Війна для мене почалась, напевно, місяця через три після 24 лютого, коли сам добровільно захотів піти в армію. А пішов тому, що в мене є дитина, їй п’ять років. І після того, що було на Київщині – в Бучі, в Ірпені -  я зрозумів, що і до мого дому може прийти така біда. Тому пішов в армію добровільно. Вибирав, чесно, війська, скажемо так, найважчі, які тільки можна придумати. Проїхавши пів України, упевнився, що війна - це, як би правильно сказати, не те, що хотілося б бачити. Я волів би, щоб її не бачили ні мої діти, ні мої батьки, які вже прожили, і хай би я цього не бачив. Коли ти з людиною пів року разом: з ним і ходиш, і сидиш, і купаєшся, і спиш, і обнімаєш уві сні, - і коли його не стає… Не передати, який це біль -  і плакали, і кричали, і бились, і що тільки не робили, щоб просто заглушити його. Але життя триває, і з цим якось треба рухатися далі… Але, повторюсь, у мене дитина, і заради неї я роблю все, що можу.

​

Під час бойових дій отримав одну контузію, другу. Проблеми з головою є у будь-якої людини, яка брала зброю, яка бачила вбитих, мертвих, яка бачила своїх побратимів поранених - це словами не передати. Хотілося навіть і себе пристрелить, щоб цього не бачить, чесно. Але в кожного є своя мотивація:  у кого - сім'я, у кого - батьки, у кого - дім. У кожного по-різному. Були люди, які захищали свій дім, який був уже окупований, були люди, які йшли заради грошей, щоб погасити кредити і поліпшити своє фінансове становище. Але до тих пір, як сюди потрапив, я думав, що війна просто комусь вигідна. А тут побачив, що ні, людям на тебе не наплювати, що люди дійсно за тебе переживають, допомагають. І був дуже здивований.

​

Але полежав в одній лікарні в Україні, в другій лікарні в Україні – будівлі гарні, а лікування не дуже. Потримали тиждень-другий, ти їм кажеш, що  проблема залишилася, а вони: «Ми нічого не знайшли, лікуйтесь…»

Під час останнього виходу я тікав від «АГСа» і упав у бліндаж на лопату коліном, лопнув меніск, уже пів року лікуюся. Зробили першу операцію, потрапив сюди, реабілітували дуже гарно, дуже хлопці допомагали, бо ночами плакав… Ходили до річки, до Дніпра, сидів і дивився в нікуди. Потім з'явилась друга проблема – потрібна була ще одна операція, і оце досі на реабілітації.

​

Я радий тому, що сюди потрапив, тому що в інших закладах проводиться реабілітація місяць, два максимум, тут мене вже тримають пів року, це з двома операціями. Вже можу щось робити. Тобто є якісь домашні завдання: ту ж машину, якщо вона поламається, можу полагодити, якісь невеличкі ремонти зробити, бо руки чешуться… Самі розумієте, як це людині сидіти без діла. Хочеться щось робити, але ще не знаю своїх можливостей. Хлопці  допомагають - і масажами і просто спілкуванням. Так само лікарі - Дмитрівна, Юрійович, з ними можна і про сімейні проблеми поговорити, як із психологом, – стає легше.

​

Спочатку думав, що у якийсь концтабір потрапив… За розкладом їсти, за розкладом заняття, за розкладом сон і все інше. Поки не побув тут тиждень.  Якось після операції, здається, першої, не міг заснути. Подзвонив лікарю серед ночі - прийшов, відкрапав (тобто поставив крапельницю), і я заснув. Я розумію, що, з одного боку, людям, яких ти ніколи в житті раніше не бачив, треба довіряти, а з другого – знаю, що не можна «записуватися» в друзі, щоб не отримати знову психологічну травму, коли цієї людини не буде біля тебе. Тобто собі робиш гірше, коли до людини прив'язуєшся.

​

Так, тут дійсно як сім'я. Оце ж вам розказували про Андрюху. Ми тут з  Андрюхою могли і посміятися, вийти на вулицю і покричати, могли дурня строїти. Військовий військового розуміє. З цивільною людиною запросто поговорити дуже важко. Чому? Бо ця людина не знає якихось маленьких нюансів, яких військовому не треба пояснювати. І коли ви обидва однаково розумієте якісь речі, то це вже немало, щоб зробити крок назустріч і просто виговоритися.

​

Так, проблеми лишаються. Приїжджаєш додому і спиш дві-три години на добу. Собака гавкнула, ти вже розплющуєш очі: на кого вона гавкнула, чому? А тут свої особливості: посеред ночі тебе будить чийсь крик – підходиш, просто обіймаєш: «Друже, все добре, ми з тобою, ми поруч, ти не там, ти тут». І це найстрашніше, що може бути: коли ти психологічно губишся в просторі. Тобто ти начебто вдома, але постійно ждеш, що має щось статися. Тут, на реабілітації, допомагають справлятися з цим. Але це буде чимала проблема після війни, бо таких хлопців багато.

​

Я вам скажу про себе. Коли перший раз, у 2023 році, я потрапив на операцію, - вона була нескладною, і через 3-4 дні вийшов з лікарні, - сам хотів повбивати половину людей, яких бачив перед собою. Тому що хтось не так, наприклад, занадто голосно, чи щось не те сказав, або чоловік дружині сказав щось таке, чого я не сприймаю. Тобто навіть якщо він на неї просто крикнув…

​

Військовий, який побував на нулі, повернувшись додому, не візьметься через два дні косити траву, не піде на роботу. Мені через день сняться жахи, я досі ще там. А як із цим боротися, ніхто не знає. Це не працює, як вимикач: вимкнув і все. Треба немало часу, щоб повернутися з війни у цей світ. Якщо він ходить, це не означає, що вже нема жодних проблем. А більшість не розуміє, чому найменше непорозуміння в сім’ї, роздратування, викликане дитиною чи собакою, чи просто незнайомою людиною, яка стала перед ним у чергу, призводить до грандіозного конфлікту. І на цьому треба робити акцент: цивільні мають бути готовими до такої поведінки тих, хто повернувся з війни. Думаю, буде проблема ще і в тому, що військові різко не сприйматимуть несправедливості з боку влади і не будуть лояльними до корупції й намагатимуться втручатися в ситуацію.

​

Моя особиста думка: цю владу треба прибирати.  Я не побачив, що держава дійсно може чимось допомогти військовим. Так, вона дає зброю, одяг, хоча є питання: наскільки усе це придатне? Отримали бойову машину, яка на навчаннях ламається. Пропонуємо зробити її кращою за свої кошти. Нам відмовляють. Так, одяг дають, не спорю. Але який? У когось більший за потрібний розмір, у когось менший, комусь зимову форму видають аж у березні, це коли вже зима скінчилась. У мене своя особиста бойова зброя і  вся екіпіровка теж своя. Сам особисто купував. Чому? Бо те, що нам видавали, мені не подобалось, воно було неактуальне для мене. Я змінив три бронежилети, у мене вдома, мабуть, штук п'ять спальників, і все це я купував сам.

​

Інше питання: робота наших медзакладів. От вивели хлопців на два місяці, то чому б не взятися за їхню реабілітацію, і приватні клініки могли б підключитися. А з хлопцями просто треба поговорити, морально їх підтримати. І фізичну форму піддержати – хай це буде той же настільний теніс, біг, гантелі… Бо те, що цей чоловік ходить, - ще не показник його здоров’я. Але такий радянський підхід буде у нас ще дуже-дуже довго, поки не відбудуться справжні зміни.

​

Я був у Британії на навчанні. Після Другої світової вони все поміняли. Але те, чому вони вчать, у наших умовах на сьогоднішній війні, на жаль, далеко не все може пригодитися. Вчили гарно, але коли повертаєшся на реальну війну, то використовуєш всього лиш кілька рекомендацій, які можуть врятувати тобі життя. І це, на жаль, правда.

Про тих хлопців, з якими я воював, можу сказати, що вони були кращі з найкращих. Когось уже нема. Хтось без ноги, у когось на сьогоднішній день, вже рік як, відкрита кишка. Але ті, кого вже з нами немає, це були дійсно кращі з найкращих, вони робили свою справу і вони знали, за що кладуть життя.

​

У військах багато хто злий на нашу владу. І це не тільки там, де я служу. А ви уявіть, скільки таких по всій Україні! Але треба розуміти: якщо зараз скласти зброю і піти на владу, це буде неправильно, з цього нічого не вийде. Треба спочатку відвоювати свою країну у ворога. Так,  усе частіше зараз кажуть про те, що сил немає відвойовувати, то, може краще, віддати їм ті території і зберегти життя хлопців. Якби мені це сказали торік, то я би запитав: «А за що я пішов воювати?» Я пішов би тільки вперед, бо торік ми бачили, за що воювали. А сьогодні, можливо, це було б найкраще рішення. Бо багато людей живе за принципом: моя хата скраю, нічого не знаю. На жаль…

​

Але знову ж таки, я кажу про себе. Я віддав би ті території, почекав би того 30-го чи 40-го року, провів би референдум, і все налагодилося б.  Ми б уже країну піднімали, скажем так, з колін. Це моя думка. А хтось скаже: нащо ж тоді хлопці полягли? За що вони полягли? Кому ми віддаємо зараз землю, а що буде в 40-му році, ніхто цього не знає. Можливо, буде таке, що один якийсь добрий хлопчина в селі у себе зробить атомну бомбу - і на цьому все скінчиться… 

​

Я з Миколаївської області. Та сторона України більше спілкується  російською мовою. Але для мене нема проблеми  - можу й українською, і російською спілкуватися. З дитиною стараюся українською, бо вона живе в Україні і має розуміти українську мову. Зараз ми живемо в Київській області, уже шість років у цих краях.

​

Після першої контузії я сидів у бліндажі, згадував, як звати мою дитину, якого вона року народження, і не міг згадати. Нас вивели звідти, мене випустили в місто, і перше, що я зробив, - це тату: ім’я моєї дитини і рік її народження. Скажемо так, стимул - це дитина, за неї я готовий зробити все, бо хочу, щоб вона жила, щоб не бачила й не чула, як помирають на війні чи що тата не стало. Навіть якщо тата не стане, у дитини має бути майбутнє, я маю рухатись до того, щоб воно було, щоб моя дочка народила дітей, щоб моя мама, а також бабуся побачили внуків-правнуків. Я цього маю прагнути,  це – те, що мене спонукало піти до армії. Хочеться, звичайно, щоб і моя сім’я збільшувалася: одній дитині в сім’ї сумно, треба, щоб було веселіше…