Чи боялися вони смерті?

​

Знаєте, страх смерті, звісно, присутній. От я дивився на реакцію своїх бійців на нинішній війні. Буває, в ступор впадає людина, ціпеніє, а її треба привести до тями. Трапився такий випадок у Донецькому аеропорту, це був передостанній заїзд -  хлопці, які нас поміняли, загинули, їх підірвали і завалили. Чи то хотіли приурочити захоплення аеропорту до Нового року, чи ще щось мали на меті, але бої тоді йшли денно й нощно. Затихали тільки о першій годині дня, коли вони мінялися – одна бригада, яка добу гамселила по нас, йшла відпочивати, а на її місце заходила свіжа. Ми ж тут були постійно.

 

Аеропорт не хотів падати. Все навколо гуде, снаряди рвуться, а він стоїть. Я спостерігав у бінокль, як на злітну смугу залетів снаряд мінний – падає, вибух, чорна пляма, а ніде жодної щербинки. Такий бетон! Там підложка була зроблена: щоб заїхати на злітну смугу, треба метрів на 10 піднятися нагору. Прибери з неї сміття – і можна садити літаки. Чому й тримали той аеропорт [1].​

​

І от приходить до мене фельдшер 80-ї бригади, хлопчик ще, царство небесне, загинув. Молодий, талановитий, просто неймовірний хлопець був… Каже: «Ти ж доктор, можеш подивитися бійця?» - «А що сталося?» - «Отруєння ніби» - «Та звідки? Зима, морози до 30 градусів. Яке отруєння?» - «Подивись. У нього постійна блювота». Йду на той пост, бо аеропорту як такого, цілісного, вже не було, ми тримали тільки блокпости всередині. А від аеропорту до центру Донецька 3 км напрямки. Поки тримався аеропорт, вони на Дебальцеве не могли наступати…

​

Приводить він мене на блокпост, який називався «Тишина», а щоб зайти туди, треба було кричати пароль. І лише, коли почуєш відповідь, відчиняєш двері, а інакше без попередження тебе скосить автоматна черга. А в мене там була, як люди кажуть, льожка, тобто місце, де я спав. Це зовнішня стіна аеропорту, вона вся була пробита, бо гіпсокартон не зупиняє ні кулю, ні осколок. Я дірки позакривав, щоб не так видно було і щоб сніг не замітав мене, спальник мав, ще й тент накривав. А у внутрішньому приміщенні хлопці чергували і там жили, заходив до них водички, чаю попити. Серед них був такий хлопчина – Денис, 25 років йому, я з ним познайомився.

​

І фельдшер веде мене до нього. Дивлюся, а він так схуд. «Чим же ти отруївся?» - питаю. Каже: «Їв американський сухпай». Перша думка: аеропорт переходив із рук в руки, може, підкинули щось. А він каже: «Мені брат прислав». Знайшли етикетки, продукт не прострочений. Провів обстеження. Гострого живота я у нього не виявив. Поміряли температуру – в нормі. Кажу йому: «Хлопчику, це не отруєння, це ти хапанув так званий посттравматичний синдром». А він мене хапає за плечі – я в кожусі мисливському був, то через кожух почув, як у нього тремтять пальці – і каже: «Вивези мене звідси! Не вивезеш, я застрелюсь». Покликали комбата, я йому кажу: «З поста зняти, зброю забрати». А він: «У мене людей нема, щоб його охороняти» – «Не треба його охороняти»…

​

Я досвідчений лікар, мав відповідні пігулки і мисливську фляжку з коньяком, як кажуть, на всякий пожежний випадок. Даю йому дві пігулочки і ковток коньяку. Він одразу відключився, хлопці підхопили, в спальник закутали. Через добу розбудили. Кажу: «Водички випий і в туалет, щоб нирки звільнити». Випив кухоль теплої води і знову в спальник. І так я його тримав, поки не вивели нас.

​

Вивели в Піски. І от якось збираю я свої рюкзаки, коли чую: «Кеп, кеп!» Я без уваги. Потім: «Док!» А у мене позивний був «Хантер» - я ж старий мисливець. Коли виїжджав на завдання, радійники передають: «Хантер» пройшов перший блокпост!» чи «Хантер», на виїзд!» Нехай, мовляв думають, що якийсь страшний мисливець їде на точку. Вони ж слухають нас, як і ми їх.

​

І от підбігає до мене хлопчина, обіймає, цілує: «Спасибі тобі, Док, спасибі!» Денис…

​

У 2015-му, влітку, я приїхав до Києва в госпіталь на операцію. Вийшов з метро, дивлюся – в кіоску хлопець у військовій формі цигарки купує. Я теж підійшов – чисто поголений (а на службі у мене густа борода була), сорочка цивільна, джинси. Питаю цього солдатика, як до госпіталю пройти. Він повертає голову, дивиться на мене пильно і каже: «Це ти на шостому блокпосту спав? На «Тишині». «Я», - кажу. А він, виявляється, там чергував. Якось уночі я прийшов, а темінь така, що долоні перед собою не бачиш. Гукнув: «Вартовий! Зорієнтуй мене!»  Він тримав мене рукою за плече і таким чином направляв до дверей. Пізніше я по кроках орієнтувався: через п’ять кроків від дверей повернути на 45 градусів, зробити ще п’ятнадцять і повернути на 90 градусів – отак, рахуючи кроки, виходив на свій блокпост. А біля того кіоска в Києві він мене по голосу впізнав…

​

На завдання спочатку добровольців збирали, а потім уже віддавали бойове розпорядження. Комбат попереджав: «Дивись, Петровичу! Якщо побачиш, що хлопець нервує, менжується, не посилай… Знайди якусь причину, бо йому соромно зізнатися перед товаришами, але він може відчувати, що загине в цьому бою».

​

Так робилося. Це було неймовірно, ніхто на убій не посилав. Ми їхали і знали, куди їдемо і що дорога може бути в один кінець… Я дивлюся по очах, лампочка ледь мерехтить в машині зверху, і кожний про своє думає. А я благаю: «Господи, хоч би всі повернулися, хоч би повернулися…»

​

У батальйоні я один був україномовний – для мене це було принципово, з одного боку єврей сидів, позивний «Мойша», прекрасний хлопець, решта всі російськомовні. Прості люди, ні маєтків, ні статків, але всі пішли воювати і знали за що…

 

Що таке страх смерті? Я знаю, що таке відчуття небезпеки. Це коли холод на серці. Буквально холод… Коли перший раз в бою тобі доводиться, наприклад, брати кулемет, виставлятися і починати стріляти, прикриваючи хлопців. Це відчуття неймовірне. Ти знаєш, що як тільки почнеш… Кулеметник – це така, як кажуть, жирна мішень для снайпера, перш за все по ньому починають працювати всі - танки, БМП, міномет… Ті координати, які дають тобі, починають накривати тебе, але ти розумієш, що треба змусити себе вилізти з окопу, піднятися і стріляти… Я не знаю, який він, страх смерті, я такого не відчував. А от змусити себе піднятися і стріляти, розуміючи при цьому, яка небезпека тобі загрожує, - це відчуття я знаю. І коли починаєш лупить, починаєш сіяти кулі, то приходить розуміння, що ти теж несеш смерть, що вони теж ховаються і теж голову пригинають…

​

Одного разу крупнокаліберна куля розбила хлопцеві каску. Черкнула об неї і трохи відхилилася, завдяки цьому не в шию влучила. Але кровотеча сильна була, замотали, евакуювали. Повертається він у батальйон, приходить до мене й каже: «Петровичу, мучить вухо». Дивлюся, пластикові осколки, а каска кевралова була, посікли йому вухо і застрягли там, а тепер ці місця почали нагноюватися. Прийшлося виколупувати періодично уламки. Він, бідний, замучився з тим вухом, але добре, що цим обійшлося, - на міліметр від сонної артеріі черкнуло… А він знову в аеропорт їде.

​

У мене боєць був, двічі поранений в аеропорту, і його не втримаєш. Кажу йому: «Женю, я один в батальйоні залишаюся, ти будеш біля мене. Я тебе не відпускаю». А він: «Не маєте права мене тут тримати! Я з групою йду на бойове завдання»  –  «Група без тебе обійдеться. Це мій наказ!» Дійшло до скандалу.

​

Коли вони отримують бойове розпорядження не в штабі сектору, а напряму, від Головного управління розвідки, то знають паролі, щоб туди дістатися. Взяли цього Женю, приїхали в штаб сектора, знайшли там генерала Наєва, і от генералу рядовий боєць скаржиться на капітана, свого безпосереднього начальника, бо той не випускає його на бойове завдання.

Генерал викликає комбата, наказує йому розібратися і з капітаном, і з бійцем, який стрибає через голови, не дотримуючись субординації. Комбат, лютий, дзвонить мені: «Петровичу, вгамуй свого пса війни!» Я кажу: «У мене немає бійця з позивним «Пес війни» – «Та Женю свого вгамуй!» І розповідає мені цю історію. Я до Жені: «Ти з глузду з’їхав? Пиши на мене рапорт, я передам комбату, ти в армії, і тут має бути субординація». А він одно своє торочить: «Я сюди добровільно прийшов, і ви не маєте права мене в тилу тримати». Ніякого страху…

​

Страх був потім. Уже після 2015 року він пішов на комісію, йому зробили знімок головного мозку, який весь був у цяточках, що світились. Це перенесені інсульти. Після маленького крововиливу настала кальцинація і от цей кальцій уже світиться. А оті інсульти – це моменти страху. Ця боязнь може приявлятися ще в тому, що він шукав небезпеку, він хотів небезпеки.

​

Я пам’ятаю, як сам перший раз повернувся додому з того поля. Там два місяці жив у посадках, купався в річці, а вже вересень, жовтень, листопад – у ставку чи в річці і купатися, і прати білизну дуже некомфортно. Умов ніяких. Живеш у землянці. І от приїхав додому, покупався в гарячій воді і заснув у ванні, прокидаюся й думаю: «Ох, як же не хочеться вертатися назад». А минуло трохи часу, і мене вже тягнуло туди, мені не сиділося вдома, мені треба до хлопців…

​

Коли звільнився з армії, вити хотілося. Було таке, що взимку брав намет, спальник, якісь харчі, їхав у ліс і жив там. Отак реабілітувався, бо іншої реабілітації не було. Хтось почиає пиячити, і я випивав, бо інакше заснути не міг. Коли перший раз отримав 15 днів відпустки після аеропорту, за два дні три пляшки коньяку випивав. А ще, крім алкоголю, мені потрібний був шум – я вмикав телевізор і під нього засинав. Тиші боявся, бо тиша для мене – це небезпека, мене починає трясти, і прокидаюся від того, що на серці холодно і я шукаю автомат…

​

Після госпіталю приїхав у батальйон здати свою посаду, стою з милицею, а хлопці виїжджають на бойове завдання, сідають зверху на БТРи і кричать: «Кеп, давай з нами! Кидай ти ту милицю, ми тобі знайдем щось краще». А мені сльози навертаються на очі. Так тяжко було, що думав справді все кинути і поїхати з ними. Пробував, але вже не брали – трішечки старуватий. Знаєш, що можеш загинути, але в той момент це не мало значення. 

​

Отак і Женя. У нього мозок світився, як ялинка. Я це бачив на знімку. Молодий лікар, толковий, талановитий хлопець. Не знаю про його подальшу долю. Коли в 2022-му я в бригаду пішов, він усе рвався на фронт, але на комісії дивилися ті знімки і не брали. Тоді зателефонував йому й кажу: «Женю, я в бригаду потрапив із тероборони[2]». А він каже: «Та ні, я піду в ЗСУ». Пізніше його телефон уже ніяк не реагував на мої дзвінки...

 

Був листопад чи початок грудня 2014 року. Формувалася група в аеропорт. Перед поїздкою я міряю хлопцям тиск, температуру. А в одного хлопчика підвищена температура - 37,2. Я знаю, що там його лікувати нікому, а доведеться весь час бути на морозі і повернеться він з двостороннім запаленням легенів. Якщо ще повернеться. Тому не дозволив йому їхати.

​

І тут прибігає його товариш – я Олега вже бачив у батальйоні, але навіть не знав його позивного. «Катастрофа»! Прибіг і давай на горло мене брать. Виявляється, хлопці з одного міста – Дніпродима, як вони його називали, - це колишній Дніпродзержинськ, а нині Кам’янське, жили в одному будинку, на одному сходовому майданчику і поклялися своїм матерям, що нікуди не рушать один без одного. Тому, мовляв, відпускай, бо я без нього не поїду.  «Хочеш, я з тобою поїду?» – запропонував йому. «Ні. Не хочу» – «Чому?» – «Тому що я з тобою в розвідку не ходив». Я подумав і кажу: «Під твою відповідальність». Дав йому таблеток, розписав, що і як приймати, і вони поїхали.

​

А під Новий рік набиралася нова група, бійців не вистачало, тому не важливо, капітан чи не капітан, ти – боєць, а медик у розвідбаті – це твоя друга спеціальність. І я теж їду. Це був передостанній заїзд в аеропорт. Обмін відбувається під обстрілом: ми висаджуємося – нас накривають мінами, а попередня група так само під обстрілом завантажується. Залітаю на блокпост, а там на мене здивовано дивиться «Катастрофа»: «Кого-кого, а тебе я не чекав тут зустріти».  Кажу: «Олег, людей немає. Давай бігом, бігом…»

​

Нас мали поміняти через сім днів, проходить тиждень, кажуть: «Протримайтеся ще три дні». Протрималися, а заміни знову немає. І от сидять хлопці й думають, як далі бути. Один каже, що треба все кинути і йти звідси. Я пожартував, що по злітній смузі я точно не побіжу назад. «Та й ви, – кажу їм, – навряд чи по ній добіжите». А один хлопчина – худенький, невисокий, позивний мав «Кузьмич», шахтар із Павлоградщини, каже: «Ви можете всі йти, а я залишуся». Його запитують: «Кузьмичу, чому відриваєшся від колективу?» А він серйозно відповідає: «Бо якщо ми підемо всі, то оборона не витримає, без нас вони не втримаються. Ви може йти, а я залишусь». Навіть слів не доберу, як мене це вразило.

​

От проходить ще три дні і нас міняють. Швиденько збираємося, знову під обстрілом, і я знову бачу «Катастрофу» й товариша його. Кажу: «Що, одного разу було мало?» А він мені: «Немає людей, батальйон наш уже невеликий, хлопці по другому разу їдуть. І ми теж прийняли таке рішення».

​

Вони пішли, а я поїхав у відпустку. І от чую, що аеропорт завалили. Телефоную: «Де наші хлопці?» Мені розказують, що першим же вибухом «Катастрофі» перебило ноги. Його відтягнули в штаб, там шпиталька невеличка була. А бій триває. І забігає у ту шпитальку мій водій, хлопцеві 27 чи 28 років, Льоха, бачить «Катастрофу»: «Чого ти тут лежиш?» Той показує на ноги. «А стріляти ти ж можеш?» – «Можу» – «Давайте його на передок!» Хапають «Катастрофу», один поранений у праву руку, другий у ліву, дотягли. «Заряджайте йому магазини і подавайте!» – скомандував Льоха. І от вони, однорукі, заряджають йому магазини, а «Катастрофа» відстрілюється. Потім другий вибух, і все затихло. Товариш, з яким вони матерям клятву давали, шукає друга, його розкопують, знаходять бездиханне тіло, а той хлопець хапає його і тягне до машини на евакуацію. Йому кажуть: «Куди ти труп тягнеш? Нам, живим, місця немає!» А він: «Я його тут не залишу, своє місце віддаю».

 

З’ясувалося, група, яка йшла на допомогу, потрапила в полон, вони просто-напросто проскочили той аеропорт і потрапили росіянам в руки. Тому наші не мали достатньо транспорту, щоб забрати всіх. І цей хлопчина, я не пам'ятаю, на жаль, його прізвища, вирішує залишитися, щоб евакуювати тіло друга. Його прилаштували до задніх дверей гусеничного тягача, тримали за лямки і волоком тягнули по снігу, добре, що снігу тоді було багато, - на Водяне, на Опитне, у той бік. Там передали у госпіталь.

​

Минув час, я звільняюся з армії, приїхав здавати майно свого підрозділу, бо ж на мені матеріальна відповідальність, яка, поки в госпіталі лежав, без догляду лишилася. А за те, чого не вистачає, треба платити в десятикратному розмірі. Якщо бронік, наприклад, 4 000 грн коштував, то тепер за нього треба віддати 40 000. Отож і бігав – купував, діставав, щоб укомплектувати і здати. Стою в штабі, коли відчиняються двері у мене за спиною, незнайомий голос когось про щось питає, заїкаючись. Я мимоволі повернув голову і побачив… «Катастрофу». «Живий!..»  Він: «Живий». Обнялися. «А де ж твій товариш?» – «Загинув...» Отака була зустріч, можна сказати, дивовижна…

​

І це прості люди, російськомовні, виховані в радянських сім'ях. На чому базується їхній патріотизм? Нехай я: у такій родині народився і виховання відповідне отримав, приклад у мене був інший. А вони? Ковтнули свободи, волі отої, яка була нам дарована зверху, ми за неї не боролися, боролися наші попередники, які, можливо, у Господа вимолили нам свободу і подарували в 1991-му. І наше завдання було – втримати цей дар Божий. Не змогли, не змогли… Довелося пережити і Майдан, і розчарування, і ця війна клята, і ці страшні жертви… Подивіться на наші цвинтарі, жовтоблакитом всипані, поля засіяні прапорами. І це – питання вибору. Вибрали Януковича – не під час війни, не задумуючись вибрали, прийшла війна – нам і цього було мало…

​

Я своїм родичам казав: «Ваші «галочки» в бюлетенях обернулися хрестами на цвинтарах». Племіннику, коли дізнався, за кого він голосував, кажу: «А ти не думаєш, що та біда страшна прийде до тебе, от сюди, в цю хату батьківську, де я народився, в якій ти народився?» Він сміявся – хі-хі, ха-ха: «Дядьку, що ти таке розказуєш? Кому потрібні села херсонського степу?» Тепер сам побачив, кому потрібні, прийшлося тікати, добре, що встиг вивезти сім'ю. Там ще так сталося, що машина, з якою він домовився, поїхала без них – щось завадило дружині їхати, він ще з нею полаявся. Так от, та машина під обстріл потрапила, всі загинули, один водій вижив. А вони пізніше виїхали у Кривий Ріг, племінник пішов воювати і під Старомайорськом[3] безвісти пропав під час штурму. Їх накрило мінами, хлопцям довелося відійти…

​

У мене самого два сина. Про старшого нічого не можу сказати, не можна. А менший був у 77-й десантно-штурмовій бригаді під Бахмутом, а потім його перевели під Київ. Він не каже, чим зараз займається, а я не допитуюсь. Чому не ховав їх від війни? Коли менший одружувався, я багато про що йому говорив, у тім числі й про те, що доля чоловіча така: бути сином для своїх батьків,  батьком для своїх дітей і захисником для своєї Вітчизни. Іншої в нас немає.

​

Перед великою, як у нас кажуть, війною я був у госпіталі під Києвом. 24-го числа прокинувся, дивлюся - людей немає. Питаю: «А де ж хлопці поділися?» Мені кажуть: «Так війна почалася. Вночі їх викликали». Я їхав до Києва і бачив ці колони назустріч, машина до машини. На Київ дорога порожня. Спустився в метро: люди сидять, стоїть хлопчина років 14, позаду нього сидить на карематі дівчинка, його сестричка, а біля її ніг кошик, у кошику кицька. Електричка підходить і вона вушка їй прикриває, щоб та не злякалася гуркоту. Очі у неї такі великі, вона дивиться і не може зрозуміти, що це робиться, чому вона не спить вдома, у ліжку своєму, а тут сидить. Питаю: «Ви біженці?» А хлопчина каже: «Ні, ми кияни».

​

У мені така лють закипіла. «А де тут батальйони добровольців набирають?» «Ти туди не доїдеш, – хтось відповідає. – Бо транспорт нагорі уже не ходить, тільки метро працює. Порошенко набирає батальйон». Я знав, що його офіс навпроти Києво-Печерської лаври. Дошкутильгав до нього, а там люди стоять, записуються. Я без черги пройшов, представився, мовляв, маю бойовий досвід. Вони кажуть: «О, ви нам потрібні». Оформив контракт, підписав усі документи, посилають мене у підвал, де начальник штабу видає зброю. Він бере мої папери, щось записує, потім на мене глянув: «А скільки вам років?» «Шістдесят два» – «Ні-ні, тільки до 57».

​

Я в розпачі вийшов, курю, коли якийсь хлопець питає: «Послухай, це ти док?»  «Ну так» – «Ти мені потрібний. Пішли назад». Веде мене знову до начальника штабу і каже: «У мене взагалі досвіду ніякого, я не знаю, з чого починати, тільки-но записався, хай він мені помічником буде». А той уперся: «Я не хочу за нього кримінальну відповідальність нести».

​

Знов вийшов я на вулицю, уже стемніло, дивлюся, а під плащ-палаткою «покемони» стоять – хороші кулемети, до речі. Коли йде Порошенко, я набрався нахабства і через людей – а їх у дворі море – ринувся до нього: «Пане Президенте, дозвольте слово мовити. Ви мене нагороджували орденом Хмельницького, дозвольте мені слово вам сказати». Він повернувся і каже: «Зараз, зараз»... І тої ж миті навпроти мене охоронник виріс, здоровий такий. Я кажу: «Та відійди ти…»  Ні, не пускає. Дивлюся, Порошенко закінчив там якісь справи – може, й папери на ті кулемети підписував, повернув голову і шукає мене очима. А цей так і не пустив мене до нього. На мені куртка велика була, то, може, боявся, що під нею щось ховаю. Я вже почав її знімати, то він мене скрутив і кроку не дав зробити.

​

Я ще посидів трохи, потім поїхав на вокзал, зо три дні ночував там, виїхати не міг. Двічі купував квиток, а потяга не було, до Дніпра добирався на перекладних. Приїхав додому, відіспався, відкупався, вийшов на вулицю і зустрів знайомого: «Куди біжиш?» «Та, –  каже, – тут формується бригада тероборони, хочу записатися». «Пішли вдвох!» Записався. Виявляється, поки я їхав до Дніпра, поки відпочивав, змінили законодавство і тепер можна брати до 60-ти. А на те, що вже 62, заплющили очі. Отак потрапив у бригаду.

​

…На жаль, це такий об'єктивний процес розвитку нашої нації, ми могли його минути, як обминули, наприклад, прибалтійці. І нам можна було обминути, але вибір люди зробили, і за нього тепер розплачуємося всі. Господь давав нам можливість, а ми вирішили схитрувати. Тепер платимо людськими життями. Мойсей 40 років водив євреїв, поки всі раби не вимерли до останнього. У нас іще в запасі скільки років залишилося? Шість?.. Можливо, ці шість років і будемо воювати. Не хочеться, не хочеться… Мій товариш, єврей, до речі, казав: «Вася, ти з золотими руками, але без царя в голові» Я йому: «Юра, що ти тут мучишся, збирайся на еміграцію в Ізраїль, потім мене викличеш». А він сміючись: «Усинови мене і ми разом поїдемо».

​

Мене питали: «Навіщо тобі потрібний той Рух?» Коли на пенсію оформляли, то за 1993 рік нарахували 65 робочих днів, а то все «відпустка за свій рахунок».  Пам'ятаю, як уперше прийшов до директора, а він знав, що я голова міського Руху, дуже лояльно ставився до мене, добра, прекрасна людина, дружина в нього чудова, а сім'я просто взірцева, хороший син. Так от, коли я прийшов до нього і написав заяву «за власним бажанням» у зв'язку «з пікетуванням Верховної Ради», він задумався трішечки, почухав голову і каже: «Василю Петровичу, давайте ви напишете «за сімейними обставинами» чи «за свій рахунок» чи ще щось таке… Я погодився. І отак за свій рахунок мотався…

​

Обрали Кравчука, пішла інфляція, і мене дивувало, як можна було обрати тих комуністів, які 74 роки нам брехали і світле майбутнє обіцяли. 74 роки ми могли би будувати все, що завгодно, і можливості були величезні. Велика країна, найбагатша країна, розвалили… Я ж пам'ятаю ці черги довжелезні, просто страшні черги, коли навіть гроші вже не ходили, купони… Довести до краю і знов проголосувати за комуніста: «А от сєйчас він нам построє рай!» Ну і зробив нас всіх мільйонерами. Тільки той мільйон коштував потім 10 гривень.

​

Наступні вибори – на ті ж граблі наступили: обрали Кучму, того ж комуніста. І почалося – олігархат створили, та ще який. Ми знаємо про Гонгадзе [4], тіло якого знайшли без голови, випадково знайшли. А я ще пам'ятаю Михайла Бойчишина, був у Народному Русі такий голова секретаріату, який теж зник і якого досі не знайшли. Так само за ним патрулювали, слідкували. Та, в принципі, і Рух створювався не без наглядачів із КДБ: у нас головою секретаріату Народного Руху, свого часу, як виявилося, був генерал КДБ, який потім пішов на роботу в СБУ на генеральську посаду.

​

Чи стане Україна моноетнічною державою, чого багато хто боїться?  Вона вже багатонаціональна. Так, є такі заклики, що тільки українці мають прийти до влади. А я думаю, що в демократії питання стоїть зовсім по-іншому: там оцінюють насамперед розумові здібності людини. Щоб відчувати себе українцем, патріотом цієї країни, не обов'яково народитися в українській родині. Я думаю, що навіть якби чорношкірим народився, все одно вважав би себе українцем.

​

От такий факт. Про Валерія Марченка, який у таборах загинув, чули і знають. Коли Азербайджан став незалежним, то серед найбільших патріотів цієї країни назвали українця Валерія Марченка[5]. Мама його, я знав цю жінку,  вдруге вийшла заміж за чоловіка, у якого в першому шлюбі була донька. І ось ця донька виходить заміж за афроамериканця, виїжджає до чоловіка, народжує там дитину, але життя не склалося і вона повертається до Києва. Жити приходить до батька. Але невдовзі знову виходить заміж, знову їде за кордон, а того афроамериканського хлопчика лишає тут, у цій родині. Чоловік, тобто дідусь хлопчика, невдовзі помер, і мама Валерія залишилася з цією дитинкою. Треба було бачити: стоять обоє, біля неї смаглявий хлопчик у вишиванці, як я кажу, чорнобривець, і цей чорнобривець щирою українською мовою розмовляє… Українець - це не про гени. А про що?..

​

Перший раз я поїхав за кордон у Німеччину в 1992 році, річницю Незалежності України зустрічав у Бонні, в посольстві України, тоді ще на території посольства колишнього Радянського Союзу – там виділили приміщення для нашого посольства в Німеччині. Приймали нас по-царськи: жили ми в прекрасних номерах, харчувалися в ресторанах, щодня обираючи іншу кухню. І ось повертається наша делегація додому. В літаку стюардеса оголошує, що перелетіли кордон із Польщею – мовчок, перелетіли кордон з Україною – і весь літак, не змовляючись, кричить «ура!» Прилітаємо в Київ, спускаємося в аеропорт – сміття, бардак, рафік міністерський чмихає і ледь-ледь газує, кругом пилюка, бруд… Вдома!

​

Пам'ятаю, як з армії повертався. Два роки, трошки більше, мене тут не було. Мені бігти хотілося… Якась така генетика цієї землі. Можливо, вода така, не знаю що, можливо, трава чи молоко коров'яче із цієї трави. Не знаю, вона здобрена кров'ю цією… Поїдьте по наших степах, подивіться – могили стоять, козацькі могили, ще десь скіфські, а в основному – козацькі. Щедро полита кров'ю наша земля, тепер уже й моєю, мого покоління і покоління моїх синів. А кров – не водиця, вона має такі властивості, що генетично передаються, і нікуди ми не дінемося.

​

Під час першого походу на війну, яка тоді ще АТО [6] називалася, я поїхав в Ірпінь на операцію. Волонтери машину дали з водієм. А після операції, я ж майданівець, хотілося на Майдан потрапити. Це вже був 2015 рік. Я – на  милицях, поїхав, подивився, подихав тим повітрям. І згадав, як одразу після перемоги Майдану знайомі мене попросили показати ті місця, де відбувалися головні події. Ми підійшли до вулиці Грушевського, а далі вони відмовилися йти. Кажу: «Тут уже нікого немає, ми вже перемогли». Не пішли… Страшно!..

​

Після тої операції сталася дуже важлива для мене подія. Перед випискою я попросив відвезти мене у Києво-Печерську лавру. Поки спускався вниз, разів чотири-п'ять зупинявся. Присяду – трішечки нога відійде, встаю і далі кульгаю. Спустився у печери і став молитися. А в мене проблема була з головою – це стан такий, що не передати. Мене глушило і контузія була легка, але тоді не звертав уваги, бо совісно було навіть говорити про це. Коли хлопці гинуть, а ти тут зі своєю травмою, тим паче, що вона така незначна. А виявилось, дуже підступна.

​

Стою, молюся біля мощів святих, одне коло пройшов, і по другому пройшов, дивлюся, час вертатися, машина чекає. Потихеньку піднімаюся нагору, вийшов, пройшовся, і ловлю себе на тому, що нога моя перестала боліти. Реально перестала боліти! Лише один раз присів відпочити. А ще відчув, що щось змінилося в мені. Не скажу, що сльози лилися, а от, як кажуть, наче щось сходить на тебе. В голові проясніло, і ота дика лють, ненависть, злість кудись відійшли…

​

Хлопці повертатимуться, і вони будуть іншими – не такими, як пішли на війну. Там міняється психологія: ти натиснув на гашетку і все… Так, він – ворог і ти вбив його. Ти зробив те, чого ніколи не робив раніше. На початку ти ще думав: стріляти чи не стріляти, а потім такого питання вже не виникало, спочатку ти стріляєш... Чи кидаєш гранату, а потім питаєш: «Є хто живий?» Бо – або ти, або тебе… І це нікуди не подінеться, воно тепер буде з тобою, ночами до тебе приходитиме. От чому шукають спасіння або в наркотиках (курнув травички і забувся), або в алкоголі – щоб не бачити перед собою тих картин, щоб вони відійшли, щоб зникли кудись… 

​

Вийшовши з лаври, я відчув велике полегшення, бо вийшов звідти кращим, ніж зайшов. Це неймовірне відчуття. Я почав туди їздити при найменшій нагоді, і мені це допомогло більше, аніж ліки, які я приймав. Так, вип'єш таблеточку і можеш поспати, але те, що гризе тебе, не йде з голови, з твоїх думок і з пам'яті твоєї. Воно сидить в тобі. І навіть діти тебе так не рятують, як оце відчуття переродження. Люди, які не пережили цього, не розуміють. Інколи зустрічаєшся з товаришем –  за чаркою, чи щоб просто посидіти, покурити і навіть помовчати. І йому стає легше після цього, і тобі теж. Це дуже-дуже непрості речі….

​

Мені якось влаштували зустріч з адміністрацією району, я їм розповідав про те, що бачив на власні очі ще у 2014-15 роках. Як людей вбивали, гвалтували і що ми знаходили на місцях тих звірств. І слава Богу, кажу, що ми їх сюди не пустили. Думаєте, мені тоді повірили? Хтось навіть посміхався. Я тоді не витримав і обізвав їх. Сам закінчив академію державного управління, хотів бути чиновником, але, слава Богу не пішов, коли зіштовхнувся з тим, що робиться у наших владних кабінетах. Можливо, ця велика війна і послана була для того, щоб оті, хто посміхався, побачили Бучу [7]…

​

Мій син каже: «Нащо ти тоді вчився?» Я кажу: «Синочку, я старався жити так, щоб поважати себе і свої вчинки. І хочу далі так жити, до кінця своїх днів». Я не можу спокійно дивитися на те, як принижують людей, які поклали своє здоров'я, чудом вижили і які зараз опинилися в ролі прохачів. Вони не повинні просити, їм зобов'язані дати. Держава їм пообіцяла. А ви тут ще будете вирішувати – дати чи не дати? Були ж випадки, коли й гранати підривали. І знаєте, що хлопці кажуть? Кажуть: «Для чого він підірвав себе разом з ними? Та кинув би гранату і двері зачинив»…

​

Коли вже ті чинодрали зрозуміють, що ця людина дивиться на ваші закони через зовсім інші скельця, крізь призму сприймання реальності такою, якою ви її не бачили і не дай Бог вам бачити? І ви не переконаєте його своїми недолугими поясненнями, і відписки ваші йому даром не потрібні. У нього своя правда на всі ваші закони, у нього своє право! Коли мені вручали орден, зібралася в адміністрації району чимала аудиторія, я виступив перед нею і так усе їм розказав. Коли дзвонить воєнком і каже: «Спасибі, Василю Петровичу, за ваш виступ. У мене були невирішені питання, зараз усі вирішилися».

​

У мене до влади своє ставлення. Після смерті Чорновола я відійшов від Руху. І от Ющенко перший раз іде на президентські вибори. Я не збирався брати участі у передвиборчій кампанії. Коли телефонує людина, якій я не міг відмовити. Каже: «У нас продався голова комісії, ми дізналися, що його перекупили, тому треба поміняти. Твоя кандидатура на цю виборчу дільницю». Це за чотири дні до виборів. Приїхав в окружну комісію, знайшов уповноважену людину від кандидата, кажу: «Поїхали в комісію, представиш мене». Він каже: «У мене часу немає, їдь сам». «Як ти собі це уявляєш?» – «Сам знайдеш, що їм сказати». Діватись нікуди – поїхав. Якраз потрапив на засідання комісії. Відчиняю двері, голова дивиться на мене: «Хто ви такий?» «А ви?» «Я, – каже, – голова комісії».  А я кажу: «Тепер у вас новий голова». Піднімається шум-гам. Він готував комісію для себе, людей підбирав відповідних. Ті повстали: «Бросаєм всьо і уходім». Я сів у президію і кажу: «Хто не хоче, шуруйте, ніхто вас тут не тримає, без вас вибори проведем. Вперед на вихід!»

 

Тяжко мені довелося… І психологію міняв – спочатку попереджав, а потім і погрожував. Там же ще й три тури було. На першому піймав одну жіночку, яка поради давала, де «галочки» ставити. Зупиняю виборчий процес, міліцію, спостерігачів сюди, СБУ, прокуратуру, зачиняєм двері і кажемо: «Ти, дорогенька, поїдеш після виборів не додому, а в тюрму». Коли виборчий процес закінчився, на першому засіданні розглядали протоколи про порушення і зауваження. Я бачив, що протокол по тій жіночці складали неправильно, але думаю: хай так, не будеш же насправді її садити за те, що вона своїм знайомим щось хотіла підказати. Тим паче, що ми це порушення зупинили. І його не порівняти із тими вкидами бюлетенів, які були на інших дільницях. Протокол прийняли до уваги. Жіночка ще й подякувала. Був у тій команді психолог, то вона сказала: «Думала, що я хитра, та бачу – ще хитріші є».

​

А виходить: не налякаєш – не примусиш працювати чесно. Сумно… От і в адміністрацію не пішов, бо там змушуватимуть тебе брати хабарі. Змушуватимуть! Не будеш брати – підставлять і посадять. А потім наступає кара за це все. І платять за ці «галочки» і за ці хабарі молоді хлопці своїми життями.

​

Як із цього всього вибратися?.. Здавна вважалося найстрашнішим покаранням – бути проклятим до сьомого коліна. Я їм казав: «Ви помрете і ваші діти помруть, і ваші внуки помруть, та праправнуки ваші ще будуть мучитися і страждати, вони і вас не знатимуть, а за ваші злочини будуть страждати». Отак ми мучимося зараз, і все впирається тільки в одне – в «галочку» оту…

​

І про відповідальність. Ти відповідаєш за все. Господь судить за твої діла і за твої слова, і за твої думки. Я помітив: коли іду з дуже негативним настроєм, іду мовчки, собаки на мене кидаються, гавкають, бо відчувають і мої думки, і весь той настрій, ту чорну енергетику. А в Лаврі я позбувся її. І сон вирівнявся, і не прокидаюся вже від жаху серед ночі. Вийти з цього стану дуже важко, тим паче самостійно. Це не просто… Простіше підірвати себе, аніж жити далі.

​

…Без України ми - раби останні.

Без тверді камінь, без русла ріка.

Немає нас! І тільки дзвін кайданів…

І тільки плач – безмовний – у віках.

Без України ми не знаєм, хто ми.

Блукаємо – мов більма на очах,

Мов жебраки, безвольні та бездомні,

Вмираємо, не станувши на шлях[8].

​

Без тверді камінь… Що може бути, якщо камінь втратить твердість? Це глина – міси, що хочеш, а камінь ти не замісиш... Такі порівняння – це крик, не крик навіть, це з кров'ю, з духом  приходить. І хто йому про Україну говорив? Ніхто. А воно взялося з порогів наших кам'яних.

​

Був один дід, бандерівець, у Кам’янці жив, там у Другу світову діяла група  ОУН-УПА, хлопчаки… Він казав: «Коли підірвали Запорізьку ГЕС і оголилися пороги, Василю, це – симфонія. Шум порогів – це симфонія!» І от у мене була мрія, щоб Україна стала незалежною і почути, як шумлять пороги дніпровські. Хочу почути, як шумлять пороги…

 

​

[1] Бої за Донецький міжнародний аеропорт (вересень 2014 - 23 січня 2015) були одними з найзапекліших у війні на сході України. 20 січня проросійські сили підірвали новий термінал. Вцілілі захисники вийшли з терміналу, проте багато поранених і контужених потрапило до полону. Бої за Донецький аеропорт стали символом незламності та бойового духу українського війська, а його захисників називають «кіборгами».

 

[2] Сили територіальної оборони (Сили ТрО) — окремий рід сил ЗСУ, на який покладається організація, підготовка та виконання завдань територіальної оборони. У складі Сил ТрО передбачено 25 бригад (одна бригада на регіон), які складаються із понад 150 батальйонів (один батальйон на район). Територіальна оборона, поряд з рухом опору та підготовкою громадян до спротиву є складовою Національного спротиву в Україні.

​

[3] Старомайорське - село в Україні, у Волноваському районі Донецької області. Засноване на початку XVIII століття козацьке поселення належало до Кальміуської паланки Запорозької Січі. З початку березня 2022 року перебувало під тимчасовою окупацією російських загарбників. 27 липня 2023 р. Сили Оборони України звільнили його від російської окупації.

 

[4] Георгій (Гія) Русланович Гонгадзе (1969 - 2000) - український громадський діяч, опозиційний журналіст, радіо- та телеведучий, кінорежисер та перекладач грузинського походження, відомий своїми критичними антивладними виступами. Засновник та перший головний редактор інтернет-газети «Українська правда». Герой України (2005, посмертно). Вбивство Гонгадзе викликало широкий резонанс в Україні та за її межами, особливо після «касетного скандалу», що вибухнув після оприлюднення аудіозаписів із кабінету Президента України Леоніда Кучми восени 2000 р., які вказували на можливу причетність Кучми та ряду інших високопосадовців до викрадення та вбивства журналіста. 

 

[5] Валерій Веніамінович Марченко  (1947 - 1984) – український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач, жертва радянського режиму. Під час навчання у Київському університеті пройшов стажування в університеті в Баку, де вивчав азербайджанську мову та літературу. Переклав українською твори азербайджанських письменників, а також азербайджанською твори українських письменників. У 1973 р. був заарештований за звинуваченням одночасно в українському та азербайджанському буржуазному націоналізмі й засуджений до шести років ув’язнення і двох років заслання.

​

[6] Антитерористична операція на сході України (АТО) була спрямована на протидію незаконним російським та проросійським збройним формуванням. Тривала з 28 квітня 2014 року до 30 квітня 2018. Після АТО на сході України проводилася Операція об'єднаних сил (ООС), яка тривала до 24 лютого 2022 року.

​

[7] Буча - місто в Київській області. Під час російського вторгнення в Україну у лютому-березні 2022 року російські окупанти здійснили в Бучі масове вбивство цивільного населення, відоме як Бучанська різанина. Місто перебувало у тимчасовій окупації 28 днів. 31 березня 2022 р. було звільнене від російських окупантів. Указом Президента України йому присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України».

 

[8] Вірш Івана Сокульського. Іван Григорович Сокульський (1940 - 1992) – український поет, правозахисник, громадський діяч. Двічі (1969 і 1980 р.р.) був заарештований і засуджений за антирадянську агітацію і пропаганду, відбув 13 років у в'язницях і таборах суворого режиму.

​