань, або окремі люди, які брали участь у збройній боротьбі і ставили собі за мету здобуття української незалежності, вважаються борцями за незалежність України.

​

А далі другий був етап: 1929 рік, коли почалася колективізація, коли гуртувалися в колгоспи, забирали майно, забирали землю і все, що було в господарстві. І знову хвиля повстань прокотилася Україною. В нашій області особливо відоме Павлоградське повстання. Це коли жителі деяких сіл об'єдналися і проголосили, що вони не визнають радянську владу і не хочуть йти до колгоспу. Довелося владі викликати війська. Повстання придушили. Відомі його лідери, відома кількість селян, які брали участь у цьому спротиві. Осередком виступу було село Вербки.

​

Колективізація знищувала так званих куркулів, тобто заможних людей, сьогодні ми назвали б їх фермерами. Ці люди мали майно, худобу, і цілими сім’ями, а вони, як правило, були великі, працювали на своїй землі, хтось наймав ще двох-трьох працівників.

​

І коли їх розкуркулили, тобто забрали все майно і виселили з рідних місць – кого в межах України, а більшість - у Сибір, то вже нікому було чинити спротив, бідні селяни не мали ні зброї, ні інших ресурсів і можливостей. Але все одно організовували так звані «волинки» – це коли тільки жінки виходили на протести, чоловіки не виходили, бо їх одразу арештовували. Спочатку радянська влада трохи розгубилася – не знала, як воювати з жінками.  А потім перестала «церемонитися», арештовували й жінок. Таким чином протести придушили. І людям нічого не лишалося, як мовчки помирати.

​

Я можу розповісти одну історію. Це відбувалося не в нашій області, але жіночка, яка все це пережила, звернулася до нашої комісії, бо зараз вона проживає в Дніпрі, їй 95 років, звати її Тетяна Малихіна (у дівоцтві Руденко).

​

Мешкала її родина на хуторі Руденко (тоді це було поширене явище, коли хутір називався так, як звали господарів). І от у 1929-му спочатку на пів року арештували батька – за те, що не заплатив якихось податків. Йому на ту пору було 37 років, його дружині 36, і мали вони п'ятеро дітей. Господарство тримали чимале: вівці, кілька корів і коней, дві собаки-вівчарки, два колодязі… А тут прийшла рознарядка на виселку.

​

Тоді доводили до кожної області й до кожного району, скільки треба виселити людей за межі України. «Трійка», тобто троє людей вирішували, кого відправляти. Вибір упав на їхню сім’ю. Все майно і худобу забрали, собак постріляли і кинули в колодязь. Робили це на очах сім’ї. Цій жінці тоді було три рочки, і їй про це пізніше розповідали батьки. Повантажили їх у вагони разом з іншими людьми, яких назбирали в районі, і вивезли у Молотовську (тепер Пермську) область. Поселили в дощаті бараки, у голод і холод. Ця дівчинка почала працювати з шести років.

​

 «Заставляли, щоб ми підмітали у приміщеннях, мили туалети. Мама десь в одному місці працювала, батько в іншому. Жили за режимом: з такого-то часу і по такий ти маєш перебувати в такому-то місці», - розповідала вона.

Власне, це були ті режимні об'єкти, які потім стали називатися ГУЛАГом.

​

У таких умовах вона жила до свого шістнадцятиліття. Старших братів забрали в армію, під час Другої світової один загинув, а двоє повернулися, влаштувалися у Дніпропетровську. Після війни звільнили всю родину. Вона оселилася біля братів, пізніше закінчила інститут, все життя тут працювала. І досі шукає відповідь на запитання: за що? «Ми ж не злочинці, - каже. - За що влада  отаке зробила з нашою родиною?..»

​

Таких прикладів дуже багато. Зараз розкуркулені теж входять в категорію репресованих, тому що це були дійсно масові репресії, і багато хто із правнуків подають документи на реабілітацію своїх прадідусів, прабабусь. Там цілі родини – по 10-11 осіб, великі сім’ї були в Україні…

​

Всього вивезли близько мільйона розкуркулених разом із членами сімей, лише з нашої області майже 200 000, - за межі України. Тих, хто залишився, загнали в колгоспи. Хоч, подивившись на тамтешні порядки, люди почали виходити з них. А Москва потребувала зерна. Якраз почалися великі будови. Дніпрогес [8] почали будувати, електростанції, залізниці…

 

Треба було платити за устаткування. А де його брали? За кордоном, свого ж нічого практично не було. А що слугувало валютою? Зерно! Завантажив корабель зерна, відвіз, отримав валюту – купив устаткування, заплатив інженерам, яких запросили з-за кордону. А де найбільше було зерна? В Україні. З України й почалось. Поволжя трохи зачепило, Північний Казахстан, але найгірша доля випала Україні: вигрібали до останньої зернини. Часто – без толку, бо складали у великі в сараї, довго зберігали, воно там гнило…

​

Кожному колгоспу доводили норми здачі. Не здав – заносили на «чорну дошку». Такі села оточували, щоб туди ніхто не зайшов, а звідти не вийшов, харчів не завозили. Люди мовчки помирали, доходило до канібалізму: варили молодших дітей, щоб прогодувати старших. Не дуже поширене, але таке страшне явище було. Їли все підряд: котів, собак, горобців, жаб у ставку ловили – все, що бігало і смикалось… А більшість – тихо помирала.

​

Статистика дуже печальна. У Національній книзі пам'яті голодомору [9] вказані загальні втрати населення області від голоду і супутніх хвороб: у 1932-33-му роках можуть становити близько 659-834 тисячі осіб. Тобто в таких межах. Зрозуміло, що ніхто не обліковував померлих від голоду. Писали: «хвороба серця», «хвороба легенів», зустрічаються записи «від голоду». А є й такі: «причина смерті – українець». Можливо, якісь небайдужі обліковці хотіли таким чином залишити для нащадків правдиву інформацію про той геноцид українського народу.

​

Цифри жертв у різних дослідників різняться. За часів президента Ющенка, у 2010 році, в Україні був суд над організаторами Голодомору [10] (звичайно, судили їх посмертно). Тоді прозвучала така статистика: загинуло 4,5 мільйона населення і 600 000 ненароджених.

​

Пам’ять про голодні часи передалася не одному поколінню українців. Хоч говорити про це було заборонено. У кожній сім’ї завжди дуже бережно ставилися до хліба: крихти ніколи не викидали, згортали в долоню -  або для курочки, або для пташини. Боронь Боже, на долівку змести! І сухарі сушили. Чи не в кожній селянській сім’ї (та й, мабуть, не лише в селянській) була така торбинка десь у закутку на печі – запас на випадок голоду. Українці взагалі запасливі люди – традиційно сало солили, смалець топили, капусту квасили…

​

Я народився в 1951 році і через деякий час зрозумів, що в мене одна бабуся. А де ж друга? І де ще один дідусь? Коли подорослішав, дізнався, що бабуся померла в грудні 46-го року, а дідусь – у лютому 47-го. Це були батьки мого тата. Жили вони у Вінницькій області, а там тоді були важкі часи – післявоєнний голод 1946-47-го років. Батько мій, 1927 року народження, у той час був на Донбасі у ФЗО (рос. «фабрично-заводское обучение»), вчився, до речі, у Часовому Ярі, де зараз точаться кровопролитні бої. Його молодший на рік брат поїхав у Львів, у піхотне училище, а старший на той момент ще служив в армії. Троє їх було у батьків.

​

За деякими даними, голод 1946-47 років десь до мільйона населення в Україні забрав. А звідки він взявся, той голод? За німецької окупації його не було, бо при всій своїй жорстокості німці все не вигрібали, залишали щось на прожиття й місцевому населенню. А після звільнення радянська влада жорстоко обходилася з українцями, які були в окупації, вважала їх зрадниками і не жаліла.

​

Була б своя держава, такого не сталося б. Бо завойовнику ніколи не шкода чужої країни і чужих людей. А та влада була особливо людиноненависницькою.  Гуманізму в ній і краплини немає – тільки гасла гарні, а насправді несамовита жорстокість. Власне, ця ідеологія в Росії не міняється, судячи з того, як вона тероризує світ сьогодні. І українці вкотре в цьому переконуються на власному гіркому досвіді. В результаті того масового виселення - розкуркулення, а потім і сталінських репресій - кількість населення в Україні різко зменшилася. І зараз демографічна криза до нас катастрофічно наближається. Тому про репресії треба говорити, треба про них пам'ятати і, найголовніше, робити висновки з історичного минулого. Без своєї держави нація не виживе!

 

 

ІСТОРІЯ РЕАБІЛІТУЄ НЕ ВСІХ…

 

Із 1992 року в Україні реалізується державний проект «Реабілітовані історією»[11], в межах якого створено спеціальні редакції при обласних державних адміністраціях, які опрацьовують усі архіви, вивчають карні справи КДБ і складають списки репресованих і реабілітованих. Ці списки подаються у  книгах, де за прізвищем можна знайти людину, яка зазнала репресій і була реабілітована. По нашій області внесено 23 000 осіб, а в архівах СБУ знаходиться близько 11 000 справ, які ще треба вивчити. Тобто там ще може бути багато людей, яких треба реабілітувати.

​

Але були випадки, коли репресії наздоганяли й тих, хто сам репресував. Наприклад, той же Хатаєвич [12], відомий, як організатор Голодомору в Україні і особливо в нашій області, був пізніше розстріляний за наказом Сталіна. Тобто їх треба розрізняти: репресованих, які постраждали безневинно чи в боротьбі за Україну, і репресованих, які самі здійснювали репресії і врешті були знищені системою, якій вони служили.

​

До речі, російський «Меморіал» дуже багато зробив для того, щоб розсекретити ці матеріали і оприлюднити їх. Це велика і благородна справа. Я часто заходив на їхній сайт, бо там багато цікавої інформації й про репресованих українців. І те, що влада зробила з російським «Меморіалом», – звичайно, жахливо.

​

Уже, мабуть, років зо два я контактую з Олександром Коробочкіним – він народився в Нікополі, закінчив Металургійний інститут у Дніпрі, не знаю, як опинився в Канаді, але вже багато років живе там і хоче свого дідуся реабілітувати. Подавав документи в Москву, а там сказали, що справа дідуся під  грифом «секретно» і треба чекати, щоб минуло 75 років з моменту його засудження, тоді видадуть. Він звернувся до Києва, Національна комісія переслала його запит нашій регіональній комісії. Я знайшов деякі документи.

​

Виходить так, що його дідусь у 1947 році, будучи вже полковником і маючи нагороди за участь у Другій світовій війні, був засуджений у Харкові військовим трибуналом. А от за що – незрозуміло, про це немає жодних даних. Якраз перед великою війною я подав запит у Харків, у СБУ, тому що на території Харківської області він був засуджений. Мені відповіли, що запит прийнято, але тут почалася повномасштабна війна з Росією. На сьогодні відомо тільки, що він був у виправному таборі в Казахстані, але в тій довідці нічого не сказано про реабілітацію. Недавно я повторно подав запит у Харків, але відповіді нема. Не знаю, чи вцілів їхній архів. Якщо і вцілів, то, очевидно, не працює. Наш архів СБУ зараз теж не дає відповіді на запити. Справа зависла.

​

Розкажу дві історії, які викликали неоднозначну оцінку, і, можливо, матимуть ще продовження.

​

Історія Василя Коваленка

 

До нас, у комісію з реабілітації, подали документи на Василя Коваленка, який свого часу проживав у селі Малософіївка (тепер належить до Кам’янського району). Історія цієї родини досить цікава. Під час національно-визвольних змагань 1917-21 років батько і двоє старших синів воювали в армії Петлюри, тобто в армії УНР, а коли ми програли ці змагання, коли більшовики завоювали Україну, вони повернулися в своє село і тихенько там проживали. У 1921-22 роках брали участь у селянських повстаннях, але знову ж таки їм вдалося уникнути арешту. Сім’я пережила голод, хоч і не без втрат - дружина одного з братів померла.

​

Василь був наймолодшим у сім'ї, в 1935-му  його вперше засудили - за те, що не заплатив якийсь податок. Отримав п'ять років, відсидів, повернувся якраз перед Другою світовою війною. Його мобілізували і направили під Умань, де утворився так званий котел. Радянські війська були оточені, багато бійців потрапили в полон, а багато хто просто тікає звідти. Разом з іншими бійцями Василь пробирається до станції Верхівцеве. По дорозі німецькі літаки розбомбили ешелон, у якому вони їхали. Василь уцілів. Від Верхівцевого до Малософіївки зовсім недалеко, і він пішки прийшов додому.

 

Минув місяць відносно мирного життя. Його повторно викликають до військкомату, привозять до Дніпропетровська, він отримує гвинтівку, шинель -  це було десь 23 серпня чи 24 серпня, а 25-го Червона армія відступає на лівий берег Дніпра.

Там, де зараз Кайдацький міст [13], тоді був понтонний. По ньому Червона армія відступила й закріпилася на нових позиціях, але міст не зруйнувала. Німці теж перебралися по ньому на лівобережжя. Тут точилися бої, а десь тижнів через два Василь, за його свідченнями, потрапив у полон. Але місцевих німці відпускали додому, і це не один такий факт. Забирали зброю і відпускали. Отже, він знову повернувся у своє село.

 

Колгоспи німці не розганяли, бо вони постачали їм продовольство. Василь пішов у колгосп. Аж тут починає формуватися так звана допоміжна поліція, яка мала стежити за порядком у селі, і його родич став там працювати. На прохання родича Василь також вступив у цю поліцію, а тим часом, до речі,  переховував у своїй сім’ї бійця Червоної армії, вірменина, який відстав від свого підрозділу.

​

Був такий випадок: восени 42-го, коли вже йшла Сталінградська битва, в тилу німці готували теплий одяг на передову. Збирали його і в людей по селах – кожухи, куфайки, шапки, рукавиці. З району приїхав поліцейський зі списком, у якому були тільки ті селяни, які або самі були комуністами, або діти в них були комуністами. У них це все добро й вилучали, а Василь супроводжував цього поліцейського. Настала весна, німці знову почали збирати данину – цього разу зерно і харчі. Василь відмовився це робити, його звільнили з поліції, і він знову повернувся у колгосп.

​

У 1943-му, коли Червона армія пішла в наступ, німці, відступаючи, забирають із собою доросле чоловіче населення. Забирають і Василя Коваленка, разом з іншими  привозять у Молдавію, в тимчасовий табір. Пробувши там кілька тижнів, він тікає і пристає до Червоної армії. Воює цілий рік, через Угорщину пройшов, дійшов до Німеччини і аж восени 45-го, вже коли війна закінчилася, перебуваючи на території Німеччини, отримує медаль «За взяття Берліна» й повертається додому.

​

Але після того, як передові частини пішли вперед, починає діяти НКВС, який шукає зрадників, котрі працювали на німців. Василя звинувачують саме в цьому. Він пояснює, що воював на радянському боці й має нагороду. Але це не рятує, йому присудили 10 років ув’язнення. У 1953 році потрапляє під беріївську амністію [14]. Виходить на волю, а по дорозі додому в поїзді його вбивають. Тепер ось діти подали заяву про реабілітацію батька.

​

До речі, старші брати Василя у 1937-38-му роках були арештовані і обидва розстріляні. Рідні дізналися про це через багато років. Тобто радянська влада потопталася по цій родині, як могла. А наша Національна комісія його не реабілітувала, причин не знаю. Хоча закон закликає, що ми повинні врахувати всі обставини. А виходить так, що цим рішенням ми підтримуємо комуністичний режим, який репресував Василя Коваленка. Прийняли закон про декомунізацію, засуджуємо цей режим і водночас людей, які потерпіли від нього, не реабілітуємо. Я був ошелешений таким рішенням комісії і навіть хотів порадити дітям оскаржити його в суді. Можливо, й доведеться.

​

 

Ще одна справа, яка завершилася без результату

​

Звернулися до мене чоловік і жінка, вони не родичі, але їхні матері разом були в таборі. У 1942 році німці зробили облаву в Дніпропетровську, молодих дівчат і хлопців, яких піймали, відправили на роботу до Німеччини. А взагалі-то цей процес спочатку був добровільним: молодь заманювали цивілізацією, хорошими заробітками, нормальними умовами. І от від перших добровольців стали приходити листи, у яких люди скаржилися на своє життя – воно виявилося зовсім не таким, як обіцяли. Тому добровільно вже не погоджувалися їхати, та й партизани чинили опір, і оунівці, які були в нашому місті, теж роз’яснювали, що їхати не треба.

​

Ну а тих дівчат забрали під час облави. Двоє були з Дніпропетровська і одна жінка з Кривого Рогу. Разом у поїзді їхали і потрапили в одне містечко. Там стали їх опитувати, і, зокрема, цікавилися, хто знає німецьку мову. З'ясувалося, що всі троє вчили її в школі і трохи розуміють. Я знайомився з їхніми карними справами і по них відтворюю події.

​

Так от, привезли їх у великий табір, обнесений загорожею, на території було кілька бараків, розподілили і призначили відповідальними за порядок у бараках. Усі вони однаково працювали – що старші по бараку, що всі решта. Йшли зранку на завод, точили гільзи чи якісь підшипники, потім поверталися. Очевидно, мали й вихідний, бо їх відпускали за межі табору, але до певного часу треба було повернутися. Якось двоє дівчат запізнилися. Німецька наглядачка, яка, як пишуть у матеріалах справи, відрізнялася особливою жорстокістю, наказала одвести їх у баню і облити водою. А виконувати наказ мали відповідальні за порядок у бараках.

 

Коли американці звільнили табір, дівчата поїхали додому. І от одна із тих, кого обливали водою, написала донос в НКВС про цей випадок – ось, мовляв, як знущалися з радянських дівчат. Почалося розслідування. Ті дівчата, що були старшими в бараках, жили в різних містах, вже вийшли заміж і мали дітей. Їх розшукали, знайшли й свідків, які також були в тому таборі. Вони згадали, крім випадку з обливанням, ще два «злочини»: одній дівчині обрізали волосся (ці, яких звинувачували, пояснили, що в неї завелися воші і вибору не було), а друга прихопила на овочевій базі, де вони працювали, кілька яблук, принесла в барак і сховала під подушку.

 

Німецький наглядач їх знайшов, але зараз це «викриття» інкримінували дівчатам. Вирок був суворий – 25 років за «ізмєну родінє». Їх відправили десь аж на Чукотку. Вони написали скаргу, і термін зменшили до 10 років. Цей строк повністю відсиділи, повернулися до Дніпропетровська.

​

З тих пір минуло багато часу, їх уже на світі нема, а їхні діти вирішили реабілітувати своїх матерів. І я був упевнений, що ми їх реабілітуємо, бо, власне, складу злочину нема. За що вони відсиділи? За те, що насильно були вивезені на примусові роботи до Німеччини, що разом з усіма остарбайтерами на якомусь заводі працювали, але їх ще й змусили стежити за порядком в бараку?

 

На засіданні нашої комісії всі проголосували «за», крім представниці комітету з прав людини, як не дивно, але вона вже не працює на цій посаді.

​

А в Києві реабілітувати відмовились. Питаю: «Які аргументи?» – «Аргумент такий, що вони були посадовими особами». «Змилуйтесь, ви просто в тюрмі не сиділи, - кажу їм. – А я сидів і знаю, хто такий бригадир. Це такий же підневільний, як і всі інші. Сьогодні він - бригадир, а завтра ти – бригадир»...

 

Очевидно, і це рішення можна оскаржити в суді. Але чи захочуть їхні діти  пройти ще й через таке випробування?..

 

 

«ПОСЕРЕД РУЇН ВСЕ ЖИТТЯ ШУКАВ УКРАЇНУ»

 

На початку минулого століття, у 20-30-х роках, у Дніпропетровську чимало було арештовано письменників, митців. Членом нашого товариства був, на жаль, уже покійний, Микола Олександрович Сарма-Соколовський. Народився він на Дніпропетровщині у Петропавлівському районі в селі Хороше.

 

19-річним був арештований за те, що співпрацював з підпільною організацією СУМ [15], а насправді за те, що грав у складі капели бандуристів і таким чином вів «шовіністичну пропаганду». Сидів у дніпропетровській в’язниці в одній камері з Василем Чапленком [16].

​

У 1930 році був засуджений на п’ять років ув’язнення. Строк відбував спочатку на лісоповалі в Карелії, далі – будівництво Біломорканалу і втеча. З двома іншими в’язнями вони пробиралися у бік фінського кордону, і вже майже досягли цілі. Але десь через тиждень на них, сплячих, наштовхнулися прикордонники. Від розстрілу Миколу Соколовського врятував його талант художника. Ще до втечі він намалював портрет сина начальника табору, який дуже сподобався дружині начальника, і вона ублагала чоловіка залишити втікачеві життя.

​

Після звільнення був призваний на військову службу і направлений на Далекий Схід. У дорозі ешелон надовго зупинила повінь, і Микола втік. За підробленими документами навчався у Київському художньому інституті. Після закінчення працював художником у Криму.

​

Війна застала його з дружиною і маленькою донькою в Полтаві. У червні 1941-го він проходив військову перепідготовку як офіцер інтендантської служби. Під час евакуації їхній ешелон розбомбили, і він знову тікає. Повертається в уже окуповану Полтаву, вступає до Організації Українських Націоналістів і стає провідником ОУН на Полтавщині. У 1942 році за чиїмось доносом гестапо арештовує і розстрілює оунівців, у тім числі і його дружину. На той час, після навчання на пастирських курсах УАПЦ, він уже висвятився у священники.  Овдовілого отця Миколу підтримує прихожанка, яка  згодом стає його дружиною, народжуються ще дві доньки.

​

Але із Полтави родина мусила переїжджати. Оселяється на Буковині, де Миколу Соколовського наприкінці 1944-го арештовує НКВС. Він тікає з етапу, повертається на Буковину, його знову ловлять,  знову тікає… Дружина розповідала, що його часто навіть перевозили з табору в табір, бо ж утікач.

​

Під чужим прізвищем живе і працює на Донбасі, а потім, ризикуючи, приїздить у Коломию і зв'язується з оунівським підпіллям. Але знаходиться зрадник, у 1948-му Соколовського арештовують і засуджують до смертної кари. У камері смертників сидів 15 діб, розстріл замінюють на 25 років таборів особливого режиму. Такий же термін отримують двоє його братів і дружина. Він відбуває покарання у Воркуті, дружина – в Мордовії. 

​

Після смерті Сталіна їм зменшують термін покарання. Вона виходить раніше, забирає з України дітей і їде до місця ув’язнення чоловіка. У 1961-му нарешті всі повертаються в Україну, але їх ніде не прописують. Оселяються на Донбасі – там приймали всіх. Більш як через 10 років переїжджають у Новомосковськ на Дніпропетровщину. Якщо порахувати всі відсидки, то набирається тридцять літ у неволі.

​

Він був надзвичайно талановитою людиною. Гарно малював, залишив нам  збірки поезій, навчився грати на бандурі, на каторзі сам виготовив бандуру й навіть створив табірний ансамбль бандуристів в Інті [17].

​

У Новомосковську мав невеликий церковний приход, правив службу і малював портрети Шевченка. Всього близько 50 портретів. До речі, один із них подарував відомому у нас дисидентові Миколі Бериславському, зараз він у його дочки Людмили.

​

Я був лише раз у помешканні Миколи Сарми-Соколовського. Він здивував мене  тим, що ніколи не замикав дверей. Нічого не боявся. Каже: «А чого мені боятися? Мене Бог береже». До речі, «Сарма» - псевдонім, який він собі взяв для літературної роботи. А означає це слово таке місце в річці, яке взимку не замерзає, а влітку не висихає. Так він себе відчував і вірив, що лід його ніколи  не вкриє.

​

«Посеред руїн я все життя шукав Україну, - писав Сарма-Соколовський, - шукав і бачив лише її обрії, але ця стежина пошуку давала мені сенс існування, підіймала над метушливим животінням».

 

​

 

 

[1] Сірий Василь Іванович (1926 - 2011). Учитель географії. Жертва каральної психіатрії. Написав книгу «Згубність однопартійної системи та її наслідки». У 1994 р. добровільно пройшов огляд в Асоціації психіатрів України, яка встановила, що він ніколи не мав психічних захворювань. З 1989 р. співпрацював зі Всеукраїнським товариством політичних в’язнів і репресованих.

​

[2] Плющ Леонід Іванович (1939 - 2015) — український математик, публіцист, літературознавець, правозахисник, дисидент. У1973-1976 роках перебував у закладах радянської каральної психіатрії. Звільнений під тиском міжнародної громадськості, емігрував до Франції. Належав до соціалістів-антирадянщиків. Написав автобіографічну книгу «У карнавалі історії», яка перевидавалася в багатьох країнах.

 

[3] Національна комісія з реабілітації — надає статус реабілітованого чи потерпілого від репресій особам, що постраждали від  репресій комуністичного  тоталітарного режиму в період 1917-1991 років. Створена при Українському інституті національної пам'яті.

 

[4] Помаранчева революція або Помаранчевий майдан (листопад — грудень 2004 року) — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх сфальсифікованих результатів, згідно з якими нібито переміг його суперник — Віктор Янукович. За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу здобув Віктор Ющенко.

​

[5] Ющенко Віктор Андрійович (нар. 1954) - український політик і державний діяч, банкір. 3-й Президент України (23 січня 2005 - 25 лютого 2010).

​

[6] Українська Народна Республіка (УНР) — українська держава зі столицею в Києві, яка в 1917—1921 рр. контролювала території центральної, східної та південної України. 1921 р. територію республіки розділили за результатами Ризького договору між Польщею, з одного боку, та Радянською Росією й Українською СРР з другого. Протягом 1920 — 1992 рр. уряд УНР перебував у вигнанні (екзилі), а потім передав свої повноваження владі незалежної України.

​

[7] Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем, ВНК (рос. Всероссийская чрезвычайная комиссия, ВЧК) - в 1917–1922 рр. орган державної безпеки Російської РФСР. Заснований на чолі з Ф. Е. Дзержинським. У 1918–1922 рр. здійснювала спецоперації на території України та за її межами з ліквідації діячів УНР та повстанського антибільшовицького руху. У 1922 р. реорганізована в Державне політичне управління (рос. - ГПУ).

 

[8] Дніпровська ГЕС (Дніпрогес) – гідроелектростанція  на річці Дніпро. Розташована у Дніпровському районі м. Запоріжжя. Будівництво розпочато у березні 1927 р., в рамках програми індустріалізації СРСР. У 1932-1939 стали до ладу всі 9 гідроагрегатів. У серпні 1941 р. після прориву німецьких військ в районі Запоріжжя працівники НКВС підірвали греблю Дніпрогесу. Німецькі будівельні підрозділи відновили зруйновану частину. Відступаючи, німці намагалися висадити всю греблю в повітря, та зруйнували лише частину. У 1944-1950 рр. тривало відновлення ГЕС. Наприкінці 1990-х - на початку 2000-х її реконструювали. За два з половиною роки повномасштабного російського вторгнення в Україну (з 24.02.2022) окупанти завдали 40 ударів по Дніпрогесу. Зараз вона в критичному стані.

​

[9] «Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні» видана на замовлення Українського інституту національної пам'яті (УІНП) у 2008 році. Складається із загальнонаціонального тому та 18 регіональних томів,  підготовлених в регіонах, що постраждали від Голодомору.

​

[10] 13 січня 2010 року Апеляційний суд Києва підтвердив висновки слідчих Служби безпеки України про організацію вчинення в 1932–1933 рр. на території УСРР керівництвом більшовицького тоталітарного режиму – Сталіним, Молотовим, Кагановичем, Постишевим, Косіором, Чубарем та Хатаєвичем геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення, та закрив кримінальну справу у зв'язку з їхньою смертю. Звинувачувального вироку у скоєнні злочину геноциду не було, оскільки кримінально-процесуальне законодавство України не передбачає покарання померлих.

 

[11] «Реабілітовані історією» — науково-документальна серія книг, покликана відновити історичну справедливість, висвітлити трагічні події в історії України, повернути незаслужено забуті імена державних діячів, науковців, митців, робітників і селян. Станом на липень 2015 серія складається зі 100 томів. Створюється електронна Національна база жертв політичних репресій.

 

[12] Хатаєвич Мендель Маркович (1893 – 1937) - радянський партійний і державний діяч. Один з організаторів Голодомору 1932-1933 рр. Член Політбюро ЦК КП(б)У (1932 - 1937). Секретар ЦК КП(б)У (1933-1934). Одночасно (1933 – 1937) - 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У. Розстріляний (1937). Реабілітований (1956).

 

[13] Кайдацький міст (Кодацький) - автомобільний міст через Дніпро у Дніпрі. Відкрито 5 листопада 1982 року.

​

[14] Амністія, оголошена Указом  президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. (також «ворошиловська», пізніше – «беріївська»), стала найбільшою за кількістю звільнених за всю історію СРСР і Росії (за одними даними - 1 201 738, за іншими - 1 349 263 осіб). Вона спричинила сплеск злочинності амністованих, який  виріс в окремих регіонах до загрозливих масштабів. При цьому очікуваного від влади звільнення політичних в’язнів не сталося.

 

[15] Спілка Української Молоді (СУМ) — громадська організація, яка об'єднує українську молодь на добровільних засадах та виховує свідомих, чесних і працьовитих громадян, відданих українців-державників. Заснована 1925 року. Відновила свою діяльність після Другої світової війни на еміграції, в Україні - в кінці 80-х років, коли піднялася нова хвиля боротьби за незалежність.

 

[16]Василь Чапленко  (1900 – 1990) – український письменник, драматург, літературо- і мовознавець, критик, редактор. У 1929 р. відбув сім місяців ув'язнення. У 1943 р. виїхав до Німеччини, потім - до США (1949).

 

[17] Інтинський ВТТ - структурна одиниця системи виправно-трудових таборів Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР (ГУЛАГ НКВД). Виділений зі складу Воркутинського ВТТ у листопаді 1941 р., до складу якого Інта входила окремим підрозділом. Основне виробництво - розробка та експлуатація Інтинського вугільного родовища. На базі Інталаг у 1948 р. створили особливий табір № 1 «Мінеральний» (Мінлаг) - найбільший у системі ГУЛАГ на території європейської Півночі Росії. Закритий у березні 1957, всі табірні підрозділи передані Печорському ВТТ.