Більше половини нашого села вимерло, їх ховали там, де зараз пустир заростає бур’яном, — поле величеньке, більше сучасного кладовища. Бабусі мої розказували, що це там вирили рів у 33-му. Їх привозили на кладовище кого на тачках, кого на бричках, у яму одну всіх скидали і тепер там поле, заросле бур’яном і акаціями… А в радянський час, ну це вже, мабуть, в 70-х роках, може, й у 70-му, а може, у 72-му, сільрада виділила гроші і голова сільради подзвонила в школу учительці Надії Микитівні: мовляв, трактор приїде, то скажіть, де кладовище оборать. То вона так його оборала… Кругом рів зробили, ніби з метою безпеки протипожежної, а тих, що загинули в голодомор, отак прямо отділили, то баби казали: «Придумала Микитівна — наших предків від нас отділила ровом». Комуняка була ще та… Її чоловіка, Костя Кузьмича, який закінчив харківську школу міліції, послали під Луцьк відстрілювати бандерівців, тоді це називалося — гроші заробляти.

 

…Фельдшером я робила. Мені треба було скласти списки населення — дітей, школярів, кожного класу, жінок… По хатах ходити — той вдома є, а того немає… Отже, робилося практично так: приходжу в сільраду, беру книги і виписую… Ті подвірні книги мені були доступні і в Новомосковському районі (на Дніпропетровщині), і у Красноградському (на Харківщині), де я працювала. У цих книгах була вся інформація про кожну сім’ю: коли хто прописаний, коли хто виписаний, хто народжений, хто помер, все… Так от, 32-33-го року народження зовсім людей не було, і 34-го не було, а 35-го одиниці, душ п’ять на село.

 

Зима 32-33-го, це баба мені розказувала, була суха, майже без снігу. За весну жодного дощу, все літо, поки збирали зерно, теж дощів не було. Через ту посуху вродило по пів зернини. З того поля, де 10 мішків родило, тепер по п’ять брали. Але й за такого врожаю можна було б і птицю не виводить — це бабині слова, не мої, — і худобу залишити, прогодували б, і самі не померли б від голоду.

 

Так ні ж, пригнали до двору три підводи, від сільської ради комісія була, і мамина двоюрідна сестра, тітка Марія, у тім отряді, ми всі в селі її дражнили: «Не так пани, як паненята», — казала мама. Зайшли у хату, Марія першим ділом занавіски з вікон шур-шур — позривала, мужики з гвинтівкою — до скрині, а баба Настя каже: «Та слухайте, хлопці, скажіть що вам треба, так я замочок зніму та одкрию вам скриню, для чого ж ламать?» — «Стій, мовчи, закрий рота!» Витягли відтіль одіяла, на одіяла все, все, все повикладали, трусили-витрушували. Що вони там шукали — документи чи гроші, чи цінності які? У тій скрині все перетрусили, у вузли позв’язували і на вози… Тоді усім курям ноги позв’язували, свиней позв’язували, корову і коней ззаду воза прив’язали, телят. Все, все винесли, що можна було. З казанків навіть зварене забрали.

 

Єдине, що не забрали, так це зерно. Але пригрозили діду при дітях: мамі було тоді 9 років, вона з 24-го, тьоті Каті – десять, вона з 23-го, дяді Феді було 3 роки. «Я кажу тобі, Сильвестре, тут, при твоїх дітях, якщо завтра хоч жменьку зерна з цього візьмеш, то й з хати виводить не будемо, тут же при цих дітях і розстріляю. Поняв?» І пішли. Дід не побоявся й набрав зерна в алюмінієвий казанок, може, на літр чи півтора, і заховав у піч, попелом прикрив. Приходять на другий день, і тітка Марія з ними, вона десь 13-го року, старша за мене, була комсомолкою і в цім отряді продрозверстки. Першою, її ніхто не заставляв, у пічку полізла і, руки б її відсохли, як казала мама, казанок той витягла.

 

Все забрали, і вони зостались… без нічого. Вийти з села не можна було, моєї свекрухи рідний батько пішов, щоб у Дніпропетровську на роботу десь поступити, і більше його ніхто не бачив. Видно, таких, що виходили, стріляли… Думаю, навряд він сюди, до Дніпра, дійшов. Міліція їздила і стріляла в тих, хто іде з села. Яму копати ніхто сили не мав, всі пухлі були. Покладуть на бричку або на тачку, якою гній возили, і ото туди, у той рів…

 

А заривать їх теж ніхто не заривав, це вже пізніше, як наповнилася яма, тоді й зарили. Сили не було через хату пройти, не що лопату підняти.

​

Як уже пішла зелень, вони козельки рвали, копали корінці, які їстівні, траву, листя рвали, а найбільше виручав акацієвий цвіт, з нього борошно робили, оладки пекли і так сирим їли. А вже як почалися огірки, тьотя Катя, вона на рік старша від мами, хитріша була, пішла на город, з'їла огірок та, мабуть, і не один, почався кров’яний понос, від якого вона й померла. І діда Сильвестра не стало.

 

А ось історія батькової родини. Батько мій теж із цього ж села. Дід мій, Сидір Григорович Летючий, 1886 року народження, мав скількись десятин землі, корову, коняку. Прийшли у двір, все забрали, і бабуся Мелашка, Павлівною її всі звали, розказувала: «Ото де в нас у хаті ліжко стоїть, там був піл — чотири дрючки і дошки, так він туди соломи наклав, ліг сукин син і не встав, опух. І я опухла, і діти пухлі були, а він не схотів іти в колхоз. Якби пішов, то вижили б, а то ж він, бачиш, обижений на те, що забрали в нього все, а на обижених воду возять… Лежав сукин син, поки й опух, і не встав, поки й не вмер. А я, як оте все забрали, пішла в колхоз. Ще темно, а ми уже йдемо полоть із сапами, і вже темно, а ми ще в полі, тільки вертаємось із степу. І просо пололи, і картоплю, і буряки, навіть пшеницю. За те нам один раз у день давали куліш».

 

Правда, він тільки називався кулешем. Бо у кулешеві хоч картоплина повинна бути, а там були самі лушпайки, які ми зараз свиням даємо, та й тих негусто, розповідала баба. А хто картоплю з’їв, вони не бачили. Ще у кулешеві має бути пшоно, замість нього сипали лушпиння з проса.

 

Тому можна сказати, що це була величенька тарілка кип’ятку, яку давали серед дня. До неї давалося ще 100 грам так званого хліба – макуха з чимось чорно-рябим, схожим на жом. Вона його не їла – у хусточку та в пазуху, бо ж вдома чекають троє дітей: Василеві було 16 років, Михайлові десять і Шурці три роки. «Не сплять, ждуть, коли я прийду з роботи і розділю на трьох той шматочок хліба, — розповідала баба. — Вони пухлі і я…»

 

Батько розказував, що вижив завдяки картоплі – коли вона відцвітає, на ній з’являються зелені ягоди – насіння. От їх він і їв. Та так наївся, що до кінця життя потім на картоплю дивитися не міг. Борщ чи суп йому без картоплі подавали, а якщо десь і проскочить, то міг і ложкою по лобі. Казав: «Я її наївся у тридцять третьому, коли мені 10 років було. Наївся довіку»… А прожив 86.