​​​​​​​​​​​​​

Олеся: 23 лютого я поїхала в подорож, Сергій посадив мене з дитиною в таксі, ми попрощалися. А вже о 5 ранку він дзвонить мені: "Все, війна". Я спочатку подумала, що це якась помилка, сказала йому: "Яка війна?" Але потім весь вагон заворушився, всі почали читати новини в інтернеті, і я зрозуміла: все, почалося. А я у поїзді, далеко від дому.

Сергій: Поїзд був переповнений. Люди плакали, намагалися хоч якось евакуювати дітей.

Олеся: Я одразу пішла до начальника поїзда, домовилася, щоб дитину могли зустріти та далі відправити. У нас була собака, яку треба було забрати. Донька сказала, що без неї нікуди не поїде. Все організували, але поїзд запізнювався на шість годин, і це було дуже нервово.

Сергій: Ситуація була складна. Люди стояли у чергах, плакали, місць у купе не вистачало.

Олеся: У підсумку моя мама з донькою дісталися до Польщі, до моєї сестри. Але Даша не змогла довго там залишатися. Через три місяці вона повернулася і сказала: "Ніколи більше не поїду за кордон. Якщо вже ракета прилетить, то хочу померти вдома, з родиною."

Сергій: Її патріотизм вражає.

Олеся: А я повернулася додому. Сергій зустрів мене на вокзалі, і ми одразу поїхали до магазину. Полиці порожні, все скуплено. Паніка була страшна. Я сказала: "Ну і що далі? Ви скупили макарони, крупи, а далі що?"

Сергій: Потім люди звикли.

Олеся: Але найважче — це вибухи, прильоти. Коли діти не вдома, для мене це найстрашніше. Одного разу, коли був приліт, я була на роботі, а ракета влучила в будинок. Загинула маленька дівчинка. Це не забувається.

Сергій: Тривога часто приходить після вибухів. Ми вже розуміємо, що можна чекати, коли буде третій приліт.

Олеся: Коли був приліт по Підгородньому, ми стояли з Сергієм і дивилися, як летять ракети. Дома зруйновані, багато загиблих, військових теж. Це дуже важко пережити.​​​​​​

Олеся:У нас багато хто питає: "А виїжджати не хочете?" Я кажу: "Ні. А який сенс? Тут у нас є своє, яке-не-яке, але наше."

Сергій: Я народився тут, мені цього року буде 45. Тут стояв наш родинний дім: дім батька, дім матері. Моє дитинство пройшло в цій кімнаті з двох до дев’яти років. З цим місцем пов’язано дуже багато спогадів.

Сергій: У нас п’ять собак, сім котів, 300 доларів пенсії і стільки ж зарплати в Олесі. Бюджет невеликий, але справляємося.

Олеся: До 24 лютого 2022 року ми завжди збиралися з побратимами та їхніми дружинами. Пам’ятаю, один із друзів Сергія підійшов до мене і сказав: "Лесь, ти молодець. Багато жінок покинули своїх чоловіків, а ти залишаєшся." Я відповіла, що не можу залишити людину, яка пожертвувала собою заради мене і нашої країни.

Олеся: У мене дідусь був військовим, і він заклав у мені повагу та любов до сім’ї. Як я можу покинути Сергія? Він ніколи не зробив мені нічого поганого.

Сергій: У нас усе стало на свої місця: свої звички, побут, обов’язки.

Олеся: Якщо думають, що ми не сваримося, це не так. Сваримося через дрібниці, на рівному місці. Але через пів години вже разом сміємося. Це нормально.

Олеся: Коли з Сергієм сталася біда, я дуже чітко розуміла одну річ — ще коли він був у реанімації, я вже знала, що мені потрібно допомогти йому пристосуватися до життя. Я ж не можу бути з ним 24/7, тому треба було створити умови, у яких він зможе жити самостійно. Наприклад, навіть таке базове, як піти в туалет — вибачте за прямоту — потрібно, щоб він міг сам себе підмити. Це означало встановити туалет і біде. Він усе життя жив у приватному секторі, де не було внутрішнього туалету, тільки вуличний. Тож треба було до цього адаптуватися. Це стало моїм головним завданням одразу, як ми повернулися додому. Якби я тоді не займалася цим, він міг би впасти у важку депресію. Хто знає — можливо, його б уже й не було. Тож у мене була чітка мета, і ми не дозволяли собі впадати у відчай.

Сергій: Була задача, і ми разом усе будували.

Олеся: Ніхто не падав духом через те, що без рук. Ну без рук — і що тепер? Життя продовжується. Можливо, він не зможе взяти на руки онука, але якщо буде бажання, знайде спосіб. Бог дасть — будуть онуки. Він може обійняти дитину, мене — коли хоче, обіймає. Головне — дати людині старт, щоб вона не впадала у відчай. І створювати для цього умови знову і знову. Але найважчим було витягнути його із залежності. Це справді було найважче. Він категорично відмовлявся, і нам довелося пройти через дуже багато. Але зрештою мені вдалося. Я вважаю це своєю найбільшою ціллю — витягнути його саме з цього стану медикаментозної та наркотичної залежності. Це було нестерпно — і фінансово, і морально. Це було неймовірно важко.

​​​​​​