У березні 2014 року ми, під тиском місцевої самооборони, були змушені покинути Автономну Республіку Крим. І якийсь період часу не було такого місця, де можна було зупинитися і проводити своє священницьке служіння. Тоді я й обрав собі іншу професію: поїхав у Київ і влаштувався сантехніком. Ми об'їздили дуже багато будиночків, де проводилися ремонтні або будівельні роботи.

​

А 2015 році покійний, Царство небесне, владика Іларіон запропонував священнодіяти у місті Новомиргороді[1], де якраз утворилася громада. Тут люди були обурені тим, що в храмі святителя Миколая згадували московського патріарха Кирила, а на той час уже велися бойові дії на сході нашої країни. Певна частина людей захотіла мати свою українську церкву.

​

Я приїхав, ми поспілкувалися, відслужили водосвятний молебень разом з отцем Іваном, моїм батьком, із матінкою Світланою, і в подальшому я вже почав сюди їздити і шукати місце, де можна було би зупинитися. Ми обходили по Златополю[2] чимало, подивилися багато різних варіантів. Серед іншого запропонували коридор у Будинку культури в Златополі, і ми зупинилися на цьому варіанті. Обладнали його, разом з громадою пофарбували підлогу, стіни, прикрасили приміщення – люди позносили ікони, рушники, килими. Удвох із паном Сергієм Кожевятовим зробили тимчасовий іконостас, різьбу на ньому і до того часу, як зібралося достатньо людей, які могли б відстояти українську нашу церкву тут, в Новомиргороді, продовжували служити у Будинку культури. Це тривало до 2023 року.

​

Хоча увесь цей час ми продовжували шукати більш підходяще приміщення. Свого часу добивалися від міської ради приміщення колишньої  златопільської гімназії. Воно зараз у досить занедбаному стані, на будівлі навіть ростуть дерева, немає вікон, підлоги, але ми хотіли все відновити,  там колись був храм Успіння Пресвятої Богородиці. Нам не вдалося цього зробити, бо не було підтримки місцевої влади, хоч ми там вже навіть прибрали й зашили вікна. Оскільки не змогли виготовити документів на це приміщення, залишили цю ідею і взялися будувати новий храм. У 2020 році, коли вже мали документи і дозвіл на початок будівельних робіт, почали будівництво храму на честь Успіння Пресвятої Богородиці.  Викопали котлован, залили подушку фундаменту, змурували підвальне приміщення, перекрили його плитами. На цьому будівництво зупинилося, бо в 2022 році почалася широкомасштабна війна. І відповідно зараз всі кошти спрямовані на те, щоб вистояти проти російської агресії і здобути перемогу.

​

У 2023 році на території Новомиргородської громади діяли два храми, які належали московському патріархату, і люди почали задаватися запитанням: а чому так, чому в Україні українська церква проводить своє богослужіння в коридорі Будинку культури, а дві московські церкви у типових храмах? Причому це древні храми, вони є пам'ятками архітектури. І ось така велика несправедливість. І тоді пан Вадим Батій із власної ініціативи через Фейсбук закликав людей провести збори і висловити своє бажання, щоб громада в Златополі, тобто церква святителя Миколая, перейшла в підпорядкування Православної Церкви України. Перша така зустріч була в березні, ми тоді ще навіть не знали процедури такого переходу.

 

А вже через місяць, у квітні, провели збори. У липні отримали весь пакет документів, зареєстрованих у державних установах, і з ними  прийшли до храму на розмову зі священниками московського патріархату, які тут звершували богослужіння. Вони попросили кілька днів, щоб зібрати речі і виїхати. Ми погодилися зачекати добу. Так і сталося. Отже, в липні зайшли у цей храм і звершили перше  богослужіння.

​

Явної протидії нам не було, але в той день, коли в нас було зібрання ось тут біля храму, йшли дві старші жіночки, бабусі, і от вони мені кажуть: «То ви ж убили людину і сюди приїхали з Криму». «Якби я це зробив, - відповідаю, - то мною зайнялися б правоохоронні органи. Ви наклеп на мене зводите». Я звернувся до поліції із заявою про те, що хтось вигадує й поширює ось такі речі. А загалом, багато чого говорили: що ми не православні, а католики, що ми – секта.  Чимало бруду вилили за ці роки. Але люди бачать різницю і розуміють, де правда, а де брехня і маніпулювання.

​

Після того, як ми провели тут Водосвятний молебень, освятили храм, вигнали того московського духа звідси, почали впроваджувати літургії. Храм був у досить занедбаному стані. Піднявшись на дах, ми побачили, що залізо розімкнулося, тобто вітер його попідривав. Полагодили дах, місцями поміняли покрівлю, а всередині підшпаклювали, зробили косметичний ремонт. Почепили ікони, які нам принесли люди, бо храм був порожній.  Родина Сомових пожертвувала на храм частину граніту, а частину ми придбали. Разом із Олександром Сомовим уклали гранітну плитку і прикрасили храм. Ось ікону придбали: це Покрова Пресвятої Богородиці, і українських воїнів ми тут бачимо, - з часів Руси, козацтва і аж до сьогоднішнього дня. Ця ікона із бурштину.

​

Тут, у цім краю, люди більше приходять по святах, у неділю ходять ті, хто має розуміння, але більшість приходить на свята. Звичайно, храм набагато більше людей стали відвідувати. У Будинок культури не всі йшли: мовляв, колись тут танцювали, веселилися, це не місце для молитви. А в храм ідуть охочіше. Особливо багато було на Великдень – кілька кіл навколо храму.

​

Із московськими священниками ми мало перетинаємося. Вони живуть у своєму світі, а ми будуємо український світ. Вони намагаються й далі впроваджувати ідею «руского міра». У 22-му році, коли вже почалися бойові дії, на Проводи, після Пасхи, ми пішли на цвинтар, щоб звершити панахиду. Туди ж прийшов і московський священник із Іллінського храму, а це був якраз день жінок-мироносиць, і після богослужіння він вітав «українських, російських і білоруських» жінок зі святом.

​

На жаль, багато хлопців наших доводиться ховати. Для такого маленького містечка то дуже багато. Коли бачиш матерів, батьків, братів, сестер, які оплакують те горе, що прийшло в їхню родину, співпереживаєш. І дуже тяжко, дуже боляче усвідомлювати, що немає глобальної причини для такої жорстокої війни, тільки забаганка кількох людей, які хочуть просто стерти український народ із лиця землі. Ми знаємо, що це вже відбувалося не раз, нас намагалися знищувати на нашій землі і засилати в Сибір, на Колиму. Починаючи з Андрія Боголюбського[3], який в 1169 році прийшов і спалив Київ, розграбував його, забрав ікони, наші святині – ця історична пам’ять жива.  А ті українці, котрі ходять у московську церкву, моляться на ікону Андрія Боголюбського… В українській церкві московського патріархату він - святий.

​

Богослужіння  у нас зазвичай у  суботу й неділю. А на тижні, у звичайні,  робочі дні, ми з батьком займаємося пасікою. Пасіка в нас не маленька - маємо близько 300 вуликів. Фізично важкувато, але вона приносить радість, солодку радість, тому що мед солодкий. З дитинства я ріс на пасіці, відповідно в мене прищеплена  з дитинства любов до бджіл. Я відчуваю дуже велике торжество з початком весни, коли ти приходиш на пасіку і бджілки починають вилітати, приносять пилок, ти дивишся, як із маленької сім'ї, з декількох рамок, виростає велика, потужна сім'я…

 

 

[1] Новомиргород — місто в Україні, центр Новомиргородської міської громади Новоукраїнського району Кіровоградської області.

​

[2] Зла́топіль (попередня назва - Гуляйпіль, не плутати з Гуляйполе) - колишнє місто Київської губернії, з  1939 р. - Кіровоградської області, з  1954 р. - Черкаської, пізніше знову - Кіровоградської області. Центр Златопільського району (1923–1959). В 1959 році приєднане до міста Новомиргород.

 

[3] Андрій Юрійович Боголюбський (близько 1111 - 1174) — син Юрія Довгорукого, онук Володимира Мономаха. Князь вишгородський (1149 - 1150, 1155 - 1156), пересопницько-турівський (1150 - 1151), суздальський (1156 - 1157), владимирський (1157- 1174). Відомий тим, що організував перше в історії Русі розорення Києва на чолі великої армії 11 північних князів у 1169 р.