Едуард АНДРЮЩЕНКО,
історик, автор книги «Архіви КГБ. Невигадані історії»
«Спецслужба КГБ, як будь-яка інша спецслужба, перед тим, як арештувати, за людьми стежила, прослуховувала приховано, фотографувала, здобувала інформацію від агентури в оточенні тієї чи іншої людини, яка їх цікавила. І оце все це утворювало оперативні справи. Спочатку вони називалися справами-формулярами, потім назви мінялися».
ЧОМУ «СПРАВИ» ЗНИЩУВАЛИ
Зараз я живу в Києві, а сам із Запоріжжя. Там почав писати дисертацію про українські націоналістичні організації 80-90-х років, і в процесі пошуку матеріалів на цю тему вперше у 2017 році опинився в архіві СБУ в Києві. Я знав, що приблизно за два роки до цього, в 2015 році, відповідно до законів про декомунізацію, ці документи радянських органів держбезпеки остаточно були розсекречені, більша частина їх зберігається в архіві Служби безпеки України, і ось мені захотілося подивитися, як це все влаштовано і як працює.
З тих пір доволі багато з’явилося різних досліджень, публіцистичних, наукових праць, тобто цей архів протягом років щодня відвідували і родичі репресованих, і блогери, і журналісти, і, звісно, академічні дослідники. Там можна знайти історії на різні теми, починаючи з 20-х років і завершуючи 91-м. Звісно, треба трохи часу, щоб зрозуміти, як шукати, але згодом, коли правила і принципи пошуку матеріалів стають зрозумілими, перед тобою відкривається просто величезна панорама тем, сюжетів, реальних історій, які досі нікому невідомі, про людей відомих і про кого ми ніколи не чули.
Є герої, але також є дуже багато доль неоднозначних, тобто не тільки чорне або не тільки біле. От припустимо, перед людиною ставлять вибір: чи стати агентом, співпрацювати зі спецслужбою радянською, чи бути ув’язненим або розстріляним. Така дилема була завжди. Якісь бувають моменти неприємні, коли перестаєш співчувати жертві репресій, бо людина виявлялася слабкою або піддавалася якимось своїм мотивам і зраджувала товаришів.
Найбільше збереглося кримінальних справ, починаючи з 30-х років. У 1954 році, з утворенням КГБ [1], з’явилася величезна кількість справ політв’язнів, зокрема українських дисидентів. Частина цих матеріалів нині оцифровується та сканується, тож їх можна отримати навіть електронною поштою. Набагато менше збереглося оперативних матеріалів, які дуже хотілося б побачити. Спецслужба КГБ, як і будь-яка інша, перед арештом стежила за людьми, прослуховувала їх, фотографувала, здобувала інформацію від агентів з оточення. Усе це оформлювалося в оперативні справи, які спершу називалися справами-формулярами, а згодом отримували інші назви.
На жаль, цей надзвичайно цікавий матеріал у більшості випадків не зберігся. Значну частину оперативних справ було знищено. КГБ знищував їх у кілька етапів, а наймасштабніша хвиля припала на кінець 1980-х років, коли зросли побоювання, що управління можуть захопити протестувальники або влада зміниться. Чиновники КГБ вважали тодішню владу тимчасовою і побоювалися, що секретні матеріали будуть опубліковані. Ці архіви могли містити інформацію про провокації, організовані самою спецслужбою, або дані про агентів, які співпрацювали зі службами. Як це сталося, наприклад, у Східній Німеччині, де архіви «Штазі» [2] стали доступними ще у 1989 році. У КГБ не хотіли повторення такого сценарію, тож оперативні матеріали та справи агентів масово знищували.
Інстинкт захищати секретну інформацію був у кожного працівника КГБ — це закладалося підсвідомо під час навчання. Наприклад, розглянемо випадок із даними про репресованих, страчених у 30-ті роки. Тепер ми знаємо, що величезну кількість людей розстріляли за сфабрикованими справами. Ці «справи» розглядалися швидко, без суду, захисту чи свідчень. У період Великого терору (1937–1938) вироки виносили так звані двійки або трійки, які приймали рішення на основі коротких довідок, що складалися з кількох рядків. Докази нікому не були потрібні. Багатьох розстріляли, деяких посмертно реабілітували після зниження хвилі терору в 1938 році. Ті, хто вижив, згодом були звільнені.
Після смерті Сталіна почалася більш масова реабілітація. Але родичам, що отримали довідку про необґрунтоване ув’язнення близької людини, яку вже давно розстріляли, продовжували брехати про «10 років без права листування». У 50-х 60-х роках люди писали в прокуратуру, в той же КГБ: мовляв, ми вже змирилися з тим, що ніколи не побачимо рідну людину, але скажіть хоча би, якою смертю вона померла і де похована. От Лесь Курбас, один із засновників українського театру, був розстріляний в Сандармоху у 1937 році, — протягом двох днів там розстріляли велику кількість діячів української культури, але навіть в енциклопедії вказували не справжній рік його смерті — 42-й, здається. І так тривало до кінця 80-х. Таких прикладів десятки тисяч, як мінімум.
До чого я веду? Всю правду не хотіли розкривати. Я намагався зрозуміти, знайти цьому якесь раціональне пояснення. Бо ж уже реабілітували навіть чекістів, які фабрикували ці справи (більшості з них давно не було в живих — їх розстріляли в 30-х роках, і деяким пред’являли звинувачення у фабрикуванні справ. Інша справа, що слідство намагалося це пояснити так: мовляв, вони виконували замовлення ворогів іноземних розвідок, хоч насправді фабрикувати справи їх примушувала комуністична система). Я намагався зрозуміти, який сенс і далі брехати людям і тримати в таємниці цю інформацію?
Жодного пояснення не знайшов. Вони так робили, бо по-іншому не могли. І коли під час перебудови партія вже дала їм відмашку: мовляв, кажіть, як було, — ці процеси відбувалися паралельно. З одного боку, КГБ масово нищив документи про стеження за людьми й про своїх агентів, і в той же час на вимоги партійного керівництва, яке тоді йшло більш ліберальним курсом, зокрема, на тлі нормалізації відносин із Заходом, вони визнавали, що масові репресії були.
У той час почали з’являтися публікації дослідників, стали пускати в архіви, а родичам, починаючи десь з 89-го року, повідомляли правдиву інформацію про загибель їхніх близьких. І я впевнений, що оця шокуюча правда, яка знищувала остаточно віру в режим, є однією з причин, хай і не головною, чому врешті-решт система розвалилася.
У 1991 році стара спецслужба була ліквідована, і замість неї в Україні створили нову, яку спочатку назвали «Служба національної безпеки України» (приблизно через пів року слово «національної» було прибрано). Усі матеріали мали стати доступними. Варто зазначити, що зараз, в умовах воєнного стану, потрапити до архіву СБУ неможливо, але вам можуть надіслати електронні копії замовлених документів. На той час, попри те, що наша держава стала незалежною і засудила злочини комуністичного режиму, двері до архівів радянських спецслужб залишалися лише трохи прочиненими. Не було чіткої схеми доступу для дослідників. Однак почали з’являтися поодинокі публікації, а в середині 1990-х років почав виходити дуже потужний науковий журнал з матеріалів архівів ВЧК [3] та ОГПУ [4], у якому публікувалися статті на основі розсекречених документів. Бувало й так, що доступ до них залежав буквально від рішення працівника архіву.
Наприклад, дослідник міг попросити принести певну справу, знаючи, що вона існує, але йому казали: «Ми вам цього не дамо». — «Чому?» — «Бо ми це нікому не даємо». Інші справи, навіть дуже цінні, продовжували знищувати вже за часів Незалежності. Хоча це вже не було масовим явищем, є приклади: у документах можна побачити штампи з датами знищення справ, наприклад, 1992 рік. Що мене найбільше здивувало: у Львові в СБУ оперативну справу Романа Шухевича [5] (ймовірно, десятки, якщо не сотня томів — матеріали про те, як його розшукували і стежили за ним) знищили у 1997 році. Зрештою, завдяки зусиллям багатьох людей і, зокрема, ухваленню закону про декомунізацію, ситуація змінилася, і доступ до цих матеріалів став набагато легшим.
[1] Комітет державної безпеки Союзу Радянських Соціалістичних Республік (рос. КГБ) - центральний союзно-республіканський орган державного управління СРСР у сфері забезпечення державної безпеки, який діяв з 1954 по 1991 рік. Із моменту створення до 14 березня 1990 року працював під безпосереднім керівництвом і контролем ЦК КПРС.
[2] Міністерство державної безпеки НДР.
[3] Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем - орган державної безпеки СРСР (рос. ВЧК, 1917—1922).
[4] Об'єднане державне політичне управління при Раднаркомі СРСР (рос. ОГПУ) - спеціальний орган державної безпеки СРСР (1923-1934).
[5] Роман Йосипович Шухевич (1907-1950) — український політичний і військовий діяч, член ОУН, потім ОУН(б), після 1943 року керівник останньої, із січня 1944 року і до своєї загибелі в 1950 році головнокомандувач Української повстанської армії (ОУН-УПА).
ПРО ЩО ДОПОВІДАЛИ ПАРТІЙНИМ КЕРІВНИКАМ
Повернуся до своїх перших візитів до архіву. Я тоді шукав матеріали для дисертації про націоналістичні організації кінця 1980-х років. Однак, через масове знищення документів, знайшов небагато. Водночас у процесі пошуків переді мною відкрився величезний масив різнопланових матеріалів. Виникало відчуття, ніби читаєш газету, але про речі, які в публічному просторі не висвітлювалися. Це були документи з грифом «совершенно секретно», які щодня лягали на стіл партійних керівників, аби вони мали реальну картину подій у країні.
Зміст цих матеріалів був дуже різноманітним — від серйозних подій до зовсім дріб’язкових випадків. Наприклад, особливо цікаво читати перші повідомлення після аварії на Чорнобильській АЕС, де містилася резолюція Щербицького[1]: «Что это означает?». Очевидно, він не розумів значення поданих цифр і намагався уточнити, наскільки ситуація серйозна.
Водночас траплялися й такі повідомлення, як про антирадянські написи в трамваях чи туалетах. Очевидно, це могли бути фрази на кшталт «Брежнєв [2] — брехун» або «Ленін [3] — злочинець». Але через трепет перед цими іменами тексту таких написів у документах не наводили, натомість обмежувалися узагальненими формулюваннями про «образу партійних лідерів».
Значну увагу приділяли й побутовим ситуаціям. Наприклад, повідомляли про скаргу людини, яка знайшла в ковбасі голку, — це могло розцінюватися як ворожа диверсія. Або, скажімо, про проблеми з постачанням харчів чи одягу в конкретному місті. У таких випадках спецслужбу цікавили не стільки самі труднощі, скільки антирадянські розмови, які вони провокували, та реакція на це місцевих органів.
Іншою важливою темою були реакції громадян на великі події, наприклад, введення радянських військ до Афганістану. Однак важко сказати, наскільки ці повідомлення відображали реальність. Складається враження, що спецслужба нерідко намагалася маніпулювати інформацією, створюючи картину, яка б відповідала очікуванням партійного керівництва. Бо аж до кінця 80-х продовжували писати, що абсолютна більшість радянських громадян задоволена, вірить в комунізм і з радістю вітала промову «товарища Брежнева». Далі йдуть цитати, а найцікавіше в кінці – про те, що невеличка купка якихось «отщепенцев» проти і кажуть вони ось таке, таке й таке…
Саме в цитатах цих «відщепенців», на мою думку, була ближча до реальності картина настроїв у суспільстві. Однак слід врахувати, що багато людей усвідомлювали, з ким спілкуються, і розуміли, що їхні слова можуть бути передані агентурою та зафіксовані в документах. Тому, ймовірно, вони обирали більш обережні формулювання, що теж могло спотворювати сприйняття ситуації партійними керівниками.
От зараз ми часто задаємо запитання: чому Путін[4] наважився на війну з Україною і чому все пішло зовсім не так, як йому доповідали? Одна з очевидних відповідей: напевно, його теж годували інформацією про Київ «за три дня», про те, що українці чекають, коли прийдуть російські танки. Приблизно така от викривлена інформація подавалося й на стіл керівникам партії, але все-таки той фактаж плюс-мінус, зазвичай, я думаю, був реальним.
Іноді, уже пізніше, у мене була можливість запитати у людей, чи казали вони таке, про що занотовано агентами. Дехто навіть пригадував: так, про це я зі своїм університетським товаришем говорив… І щиро дивувався при цьому, як ця розмова «потрапила» в КДБ. «Невже мій товариш?.. Ніколи б не подумав…» А хтось здогадувався. Отже, безліч різних сюжетів, які, на мою думку, є яскравими ілюстраціями того, чим жила Україна в пізні радянські часи.
Я починав із 80-х років працювати з документами – цей час багато хто пам’ятає, і люди приходили до мене в «коментарі», згадували якісь свої деталі про ту чи іншу подію або явище. Цими історіями, яких набралося уже чимало, хотілося поділитися в пресі, і я почав писати. Одна з перших історій здавалася абсурдною і трохи смішною: у 70-х роках, коли величезної популярності в Союзі набули фільми про Фантомаса, діти почали гратися у «фантомасів», писати записки з погрозами від імені цього кіногероя і підкидати їх у поштові скриньки, іноді у ці послання додавалися якісь антирадянські фрази. А КГБ змушене було розслідувати - такі правила. Хоч, напевно, усвідомлювало, що це діти граються, але й про таке теж доповідалося керівникам республіки.
З часом я став поринати і в 30-ті, і в 50-ті роки, публікував статті, і от прийшла ідея об’єднати найцікавіші сюжети у книзі. У 2022 році, у видавництві «Віват», ця книга вийшла, вона називається «Архіви КГБ. Невигадані історії». Одна з них – про футболіста київського Динамо, на той час одного з найкращих гравців, якого в 1938 році за абсурдним звинуваченням заарештували. Його звинуватили в тому, що він турецький шпигун, завербований під час товариського матчу турецькими футболістами, які нібито працювали на розвідку і змусили його повідомляти інформацію про кількість фізкультурників і спортсменів у Радянському Союзі, а також споювати гравців київського «Динамо» перед іграми, перед тренуваннями, щоб вони погано грали, і що це, мовляв, знижує рівень спорту СРСР. Смішно… А Костянтину Щегоцькому, так звали цього футболіста, було не до сміху. Хоча йому ще, можна сказати, пощастило: відбувся приблизно роком тюрми, а потім найдовша хвиля репресій пішла на спад, справа розвалилася і його випустили. Але за цей час спортивну форму він втратив і на такому рівні, як до арешту, грати вже ніколи не зміг. Дожив, до речі, до 90-го року і був реабілітований буквально через місяць після смерті, довідку про реабілітацію отримав син.
Я очікував знайти в архіві багато шпигунських історій. Але, як і треба було сподіватися, більшість із них - це вигадки і сфабриковані справи. Бо як можна всерйоз сприймати звинувачення проти якогось неграмотного селянина у тому, що він працює на японську розвідку, коли він тих японців в очі не бачив?.. А реальних шпигунських справ небагато і відносяться вони до часів холодної війни. Особисто мені трапилася історія про шпигуна, киянина, інженера, який погодився працювати на розвідку Північної Кореї і передавати їм військові секрети.
Книга викликала доволі великий інтерес у читачів і це надихнуло мене продовжувати пошуки. Зараз працюю над другою книгою – про роботу спецслужб у середовищі української інтелігенції у 30-50-х роках. Сталін [5] називав письменників «інженерами людських душ», тож не випадково їм приділялося доволі багато уваги гебістів, які намагалися тримати літературне, наукове, мистецьке середовище під контролем. Не дивно, що цих людей намагалися вербувати і знаходили підходящі моменти для цього. Ті, хто не емігрував, щиро чи не щиро мали прийняти радянську владу і грати, так би мовити, за правилами. Хтось із них дійсно був переконаним комуністом, як Хвильовий [6], наприклад, - але українським комуністом. А хтось розумів: щоб продовжувати писати, творити тут, в Україні, треба робити вигляд, що ти абсолютно лояльна до режиму людина і погоджуватися з тим, що у твоїй збірці має бути вірш про Сталіна, про Леніна і про партію.
[1] Володимир Васильович Щербицький (1918-1990) – радянський державний і партійний діяч. Перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії України (1972—1989).
[2] Леонід Ілліч Брежнєв (1906-1982) — радянський державний, політичний і партійний діяч, який займав вищу керівну посаду в КПРС протягом 18 років (із 1964 і до своєї смерті в 1982).
[3] Володимир Ілліч Ленін (1870-1924, прізвище при народженні Ульянов) – політичний і державний діяч Радянської Росії і СРСР, революціонер, публіцист, теоретик марксизму. Перший глава уряду РРФСР, керівник партії більшовиків, один із організаторів Жовтневого перевороту 1917 року і Громадянської війни в Росії, а також «червоного терору».
[4] Володимир Володимирович Путін (нар. 1952) - діючий президент Російської Федерації, голова Державної Ради і Ради Безпеки, Верховний головнокомандувач Збройними силами РФ. Фактично керує Росією з 2000 року. Правління Путіна характеризується посиленням центральної та президентської влади. Під його керівництвом в Росії відбувся відкат від демократії і перехід до авторитаризму та диктатури.
[5] Йосип Віссаріонович Сталін (1878-1953, при народженні Джугашвілі) –радянський військовий та політичний діяч. Перебуваючи на постах генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу (1922—1953) й голови уряду (1941—1953), встановив в СРСР однопартійну тоталітарну систему та став фактично одноосібним диктатором. Створені за його правління політична система й ідеологія дістали назву «сталінізм».
[6] Микола Хвильовий (1893-1933, справжнє ім'я Фітільов Микола Григорович) – український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч, один із основоположників пореволюційної української прози. Один із найвідоміших представників розстріляного відродження, ідейний натхненник гасла: «Геть від Москви!»
ЇХ СТАВИЛИ ПЕРЕД ВИБОРОМ: АБО БУТИ ЖЕРТВОЮ, АБО СПІВПРАЦЮВАТИ
У кінці 20-х – на початку 30-х партія провела низку експериментів в економіці і завершила експеримент з українізацією: українцям дали пряник, щоб отримати їхню симпатію і лояльність. На той момент уже було зрозуміло, що серйозних загроз, таких, як от масове повстання, не буде, бо протягом 20-тих років робилося все, щоб протестне середовище придушити. Ну, а потім, особливо після голодомору, той пласт суспільства, який теоретично міг би становити загрозу для режиму, був безсилий після нанесеного удару. Отже, можна було діяти вже більш жорстко і відносно письменників.
Ознакою нових часів стали кілька гучних політичних процесів, насамперед так звана справа СВУ, сфабрикована проти вигаданої чекістами націоналістичної організації «Спілка визволення України», до якої нібито належала українська інтелігенція, академіки, серед них Сергій Єфремов[1], заступник голови Всеукраїнської академії наук. Членів СВУ звинувачували в тому, що вони у співпраці з іноземними розвідками планують повалення радянської влади в Україні.
Судовий процес провели публічно, про нього писали газети, і він став сигналом для інших: мовляв, якщо ви щось десь скажете проти русифікації або будете недостатньо лояльними, то вас спіткає така ж доля. Але до певного моменту люди ще сподівалися, що їх ця біда не зачепить, якщо вони гратимуть за правилами. А в середині 30-х активніше почали вербувати агентів із середовища письменників. Потім настав час великого терору, коли репресії вже не піддавалися жодному логічному розумінню. Логіка великого терору полягала в тому, що ніхто не може бути впевнений у своїй безпеці, хоч який ти насправді відданий партії. Може пощастити і тебе не чіпатимуть, - от просто не помітили, не трапився на очі. Це як снаряди, які можуть впасти ближче, а можуть далі… І люди, які роками співпрацювали з режимом, були шоковані, здивовані і впевнені, що «произошла ужасная ошибка» і що товариш Сталін обов’язково в усьому розбереться і справедливість візьме гору.
У більшості випадків це були дуже наївні очікування. Ось цей сюжет дуже показовий. Він стосується видатного філософа Володимира Юринця, академіка, одного з найпотужніших українських філософів свого часу, а також етнографа Антона Онищука. Їх заарештували і поставили перед вибором – або бути жертвою, або співпрацювати. Вони зробили свій вибір - стали агентами (ми знаємо їхні псевдоніми) і на замовлення своїх кураторів з НКВС[2] вигадували повідомлення, які абсолютно не відповідали дійсності. Іноді їм казали, на кого персонально треба донести. От, зокрема, на Михайла Бойчука[3] (його учні називалися «бойчукістами») – це одна з найвідоміших справ того часу і одна з найбільших втрат для української культури. Справу фабрикував чекіст Микола Грушевський (до речі, далекий родич Михайла Грушевського[4]), він сказав оцим своїм агентам, що Бойчук – терорист (стандартне звинувачення) і що планує замах чи то на керівника республіки Постишева[5], чи то на Косіора[6], чи навіть на самого Сталіна. Грушевському потрібні були підстави, тобто донесення агентури, для арешту Бойчука.
Агенти навигадували різних небилиць, у 1936-му Михайла Бойчука і його учнів заарештували і невдовзі розстріляли. Десь через місяць арештовують Грушевського, який цю справу фабрикував, і його агентів. Онищук і Юринець зізнаються, що все про Бойчука - брехня. Але їх змушують визнати також, що вони звели наклеп нібито на замовлення ворогів - польської й німецької розвідок - і що мають зв’язок з німецьким консулом. Тепер виходить, що усі втрьох оббріхували і знищували чесних людей, відволікаючи органи НКВС від справжніх ворогів, які десь-таки є, про яких знали, але мовчали, виконуючи завдання своїх іноземних кураторів. А я думаю, що приблизно так воно й було насправді, тільки робилося це не на замовлення зовнішніх розвідок, а тому що так працювала радянська система: згори Грушевському спускалися так звані ліміти на «ворогів народу», «терористів», а він змушений був знайти жертв.
На допитах Онищук і Юринець в деталях розповідали, як все відбувалося і як вони почувалися, коли змушені були брехати на невинну людину. Юринець каже, що він щоразу напивався і навіть приходив п’яним на зустрічі з Грушевським та з іншими чекістами. Мовляв, тільки в такому стані міг щось писати: або під диктовку Грушевського, або сам вигадував заплановані «теракти». Він розповідав, що знає зі слів чекістів про традицію - перед кожним великим святом, наприклад, 1 травня чи 7 листопада, «планувалися замахи» на перших осіб. Відбутися вони мали саме у святкові дні, коли Сталін і Постишев виходять на трибуну мавзолею – це вдалий момент для замаху, і от перед кожним святом раз на півроку мала з’являтися справа про чергового «терориста». І що спочатку Бойчука хотіли звинувати в тому, що він і його соратники збиралися підірвати пам’ятник Кобзарю, який перед Шевченківськими днями відкривали у Харкові.
Але цю ідею відкинули, бо звучало вже надто неправдоподібно, щоб націоналісти знищували пам’ятник Шевченку… Грушевського і його двох агентів, Онищука та Юринця, розстріляли.
Була у цій справі ще одна трагічна деталь. Дружину Бойчука, Софію[7], також заарештували, але пред’явити їй могли тільки те, що вона – дружина і нібито передавала якісь документи з польського консульства для чоловіка. Це теж було вигадкою, в чому зізналися агенти-фальсифікатори. Але, незважаючи на це зізнання, Софія продовжувала перебувати під слідством, і жодного кроку не було зроблено, щоб справу переглянути і її звільнити. Софію Бойчук розстріляли наприкінці 1937 року.
Люди, які за цим всім спостерігали, робили для себе висновки. Більшість письменників у Харкові жили в одному будинку, який називався «Слово». Нещодавно вийшов художній фільм про його мешканців саме у ті трагічні часи, коли сусід доносив на сусіда і сподівався, що таким чином сам врятувався і врятував свою родину. Але ні, це так не працювало. Арештовували й агентів. Я думаю, врешті-решт люди зрозуміли, що в цих арештах нема ні логіки, ні якоїсь послідовності чи якогось чіткого плану. Це і є атмосфера терору, атмосфера абсолютного страху, коли ти не знаєш, що тебе чекає.
Навіть якщо ти недавно бачився з першими особами держави, це не означає, що можеш бути цілковито впевненим у своїй безпеці. Єдине, що на певний час такою собі охоронною грамотою міг слугувати орден. От, наприклад, у 39-му році Микола Бажан[8] був дуже близький, це з документів видно, до того, що його схоплять. Він фігурував як націоналіст у матеріалах НКВС. Кажуть, що навіть спав одягненим, щоб бути готовим, коли за ним прийдуть. Але раптом Бажану дають орден Леніна, а це означало, що найближчим часом його не чіпатимуть. Такі питання, зокрема, вирішував Хрущов[9], він міг переговорити зі Сталіним особисто і знайти якісь переконливі аргументи. Хоч Микита Хрущов аж ніяк не був благодійником, - він сам нібито сказав, що у нього руки не по лікоть, а по плечі в крові, маючи на увазі свою участь у репресіях. Але в окремих випадках дійсно міг когось урятувати.
Я вже говорив, що дуже небагато вціліло в архіві оперативних матеріалів - формулярів. А от на Довженка[10], Бажана і на Остапа Вишню[11] збереглися.
«Справа» Довженка взагалі чудом уціліла. У кінці 80-х, коли вчергове «вичищали» архіви за наказом голови КГБ Крючкова, мали залишати на зберігання документи лише в тому разі, якщо, наприклад, агент чи об’єкт розробки померли або досягли певного віку або якщо ця справа мала історичну чи оперативну цінність. Тобто якщо вона є цінним наочним посібником для навчання нового покоління чекістів. І от якийсь гебіст[12] вирішив, що «справа» Довженка вже не має цінності, і написав рапорт про те, що її належить знищити. Але начальство, яке мало підписати документ, виявилося більш обізнаним в історії української культури, і цей, здається, полковник КГБ відверто познущався зі свого підлеглого, закресливши підпис під рапортом «старший оперуполномоченный» і написавши «старший оперидиот». У 90-х справа-формуляр «Запорожець» (такий псевдонім придумали Довженкові) стала доступною (спочатку частково, згодом повністю) для дослідників, із тих пір кілька книжок і фільмів вийшло на її основі. Нещодавно Юрій Шаповал, один із відомих дослідників архівів, за цими матеріалами видав двотомник.
Коли читаєш оперативні матеріали, то бачиш, що на кожного було зібрано достатньо відомостей, щоб, при бажанні, його посадити. Ось, наприклад, Володимир Сосюра[13], відомий український поет, воював в армії УНР – це ж який довічний компромат! Був із петлюрівцями, симпатизував, десь там у 20-х роках щось не те сказав, пізніше ще щось могло виринути, - все підшивалося і чекало свого часу.
Так Остапа Вишню посадили на 10 років за абсолютно шаблонним звинуваченням у контрреволюційній діяльності й тероризмі. Повністю відсидів строк, а могли ж і розстріляти. У 43-му його звільнили і завербували.
Можливо, це навіть було умовою звільнення. Але він погодився – принаймні, так зафіксовано в документах. Став агентом 018. Але у своїх звітах КГБ (тоді МГБ[14]) постійно скаржився, що він дуже поганий агент і не може дати жодної цінної інформації. Остап Вишня пішов на компроміс із владою – став писати прорадянські твори, зокрема, проти УПА. Це була фактично умова, щоб його більше не чіпали. А от як агент він був ніякий. Просто саботував все, що від нього вимагали, розповідав якусь повну маячню, не приходив на зустрічі зі своїм куратором, і врешті-решт його знову могли посадити, бо нібито виринули якісь зв’язки з націоналістами. Але у 1956-му Остап Вишня помер і його просто виключили з агентурної мережі.
Було таке поняття, як агент-порушник. Це коли людина насправді працює не на КГБ, а на когось іншого, як подвійний агент, наприклад, або має інші переконання і всіляко опирається, не приносить жодної користі, а підпискою про співпрацю лише рятує себе. До речі, це нам урок: дізнавшись, що якась людина була агентом, не треба одразу ставити на ній клеймо «стукача» і «зрадника». На прикладі Остапа Вишні бачимо, що по-різному могло бути, і йому отаку роботу агента можна пробачити.
Максим Рильський[15] теж відсидів трохи менше року, на початку 30-х його випустили, але, як свідчать літературознавці, вийшов він іншою людиною.Після цього навіть вуса ніколи не носив, хоча до ув’язнення любив носити. Кажуть, що під час допиту йому ці вуса просто вирвали, він вийшов зломленою людиною, яка стала писати про Сталіна.
Ще одна агентка з літературного середовища, про яку ми знаємо, це Марія Сосюра, дружина нашого класика Володимира Сосюри. Вони жили в уже згаданому будинку «Слово». Під час війни письменників евакуювали до Уфи, там у 41-му її й завербували. Ми знаємо її псевдонім, але про це ніколи не дізналися б, якби вона не була такою балакучою і сама не розповіла своїм коханцям та друзям, що співпрацює з МГБ. А ще, очевидно, любила й повигадувати. Але документальних підтверджень її агентурної роботи немає. За те, що розкрила державну таємницю про співпрацю з МГБ, і ще за якусь антирадянщину, яку з неї витягли і якої насправді, звісно, не було, після війни вона отримала десять років таборів.
Слідча справа збереглася, в її матеріалах є два епізоди діяльності агентки. Перший: до них на квартиру прийшов якийсь молодий націоналіст (ще він заходив до Максима Рильського і до Петра Панча[16]) і завів розмову про літературу, а потім почав націоналістичну агітацію. Вона його здала, хоча про нього знали і схопили б без неї. Дали чоловіку 25 років, відсидів менше. До речі, його правнучка мені нещодавно написала. Коли нащадки відгукуються, - переважно з вдячністю, з інтересом, - я ділюся з ними документами, а вони надсилають мені фотографії своїх родичів. Другий випадок: вона підвела свого чоловіка до розмови про те, чи переможуть у цій війні німці. І той на її провокацію виголосив дуже прорадянську, антифашистську промову. Але такого завдання їй не давали, це була цілковито її власна ініціатива. От і все, що ми знаємо про роботу цієї агентки.
[1] Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) – український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, віце-президент ВУАН. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури і освіти.
[2] Народний комісаріат внутрішніх справ РРФСР — центральний орган державного управління РРФСР з боротьби зі злочинністю і підтримці громадського порядку в 1917—1930 роках і в 1937—1946 роках. Із 1934 року - Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР.
[3] Михайло Львович Бойчук (1882-1937) – український художник-монументаліст та живописець, педагог. Засновник «бойчукізму». Один із основоположників монументального мистецтва України XX століття. Представник розстріляного відродження.
[4] Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) – український історик, громадський і політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917-1918).
[5] Павло Петрович Постишев (1887-1939) – радянський державний і партійний діяч, один із організаторів політичних репресій 1937—1938 рр. в СРСР. Один із головних організаторів Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Розстріляний за звинуваченням у приналежності до право-троцькістської організації
[6] Станіслав Вікентійович Косіор (1889-1939) – радянський і партійний діяч, перший секретар ЦК КП(б)У в 1928-1938 роках. Має пряме відношення до ліквідації «українізації», організації штучного голодомору 1932-33 рр. в Україні. Розстріляний за приналежність до так званої «Польської військової організації».
[7] Софія Олександрівна Налепинська-Бойчук - український радянський графік, професор.
[8] Микола Платонович Бажан (1904-1983) – український поет, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ, громадський діяч.
[9] Микита Сергійович Хрущов (1894-1971) — радянський партійний і державний діяч. Перший секретар ЦК КПРС (1953—1964). Голова Ради міністрів СРСР (1958—1964). Період правління Хрущова часто називають «відлигою». При ньому були звільнені політв'язні і почалася реабілітація жертв сталінських репресій. У жовтні 1964 року за «суб'єктивізм» та «волюнтаризм» був відсторонений від влади і відправлений на пенсію.
[10] Олександр Петрович Довженко (1894–1956) - український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа.
[11] Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко, 1889-1956) - український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ століття. В'язень сталінських таборів (1933—1943).
[12] Співробітник служби державної безпеки (в часи ВЧК – чекіст).
[13] Володимир Миколайович Сосюра (1897-1965) – український поет, письменник, перекладач.
[14] Міністерство державної безпеки СРСР (рос. МГБ, 1946-1953).
[15] Рильський Максим Тадейович (1895-1964) — український радянський поет-академік, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, один з «неокласиків», літературознавець.
[16] Петро Панч (Петро Йосипович Панченко, 1891—1978) — український письменник.
СВОЄЮ БРЕХНЕЮ ГЕБІСТИ ПИШАЛИСЯ
Хочу зауважити, те, що сьогодні називають ІПСО російське (інформаційно-психологічна спеціальна операція), іншими словами, створення фейків і поширення їх з метою дискредитації України, або створення штучних конфліктів – все це було й у радянські часи і називалося тоді «активними заходами». Один із таких «активних заходів» у 80-ті роки – вигадка про те, що СНІД розроблений штучно Сполученими Штатами. Зроблено було для того, щоб спровокувати сплеск антиамериканських настроїв, зокрема, в Африці. Створювали цю небилицю таким чином: якійсь індійській газеті КГБ передало інформацію, що нібито американці вигадали СНІД і поширюють його спеціально. З посиланням вже на індійську газету ця інформація потроху поширилася в світі. Погодьтеся, це дуже нагадує вигадки про «біолабораторії» в Україні уже в наш час.
Інформацію про СНІД знайшли в архівах за кордоном. А ось приклади на цю тему з наших архівів. Радянські спецслужби чимало уваги приділяли українській діаспорі в Канаді і в США, бо вважалося, що вона системно і багато працює проти радянської влади: когось вербує, проти когось провокації влаштовує. У 70-ті роки спецслужба звітувала про таку інформаційну операцію: нібито від імені української діаспори підготовлено листівки з вимогою утворити Українську автономію з центром у Вінніпезі, з українською мовою, як державною, із можливим відокремленням у майбутньому. Навіщо це було зроблено? Для Канади на той час болючою стала тема Квебеку, і для того, щоб розсварити українців із канадською владою, вирішили зобразити українців як потенційних сепаратистів, невдячних і підступних. Я бачив цю синьо-жовту листівку, яку розіслали усім, починаючи від прем’єр-міністра і завершуючи місцевими органами влади. Свідчень про те, чи мала ця провокація якийсь ефект, не знайшлося. Пізніше ще була якась дрібна акція на цю тему, - очевидно, сподівалися, що в сумі це якось змінить ставлення до українців на Заході.
Зараз вони також не обмежуються однією якоюсь операцією, якимось одним фейком, це роблять системно й часто, використовуючи різні канали. В чому цінність цих архівних документів? У них спецслужби відкрито ці факти констатують, вони цим вихваляються і звітують перед партією як про свою результативну роботу.
У 70-х роках дуже несподівано для Радянського Союзу в діаспорі почали знаходити спільну мову українці і євреї, більшість яких теж мали антирадянські настрої. Радянські євреї, зокрема, боролися за дозвіл виїхати з країни, за пам’ять про Голокост, яка фактично була заборонена в Союзі – про самі події можна було згадувати, і про Бабин Яр у тім числі, але й словом не можна було обмовитися, що там здебільшого розстрілювали євреїв.
В Україні після українських націоналістів другою проблемною категорією були євреї, які проявляли активність і яких називали сіоністами, незалежно від їхніх політичних поглядів. І ось вони почали за кордоном між собою домовлятися, бо ворог у них був спільний – радянський режим. Щоб їх розсварити, КГБ сфабрикував листівку на івриті і на ідиш проти українських націоналістів, нібито з антисемітськими цитатами Ярослава Стецька[1] і закликами вбити цього злісного антисеміта. А серед єврейських активістів на Заході тоді були доволі радикальні, от такий Кахане[2], були випадки нападів на радянських представників. Листівку (до речі, у ній наробили чимало помилок) розіслали в різні єврейські організації і сподівалися, очевидно, як максимум, на розправу над Ярославом Стецьком – він на той час очолював бандерівську ОУН, яка продовжувала бути, з точки зору КГБ, однією з основних загроз для радянського режиму. Як мінімум – на погіршення стосунків між євреями й українцями, які тільки-но почали нормалізуватися. Чи мала ця провокація якісь результати – такої інформації я не зустрічав.
Олександр Скрипник, який працює з архівом Служби зовнішньої розвідки, знайшов ще один фейковий документ, спрямований проти Ярослава Стецька. Про так звану операцію «Некро». Гебісти опублікували некролог на ще живу людину (за рік до смерті). Стецько хворів, і, напевно, розраховували, що його серце не витримає…
Так само було з поляками. У 80-х роках почалося зближення українських організацій з польськими діаспорами. Коли було створено «Солідарність»[3] і весь світ стежив за тим, що відбувається в Польщі, українці, зокрема, вирішили, що треба брати приклад з поляків – мовляв, в «Солідарності» мільйон людей, треба таку тактику й собі застосувати у боротьбі проти радянського режиму. До цього українські й польські організації не дуже любили одна одну, бо ще з часів Другої Світової одні і другі пам’ятали про Волинь[4], а декотрі поляки не відмовились від своїх претензій на Галичину. Але от у 80-х роках ці болючі питання відійшли на другий план, бо на передній вийшло те, що об’єднувало: як будемо боротися з Москвою.
Саме в цей момент КГБ розсилає полякам матеріали, які нагадують про українських націоналістів, про те, що відбувалося в 40-х роках. Там теж багато вигадок було, наприклад, що дивізія «Галичина» нібито брала участь у придушенні Варшавського повстання. Жодних доказів цього нема, у Варшаві дивізії «Галичина» не було, але в КГБ пишуть, польською мовою, звісно, від мені якихось обурених поляків звернення на адресу польських організацій, що, мовляв, от ви, такі-сякі, нещодавно провели з українцями спільну конференцію, а пригадайте, що вони робили у Варшаві. Розрахунок був на те, щоб розсварити.
Навіть українці між собою не змогли помиритися. Відомо, що бандерівці[5] і мельниківці[6] ворогували, але вже після війни, живучи в Мюнхені, вони пішли на примирення. Але ні, треба ж було їм підкинути фальшиву листівку про якісь епізоди братовбивства в 30-х - 40-х роках, щоб вони знову засперечалися між собою і не дійшли згоди.
Оце все робилося системно, і в КГБ дуже пишалися такою роботою. Якщо в 30-ті роки вдавалися до репресій, то в умовах «холодної війни» і після сталінського періоду методи були вже не такими кривавими і система стала більш винахідливою. Більше робили ставку на те, що називалося профілактикою. Формально це виглядало так: от, мовляв, викликали людину, яка поширює самвидав, на розмову і застерегли її від подібних дій у майбутньому, вона все зрозуміла і пообіцяла більше цього не робити. А на практиці це могло бути дуже жорстке залякування. Якщо це студент, йому малювали такі перспективи: тебе виключать з комсомолу, відрахують із університету, відправлять в армію. У 80-ті додався ще один «переконливий» аргумент: інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Неслухняних і виключали, і відраховували і навіть садили в тюрми.
Часом зустрічаю в соціальних мережах твердження про те, що ВЧК складалася із самих лише євреїв. Я вважаю, що це спроба перенести відповідальність з російського режиму, з Москви, де насправді був корінь зла, на конкретну навіть не націю, а етнічну групу. До речі, у тих списках деяким не євреям вигадали єврейські прізвища. Це доволі примітивна маніпуляція, яка легко спростовується документами.
У певний момент, на ранньому етапі, у 20-х – на початку 30-х років, дійсно був дуже великий відсоток людей єврейського походження в органах ВЧК. Але у них фактично не було єврейської самосвідомості. Про національність вони
могли згадати, коли їх арештовували і треба було заповнювати анкету. Чи ходили вони до синагоги, чи дбали про свою мову, чи шанували традиції свого народу?
За жодним такого не помічено. В КГБ євреїв практично не залишилося. Але чи міняло щось у цій системі те, якої національності полковник? Насамперед він був членом партії і членом закритої елітної касти чекістів. Це мало першочергове значення.
[1] Ярослав Семенович Стецько (1912-1986) - український політичний та військовий діяч, активний діяч ОУН, один із ідеологів та провідників українського націоналізму. Із 1941року - перший заступник провідника ОУН(б) Степана Бандери. Разом із Бандерою був автором Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. У 1942–1944 рр. – в'язень німецького концтабору Заксенгаузен. У 1946 році очолив Антибільшовицький блок народів, був головою Проводу ОУН(б).
[2] Рав Кахане, Меїр Давид (1932-1990) – американський та ізраїльський громадський, політичний та релігійний діяч, публіцист, єврейський націоналіст. У 1990 році Меїр Кахане був убитий внаслідок теракту, здійсненого єгипетським арабом.
[3] Незалежна самоврядна професійна спілка «Солідарність» - польське об'єднання незалежних профспілок, утворене в результаті масового страйкового руху у вересні 1980 року. Згодом переросло в широкий суспільно-політичний рух і зробило значний внесок у боротьбу польського народу з комуністичним режимом. Засновник – Лех Валенса.
[4] Волинський інцидент або Волинська трагедія (у польській історіографії «Волинська різанина») — обопільні етнічні чистки конфліктуючого польського та українського населення, здійснені у 1943 році під час Другої світової війни на Волині.
[5] Бандерівці – у вузькому розумінні послідовники лідера українського націоналістичного руху Степана Бандери та його ідеології; в пропаганді РФ та залежних від неї державних утворень – усі прихильники і захисники незалежності України.
[6]Організація українських націоналістів мельниківська виникла після відокремлення від так званої «революційної» фракції внаслідок розколу ОУН на початку 1940 року. Об’єднала переважну більшість націоналістів, прихильників А.А. Мельника. Полковник армії УНР Андрій Мельник представляв старше, більш помірковане крило організації.