Олександр ДАРМОРОС
(Хмельницький, Україна):
«Я ВТРАТИВ ЗІР, НОГУ, АЛЕ, ЯКБИ УСЕ ЦЕ ЗНАВ НАПЕРЕД, ВСЕ ОДНО ПІШОВ БИ,
БО СИДІТИ СКЛАВШИ РУКИ ЩЕ НЕСТЕРПНІШЕ»
Спочатку ми були в Нью-Йорку, потім у Нью-Хейвені на обстеженні, в Єлі, – клініка за клінікою, і, на жаль, всюди казали, що в мене поки що шансів на повернення зору немає. Але всі були одностайні в тому, що треба відновити структуру обличчя, щоб не руйнувалось далі. І ця пластика потрібна не для краси, а для функціоналу: щоб можна було поставити протези очей, і знову ж таки не для краси, а для того, щоб туди не потрапляла інфекція.
Сергiй ТОВСТИК
(Пiдгоронє, Україна):
«Я РАДІОЛЮБИТЕЛЬ, І НАСТУПНОГО РОКУ БУДУ ВІДЗНАЧАТИ 30-РІЧЧЯ В ЕФІРІ. ВІТАЮ ВСІХ РАДІОЕНТУЗІАСТIВ ТА КОЛЕГ-АМАТОРІВ ПО ВСЬОМУ СВІТУ! МІЙ ПОЗИВНИЙ UR7EX. З НАЙКРАЩИМИ ПОБАЖАННЯМИ, СЕРГІЙ».
13 вересня 2014 року, під час боїв поблизу селища Красний Партизан на Донеччині, Сергій Товстик отримав важкі поранення під час мінометного обстрілу. Він втратив ліву руку на місці, а праву руку ампутували в лікарні через важкі травми. Ми познайомилися із Сергієм та його дружиною Олесею влітку 2015 року. З того часу їхня історія стала потужним свідченням людської стійкості та сили любові й партнерства. Це інтерв’ю було записане 22 травня 2024 року.
Валерій ОСТАПЧУК, Сергій АРТЕМЕНКО,
військовослужбовці ЗСУ
Валерій та Сергій — українські військові, які діляться своїми спогадами про війну. Валерій, 57 років, батько двох дітей, і Сергій, 34 роки, батько трьох дітей, розповідають про свій шлях від мирного життя до фронту. Ці історії не тільки про бойові дії, але і про багаторічну боротьбу за незалежність, яка перегукується зі спогадами людей, що пережили репресії сталінських таборів. Їхні розповіді допомагають зрозуміти, що боротьба за свободу почалася набагато раніше за нинішні події і триває досі.
Олександр К. (ім'я змінено):
«КОЛИ НАС ВИВЕЛИ ЗВІДТИ, ПЕРШЕ, ЩО Я ЗРОБИВ, ЦЕ ТАТУ - ІМ’Я МОЄЇ ДИТИНИ І РІК ЇЇ НАРОДЖЕННЯ…»
Скажемо так, стимул - це дитина, за неї я готовий зробити все, бо хочу, щоб вона жила, щоб не бачила й не чула, як помирають на війні чи що тата не стало. Навіть якщо тата не стане, у дитини має бути майбутнє, я маю рухатись до того, щоб воно було, щоб моя дочка народила дітей, щоб моя мама, а також бабуся побачили внуків-правнуків.
Ольга СОКОЛОВА, мати тяжкопораненого Романа СОКОЛОВА, Реабілітаційна клініка Святенко
(Переяслав, Україна):
«МИ ВИЇЖДЖАЛИ ДОРОГОЮ,
ДЕ СТОЯЛИ РОЗБИТІ ЦИВІЛЬНІ МАШИНИ,
А ЗА ТИЖДЕНЬ І ЦЕЙ ШЛЯХ УЖЕ БУВ ЗАКРИТИЙ»
Ми з Харківської області, з міста Вовчанська. Коли почалася війна, в перший же день, 24 лютого 2022 року, опинилися на окупованій території. Чоловік на той момент служив у ЗСУ, а син навчався в академії Національної гвардії України. Вони якраз були на службі. Ми з донькою півтора місяця перебували в окупації – ні світла, ні зв’язку не було. Жили у своєму будинку, їжу готували на багатті. З великими труднощами виїхали звідти.
Алла i В’ячеслав СВЯТЕНКИ, Реабілітаційна клініка Святенко (Переяслав, Україна):
"КОЖЕН З НИХ ЗАПАДАЄ В СЕРЦЕ. І БОГДАН, І РОМА, І СЕРГІЙ, І САША… НЕМАЄ ТАКОГО: ЛІГ, ПРОЛІКУВАВСЯ, ПРОЙШОВ РЕАБІЛІТАЦІЮ, ВИПИСАВСЯ І ЗАБУЛИ".
"У нас війна за плечима з 14-го року. У мене здебільшого польова медицина, тобто більше на бойових позиціях, а чоловік був у госпіталі лікарем, завідував психоневрологічним відділенням, де і реабілітували, і лікували. Але побачивши проблеми в державній медицині, ми залишили її і почали зароджувати свою медицину, ту, яку хотіли би мати хлопці, - сімейну, родинну. Спочатку створили сімейну медицину, а вже із сімейної медицини подалися в реабілітаційний центр, у якому ви зараз в гостях.
Сергій КУСАЙ, Володимир ПОДОЛЬНИЙ,
Реабілітаційна клініка Святенко (Переяслав, Україна):
«ЛІКАРІ СКАЗАЛИ, ЩО НАЗАВЖДИ ЗАЛИШИТЬСЯ КОЛЯСОЧНИКОМ, А ВІН УЖЕ ХОДИТЬ!»
Валерій та Сергій — українські військові, які діляться своїми спогадами про війну. Валерій, 57 років, батько двох дітей, і Сергій, 34 роки, батько трьох дітей, розповідають про свій шлях від мирного життя до фронту. Ці історії не тільки про бойові дії, але і про багаторічну боротьбу за незалежність, яка перегукується зі спогадами людей, що пережили репресії сталінських таборів. Їхні розповіді допомагають зрозуміти, що боротьба за свободу почалася набагато раніше за нинішні події і триває досі.
Священник Степан Катькало,
Православна Церква України (Новомиргород, Україна)
«У НАШІЙ ЦЕРКВІ МИ БУДУЄМО
УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ»
На жаль, багато хлопців наших доводиться ховати. Для такого маленького містечка то дуже багато. Коли бачиш матерів, батьків, братів, сестер, які оплакують те горе, що прийшло в їхню родину, співпереживаєш. І дуже тяжко, дуже боляче усвідомлювати, що немає глобальної причини для такої жорстокої війни, тільки забаганка кількох людей, які хочуть просто стерти український народ із лиця землі.
Василь МИЩУК,
(Дніпро, Україна):
«МОЖЛИВО, ЦЯ ВЕЛИКА ВІЙНА І ПОСЛАНА БУЛА,
ЩОБ ТІ, ХТО ПОСМІХАВСЯ, ПОЧУВШИ ПРО АТО, ПОБАЧИЛИ БУЧУ…»
"Я своїм родичам казав: «Ваші «галочки» в бюлетенях обернулися хрестами на цвинтарах». Племіннику, коли дізнався, за кого він голосував, кажу: «А ти не думаєш, що та біда страшна прийде до тебе, от сюди, в цю хату батьківську, де я народився, в якій ти народився?» Він сміявся - хі-хі, ха-ха: «Дядьку, що ти таке розказуєш? Кому потрібні села херсонського степу?» Тепер сам побачив, кому потрібні, прийшлося тікати, добре, що встиг вивезти сім'ю".
